Щира душа понад усе

Через три місяці я повернувся до цього світу, адже мене визнали невинним. Як ніколи раніше, я усвідомлював, що дуже багато заборгував Богу. Щоб повернути цей борг, я шукав місце, де ми могли б почати все знову. Однак я не благав Бога: «Боже, збудуй нам церкву». Я ніколи не соромився маленької та скромної церковної будівлі, яка в нас була на той час, тому ніколи не скаржився на це. Ми могли там молитися, і я вже був вдячний за це, я не прагнув отримати велике і зручне місце.

А втім, нам потрібно було місце, де могли б зібратися наші члени для богослужінь, тож ми взяли кредит на два мільйони вон і придбали стареньку хатинку на схилі пагорба в Чонпадоні. Це був один з багатьох будинків, які в той час віднесли до категорії «власність ворога». Це означало, що він був вільним, адже його залишили японці, які покинули Корею після визволення нашої країни. Це був маленький будиночок площею 66 м.кв. Оскільки він стояв у кінці довгої і вузької алеї, то підхід до дому скидався на довгий, темний тунель. До того ж усі стовпи та стіни були вкриті брудом. Ми не могли збагнути, що там відбувалося. Разом з молоддю нашої церкви ми витратили чотири дні, щоб за допомогою розчину каустичної соди віддерти весь бруд.

Після нашого переїзду до церкви в Чонпадоні я майже не спав. Я сидів на підлозі вітальні, схилившись у молитві до третьої-четвертої ранку. Я міг би і задрімати до п'ятої, але підводився й починав займатися справами. Саме так я жив протягом семи років. Попри те, що спав усього по кілька годин, я ніколи не відчував сонливості упродовж дня. Мої очі яскраво сяяли, немов ранкова зоря. Я ніколи не відчував утоми.

Моя голова була так заповнена різними справами, що я навіть не хотів витрачати час на їду. Аби не гаяти часу на сервірування столу, я просто їв, сидячи на підлозі, згорбившись над стравою. «Присвячуй себе без залишку! Присвячуй, навіть коли хочеш спати! Присвячуй, навіть коли виснажений! Присвячуй, навіть коли голодний!» — знов і знов повторював я собі. Навіть у розпал постійного протистояння та хибних звинувачень я молився з думкою, що сію насіння, яке дозволить зібрати щедрий урожай у майбутньому. Навіть якщо не вдасться зібрати врожай у Кореї, ми обовʼязково пожнемо його в іншому куточку світу.

Через рік після мого звільнення з в’язниці наша церква налічувала чотири сотні членів. Я молився за всіх них, називав імена одне за одним. Я не встигав навіть назвати імʼя людини, а її обличчя вже поставало в моїй памʼяті. Я бачив, як хтось з них плакав, а хтось сміявся. У молитві я відчував, як почувалася кожна людина, зокрема, хворіла вона чи ні. Іноді, називаючи їхні імена, я отримував одкровення, що ця людина прийде тоді-то до церкви. І вона обов'язково приходила. Коли під час молитви я відчував, що хтось нездужає, я йшов до цієї людини і запитував: «Ти захворів?» — і людина підтверджувала. Члени були вражені, оскільки я знав, що вони хворіють, навіть якщо вони мені не казали про це. Щоразу, коли вони запитували: «Як ви це робите?» — я просто усміхався.

Під час підготовки до церемонії святого одруження сталася цікава історія. Перед подією я запитав кожного нареченого й наречену, чи зберегли вони свою цноту. Я спитав про це одного юнака, і він гучно відповів: «Так, я зберіг!» Я запитав його вдруге, і він знову підтвердив. Я спитав його втретє, і хлопець знову відповів так само. Подивившись йому прямо в очі, я сказав: «Хіба ти не проходив військову службу в Хвачхоні, провінція Канвон?» Цього разу він відповів «так» голосом, сповненим страху. «Хіба, отримавши відпустку і приїхавши до Сеула, ти не зупинився в готелі? І хіба тієї ночі ти не мав сексуальних стосунків з жінкою в червоній спідниці? Я точно знаю, що ти це зробив. Чому ж ти брешеш?»

Я розсердився на цього юнака і вигнав його з місця проведення церемонії Благословення. Якщо людина тримає очі своєї душі відкритими, вона бачить навіть те, що приховано. Річ у тім, що декого наша церква приваблювала не самим ученням, а подібними паранормальними явищами. Багато хто вважає духовні явища найважливішими. Але духовні явища, або так звані дива зазвичай збивають людину з пантелику. Віра, в основі якої незрозумілі або чудесні явища, є нездоровою вірою. Усі гріхи мають бути спокутані шляхом відкуплення, а цього неможливо зробити, покладаючись лише на духовні явища. Коли наша церква почала зростати, я перестав розповідати членам про те, що бачили очі моєї душі.

Членів ставало дедалі більше. Але, незалежно від того, чи зустрічався я з десятками людей, чи то із сотнями, я діяв так само, ніби переді мною була лише одна людина. Я уважно слухав, коли людина розповідала мені про свою особисту ситуацію. І байдуже, хто це був, чи то стара жінка, чи молодий чоловік, я слухав так уважно, ніби це була єдина людина у моєму житті. Усі члени казали: «В усій Кореї немає нікого, хто слухав би мене уважніше за преподобного Муна». Якась бабуся, почавши говорити про своє весілля, зрештою розповідала про всі хвороби свого чоловіка. Мені подобається слухати, як інші люди розповідають про себе. Коли, відкрившись, вони розповідають про себе, я навіть не помічаю плину часу. Я слухаю їх по десять і навіть двадцять годин, адже люди, які хочуть поговорити, відчувають важливість цього. Вони прагнуть розв'язати свої проблеми, тому я відчуваю, що слід вислухати їх зі щирим серцем. Люблячи їхнє життя, я таким чином повертаю борг за своє. Найважливіше — розуміти цінність кожного життя. З такою ж щирістю, як я слухав розповіді інших, я палко ділився всім, що було в мене на душі, та слізно за них молився.

 Щодня, і цілими ночами, я молився у сльозах, тому підлога на місці моєї молитви ніколи не висихала. Ці дошки просякли моїм потом і кровʼю. Згодом, коли я перебував у Сполучених Штатах, я отримав повідомлення, що члени планували реконструювати церкву в Чонпадоні. Відразу ж я надіслав термінову телеграму, щоб вони негайно припинили роботи з оновлення. Ця будівля несе в собі не тільки частину моєї особистої історії, але є свідком історії нашої церкви. Хоч би як гарно її відремонтували, який у тому сенс, якщо через це буде втрачено нашу історію? Адже важливим є не зовнішній вигляд, а внутрішнє наповнення. Недоліки є недоліками, але цінність цієї будівлі у традиції і світлі, які в ній є. Ті, хто не поважає традицій, приречені на поразку.

 На стовпах церкви Чонпадон висічено історію. Дивлячись на один з них, я згадую, як спирався на цей стовп і слізно молився за якусь справу. Коли знов бачу той стовп, біля якого я плакав, у мене починають текти сльози. Трохи перекошена дверна рама нагадує мені про минуле. Однак тепер старої підлоги більше немає. Дошки, сидячи на яких я схилявся у слізних молитвах, зникли, і разом з ними зникли сліди сліз. Що мені потрібно, то це спогади про пережитий біль. Тому зовнішній вигляд або стиль не має значення. Минуло багато часу, і тепер у нас чимало гарних будівель церкви. Але я б з радістю пішов помолитися в маленьку хатинку на дальньому пагорбі Чонпадона, адже там я почуваюся комфортніше.

 Усе життя я молився і проповідував, але і нині я хвилююся, стоячи перед групою людей. Адже розумію, що мої слова можуть як урятувати, так і згубити багато життів. Для мене є конче важливим, чи можу я вести шляхом життя людей, які мене слухають. Оскільки це саме та мить, коли, опинившись на роздоріжжі, треба зробити однозначний вибір між життям і смертю. 

 Навіть зараз я не готую свої проповіді заздалегідь. Адже не впевнений, чи таким чином не вплинуть мої особисті цілі на саму проповідь. З такою підготовкою я можу похвалитися тим, як я багато знаю, однак не зможу вилити всю щирість мого шімджон. Перш ніж з'являтися на публіці, я присвячую себе молитві щонайменше впродовж десяти годин. Так зміцнюється моє коріння.

Могутнє дерево завдяки глибокому корінню залишається здоровим, навіть коли листя поїдене жуками. Навіть якщо ви кажете неприємні речі, їх сприймуть, якщо ви кажете від щирого серця.
 Коли ми тільки заснували нашу церкву, я носив старий американський військовий френч і одяг, пофарбований у чорний колір, я проповідував з таким запалом, що з мене капали піт і сльози. Не було і дня, щоб я не плакав уголос. Хвилювання розривали мою душу, а з очей по щоках лилися потоки сліз. Я відчував, що мій дух ось-ось був готовий залишити моє тіло. Я відчував, що перебуваю на межі смерті. Піт котився з моєї голови, а одяг був просякнутий потом.

 Часи, коли церква діяла в Чонпадоні, були важкими для всіх, але для Ю Хьо Вона вони видалися особливо складними. Йому було непереливки, бо мав хворі легені, та, незважаючи на це, він читав лекції по вісімнадцять годин на добу три роки і вісім місяців. У нас не було можливості добре харчуватися. Натомість усього двічі на день ми їли ячмінь замість рису. Нашим єдиним гарніром було сире кімчі, яке квасилося впродовж лише однієї ночі. Ю Хьо Вон полюбляв їсти дрібні солоні креветки. Поставивши контейнер маленьких креветок в одному кутку кімнати, час від часу він підходив з парою паличок і з’їдав кілька штук. Так він долав ті важкі дні. Моя душа розривалася, коли я бачив лежачого на підлозі Ю Хьо Вона, виснаженого, голодного і втомленого. Мені так хотілося нагодувати його солоними мідіями, але це було занадто дорого для нас у ті часи. Мені й досі боляче згадувати, як важко він працював, навіть коли був хворий, намагаючись записати мої слова, які лилися водоспадом. Завдяки наполегливій праці та жертовності членів Церква стабільно зростала. Для учнів середньої та старшої шкіл ми заснували Асоціацію студентів Сонхва. Матері давали учням у школу обіди, але ті з радістю відмовлялися від них і віддавали нашим голодуючим місіонерам. Із власної ініціативи учні склали список, хто за ким віддаватиме свої обіди. Місіонери їли зі сльозами на очах, бо розуміли, що в цей день хтось з учнів залишився голодним. Така учнівська посвята вражала ще дужче, ніж сам обід, тому ми отримували ще більшу рішучість виконати Божу волю, навіть якщо для цього потрібно було б віддати власне життя.

 Попри важкі часи, ми посилали місіонерів у різні куточки країни. Потік огидних чуток заважав членам відверто казати, що ми з Церкви обʼєднання, хоч нам цього дуже хотілося. Ми ходили по околицях і прибирали вулиці, допомагали тим, хто цього потребував. Вечорами наші місіонери навчали грамоти й передавали людям Боже слово, служили їм і таким чином будували довірливі взаємини. Тож наша церква продовжувала зростати. Я не забуду тих членів, які, попри велике бажання вступити до університету, натомість залишилися зі мною і присвятили себе діяльності нашої церкви.


Печатка — (кор. 도장) традиційна корейська іменна печатка, використовується замість особистого підпису в документах, мистецтві або будь-якому предметі, що вимагає підтвердження чи авторства.

Кімчі (кор. 김치) — корейська гостра овочева страва, яку зазвичай готують з пекінської капусти, селери, редьки або огірків чи баклажанів та приправляють сіллю, часником, імбиром і червоним перцем з додаванням цибулі й морських молюсків. 

 


Revision #2
Created 25 February 2024 08:48:15 by andres
Updated 25 February 2024 08:51:23 by andres