Матір Миру

Сан-Томе і Принсіпі, ця острівна держава Африки, розташована безпосередньо на екваторі, має особливе значення для Бога і для мене. Це перша небесна країна; держава, в якій Небесний Батько підготував президента і людей прийняти Святе Благословення на шлюб, а молодь — дати обіцянку Чистої любові. Після проведення цих заходів я мала короткий перепочинок у крихітній острівній державі — Сейшелах.

Бурхливі хвилі —

Освіжаючий вітерець…

Я йшла вздовж берега смарагдово-зеленого моря, чиї грайливі хвилі посміхались і вітали мене. Білий пісок між пальцями ніг був м’яким і теплим. Я відчувала справжній спокій, огорнутий безхмарним небом, зворушений прохолодним ритмічним бризом і теплим сонцем. Я бачила неушкоджену і недоторкану первозданну красу, яку Бог створив для нас. І спілкувалася з Богом — Тим, Хто дає це благословення.

Ви наділили нас, своїх дітей, творінням і сподівалися жити з нами в радості та спокої. Єдине, до чого Ви прагнули — бути Небесним Батьком, який ділиться красою творіння зі своїми сином та донькою. Ви створили їх, щоби вони стали зрілими, одружилися з Вашого благословення і стали істинними батьками власних дітей. Коли вони згрішили — і Ви, і ми втратили все.

Зазвичай кажуть, що, втрачаючи дитину, ми ховаємо частинку свого серця. Раптова втрата коханої дитини, заради якої ми без вагань віддали би своє життя, завдає нестерпного болю і туги. Боже наш, Ви втратили людство, Вашу сім’ю. Долаючи історичні потрясіння, Ви були, немов той травмований батько, який втратив усі відчуття; ціле Ваше єство було зруйноване. Ви не були Богом радості і слави, а Батьком, чий Шімджон був сповненим жалоби й смутку через втрату дітей.

Попри це, як казав Ісус у притчі про загублену вівцю, Ви не могли покинути жодного зі своїх дітей. Як Бог любові Ви прямували вперед, щоб одного дня знайти нас і, прийнявши у своє лоно, втілити разом із нами світ миру, який Ви уявляли собі з часів створення.

Ви хочете, щоб ми знали Вас як нашого Небесного Батька, Того, Хто є любов’ю Небесного Отця і Небесної Матері. Ви хочете, щоб ми жили в небесному світі як небесні особистості, небесні сім’ї, небесні роди й небесні народи. Після гріхопадіння світ втратив Ваш ідеал єдності чоловіка і жінки та поклонявся неповному образові Небесного Отця, замість того щоб прийняти і служити Небесним Батькам. Чоловіки посіли панівне становище і сформували західну цивілізацію через елліністичні та єврейські традиції. Ні чоловіки, ні жінки не розуміли жіночого серця Небесної Матері та досконалої вічної любові Небесного Батька. Не володіючи такою екзистенціальною свідомістю, феміністичний рух, що вибухнув на Заході, не міг не перерости в однобічний рух, що звинувачував чоловіків у всіх проблемах.

Саме тому я роблю все, аби повернути Вам початкове становище нашого Небесного Батька. Я подорожую на Північ і Південь, Схід і Захід, щоби навчати істині Небесного провидіння тих, хто має вуха, але не чув, і тих, хто має очі, та не бачив. Немов наосліп шукаючи голку в копиці сіна, з відчайдушним шімджон, що не може чекати, я проголошую істину Небесного провидіння.

Сповнена непохитної рішучості, я знову і знову обіймаю світ і люблю всіх Ваших дітей, немов власних. Усім своїм шімджон я обіймаю навіть тих із них, хто, не знаючи істини, не зрозумів і навіть переслідував мене. На цьому шляху Ви зцілюєте мої рани, які вони завдають.

Протягом останніх 40 днів 2019 року, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, а іноді й на фізичне виснаження, я постійно подорожую світом. Я пообіцяла завершити цей шлях упродовж свого життя, і не порушила цієї обіцянки перед Вами. Політичні і релігійні лідери знизили градус протистояння і відгукнулися, ми обійняли один одного. Люди почали називати мене Матір’ю миру.

Тепер з’являються Ваші справжні сини та доньки, які поділяють мої прагнення. Колір нашої шкіри не має значення. У мене є шанобливі діти з чорним, жовтим та білим кольорами шкіри; серед моїх синів є й мусульманські лідери, а поміж дочок — ті, хто очолює великі християнські церкви. Я маю синів і дочок, які є лідерами країн. Усі ці зв’язки між матір’ю та дітьми виникли у Ваше ім’я. Мої діти просять мене благословити їхні країни та релігії. Я заявляю про Вас, наш Небесний Батьку, перед ними та їхніми народами. Я говорю і про Небесну Матір, приховану за Небесним Отцем, та пояснюю, що якщо існує Єдинородний Син, то є і Єдинородна Дочка.

Неможливо досягти гармонії в сім’ї без батьків. Адже батьки є її центром і джерелом. Так само, як без Вас, Батька людства, не може бути справжнього миру в цьому світі.

Я присвятила своє життя втіленню цієї справи, центром якої стала Корея — нація, яка народила Єдинородного Сина і Єдинородну Доньку. Наша тихоокеанська цивілізація має вчитися на помилках атлантичної цивілізації, яка не змогла реалізувати власні християнські ідеали. Її зусилля раз у раз вироджувалися в завойовництво та експлуатацію. На відміну від атлантичної цивілізації, тихоокеанська має продемонструвати материнський шімджон. Вона повинна розвиватися як альтруїстична культура, що спирається на істинну любов, як Свята спільнота Небесного Батька, що встановлює стандарт життя заради інших, надихаючи всі народи. Це Ваше бажання, і його остаточному втіленню я присвячую решту свого життя.

Я вплітаю золоті нитки Вашої любові в історію спільних історичних страждань. Я розглядаю своє життя як неослабну місію служінню Богу, нашому Батькові, з позиції Його Єдинородної Дочки. Не маючи змоги вмістити все в одну книгу, згодом я ділитимуся ще.

У цей момент, коли закінчую писати цю книгу, я сумую лише за однією людиною — за своїм любим чоловіком Батьком Мун Сон Мьоном. Ми провели наше спільне життя, розповідаючи про Божу волю і виконуючи її; разом ми пережили значно більше, ніж я можу зараз розповісти. У вересні 2012 року він вознісся на небеса. Якби мій чоловік був сьогодні тут та бачив публікацію цієї книги, його обличчя найдужче би сяяло від радості. Іскорки в його очах нині танцюють у моєму серці. Тож сподіваюся, що ця книга допоможе уявити наше спільне життя заради Божої волі.

Насамкінець хочу висловити щиру подяку всім, хто присвятив свій час та доклав зусиль, аби книга ця побачила світ.

Хан Хак Джа

Лютий 2020 року

Хьоджон Чонвон

Сорак, Республіка Корея

Глава 1. Заповітна мрія мого життя

Жінка кричала «Мансе!» незалежності

Був перший день березня 1919 року — початок весни, відповідно до того як у місячному календарі позначають пори року. В Анджу — місті провінції Пхьонан (нині — Північна Корея) — температура повітря ще трималася нижче нуля, людям досі дошкуляв холод. Жінка намагалася зігрітися й заходилася готувати сніданок для своєї сім’ї. Розпаливши дрова для вогню, поставила рис на плиту. Цієї миті її увагу привернуло щось несхоже на щоденні ранкові клопоти. Вона потягнулася руками вгору і бережно дістала щось із картонної коробки, дбайливо замотане в бавовняну тканину.

У відблисках вогню і променях сонця, що пробивалися крізь щілину в дверях, жінка розмотала згорток, діставши з нього ще більший шмат тканини з червоно-синім символом інь-янь на білому тлі. Вона розгорнула його на столі — і малюнок на великому полотнищі став помітнішим: це був прапор Кореї. Вона ні на мить, навіть уві сні, не забувала емблеми свого народу. Несподівано її душу огорнув великий смуток, та почувши тихе схлипування доньки, яка вже прокинулась, жінка склала прапор, знову загорнула його і поклала назад до картонної коробки.

Із п’ятирічною дочкою на колінах селянка поснідала зі своїм чоловіком, котрий повернувся з ранкових робіт у полі, а тоді взялася за прибирання — в кухні, кімнаті, на ґанку та на подвір’ї. Після полудня, намагаючись здаватися безтурботною, вона вийшла з дому з дочкою за спиною, плекаючи надію в душі і міцно притискаючи прапор до грудей.

Вузька кам’яниста стежка до ринку Анджу звивалася через село. Вона примикала до ширшого шляху, на якому жінка зустріла фермера, котрий вів корову, юнака з важкою ношею на А-подібній переносці та матір із клунком на голові… Усі прямували до ринку: дехто поспішав, а хтось ішов неспішною ходою.

Діставшись до ринку, жінка зупинилася перед рядом з овочами, в центрі найжвавішої його частини. Дитина, що спала на спині в матері, прокинулася. Мати повернула голову, поглянула на свою любу доньку і тихо всміхнулася. Ця посмішка матері для доньки була наймилішою в світі.

Раптом гучний крик пронизав ринкову метушню: «Незалежність Кореї! Мансе!». Жінка, мов той бігун, що почув постріл стартового пістолета, хутко витягнула з-за пазухи прапор Кореї. Енергійно розмахуючи ним, вона приєдналася до натовпу, вигукуючи: «Мансе, перемоги на десять тисяч років!». Вона кричала щодуху: «Незалежність Кореї! Мансе!».
Перший вигук став сигналом, за яким люди на ринку почали виймати прапори Кореї й активно розмахувати ними над головами. Звідусіль лунали окрики: «Незалежність Кореї! Мансе!». Голос селянки звучав найгучніше. Шоковані несподіваним пожвавленням і появою десятків корейських прапорів, відвідувачі ринку, які не були готові до повстання, мали вирішувати, що робити. Хтось тікав, боячись можливих наслідків. Інші ж, хто вірив у незалежність своєї країни, долучалися до лав демонстрантів.

Жінка з нетерпінням чекала цього дня. Йому передувало чимало безсонних ночей, впродовж яких вона разом із донькою тремтливими руками шила прапор своєї країни. При світлі гасової лампи вони розмовляли про Корею, корейський народ, його віру, вікові традиції і значення руху за незалежність «Мансе». Слухаючи маму, маленька дівчинка кивала головою, вбираючи все, наче губка. Зараз же, притуляючись до материної спини, чула вигуки «мансе». Вона відчувала щирість і праведність селян та селянок, одягнених у біле, котрі готові були покласти свої життя, аби вибороти своїй країні право на існування.

Першого березня демонстрації незалежності проходили не лише в Анджу, вони одночасно спалахували в Сеулі та ширилися по всій країні. У багатьох місцях ще й супроводжувалися привселюдним зачитуванням Декларації про незалежність Кореї. Цей публічний протест не був просто марним символізмом, він став актом мирної, ненасильницької незгоди, гучним схваленням того, що корейський народ цінуватиме завжди.

Невдовзі демонстранти почули звуки свистків і стукіт чобіт. Десятки поліцейських, озброєних кийками і гвинтівками, стікалися до ринку. Вони без жалю лупцювали всіх, хто траплявся їм на шляху. Люди по обидва боки падали під ударами на землю, стікаючи кров’ю. Поліцейські не зважали ні на чоловіків, ні на жінок, не шкодували ні старих, ні молодих. Відчайдушно намагаючись захистити свою доньку, матір змушена була стримати сльози та відступити. Попри рішучість стояти до кінця, вона знала, що Бог прагне єдності між людьми, а це кровопролиття лише збільшить тягар болю в Божому Шімджон.

Та була й інша причина. Материнська інтуїція підказувала, що ще не настав час піднесення її країни. Щось нашіптувало матері, що колись у Кореї народиться жінка небувалої долі, жінка, яка розірве коло цього грішного світу. Ця світла надія в душі допомогла пережити приниження того дня.

Згідно з Божим провидінням, ще з біблійних часів завдяки абсолютній вірі та любові віруючих християн, те, що зародилося в переконаннях цієї жінки, з’явилося на світ за 24 роки. Її родовід продовжила Єдинородна Божа Донька, покликана втілити мрії в життя.

Я народилася в Анджу. Це місто було епіцентром корейського патріотизму, тож не випадково, перше знайомство Кореї з християнством відбулося саме тут. Тією жінкою, котра підтримувала Рух за незалежність, залучаючи до цього свою доньку — мою матір — і мене, була моя бабуся Чо Вон Мо. Мені було лише два роки, коли історія моєї країни зробила новий поворот, звільнившись від японської окупації. Того дня, 15 серпня 1945 року, моя бабуся Чо Вон Мо знову з дитиною за спиною вигукувала «Мансе!», однак цього разу тією дитиною була я. Бабуся кричала і радісно розмахувала національним прапором, захоплюючись новою свободою, яку здобула наша країна.

Учениця середньої школи Хан Хак Джа зі своєю бабусею Чо Вон Мо,
котра брала участь у демонстраціях за незалежність Кореї 1919 року

Бог обрав нашу сім’ю, в якій три покоління поспіль народжувалося по одній-єдиній доньці: Чо Вон Мо — моя бабуся, яка присвятила свою душу Рухові за незалежність; Хон Сун Е — моя мати, жінка, котра цілеспрямовано віддала свою душу і тіло, аби втілити віру в те, що вона зустріне Христа Другого пришестя, і я — одна дитина Хон Сун Е, єдина дочка третього покоління. У вирі гноблення народу Корейського півострова народилася Єдинородна Божа Донька.

Пишучи ці рядки 2019 року, в столітню річницю Руху Першого березня за незалежність, я слідую мрії моїх предків, мрії віків — завершенні Божого провидіння — спасіння всієї Землі.

Глава 1. Заповітна мрія мого життя

Дякую, Мамо, будь ласка, попіклуйтесь про все!

Місяцю, місяцю, ясний місяцю,
Місяцю, під яким ходив Лі Те Бек.
Далеко-далеко на цьому місяці
Росте коричне дерево.
Я зрубаю його нефритовою сокирою,
Обстружу золотою сокирою
Та побудую будиночок,
Де піклуватимусь про батька і матір.
Хочу жити з ними вічно,
Хочу жити з ними вічно.

Ця сповнена смутку народна корейська пісня зворушує і водночас викликає душевне піднесення. Бажання жити вічно зі своїми батьком і матір’ю є проявом шімджон синівської шанобливості. Ми — сироти, далекі від Небесного Батька, якого втратили, тож нам потрібно знайти наших Істинних Батьків і первісну Батьківщину. Можливість служити любим батькам дарує нам найбільшу радість, ми прагнемо бути поруч із ними скрізь: і в палаці, і в маленькій хатині.

І природа, і люди — усі люблять сонце. Життя може квітнути тільки завдяки сонцю, тоді як місяць дає щось зовсім інше. Сонце уособлює велич, місяць — спокій. Перебуваючи далеко від дому, люди згадують рідне місто і сумують за батьками, споглядаючи саме на місяць, а не на сонце. Пригадую часи, коли ми з чоловіком дивилися на місяць. Ми спостерігали за ним разом із іншими учасниками під час корейського фестивалю жнив Чусок, а також на Новий рік, коли місяць був уповні. Однак бувало це нечасто, бо ми не могли дозволити собі занурюватися у спокій.

Мій чоловік часто повторював фразу: «Після завершення цієї роботи...». Так само казала і я: «Коли ми завершимо всі справи і в нас з’явиться трішки вільного часу — зможемо перепочити».Дехто подумає, що за роки служіння нам після виконання всіх невідкладних завдань випадала така нагода. Однак ця мить відпочинку для нас так і не настала. Натхнена спогадами про свою бабусю Чо, яка кричала «Мансе!» незалежності і порятунку нашої країни, мене охопила радісна пристрасть врятувати людство і побудувати мирний світ.

Я завжди високо тримала прапор миру, успадкувавши благородний дух ненасилля та самостійності Руху Першого березня за незалежність. Моє життя завжди було сповнене відчуття невідкладності, завдяки якому мені вдалося досягти того, що навіть важко собі уявити. Протягом усього життя я докладала великих зусиль, аби виконати всі ті завдання, які поставали переді мною. Єдиним прагненням, до якого линули мої душа і воля, стало бажання присвятити власне життя служінню іншим. Я ніколи не дозволяла своєму тілу відпочивати більше, ніж воно того потребувало, нерідко нехтуючи навіть їжею і сном.

Мій чоловік, преподобний доктор Мун Сон Мьон, знаний також як Батько Мун, був таким самим. Він народився дужим хлопчиком, і якби ліпше дбав про своє здоров’я, то мав би ще більше часу на працю заради побудови кращого світу. Однак він саможертовно слідував Божій волі, а це завдало неабиякої шкоди його здоров’ю, призвівши врешті до невідворотних наслідків. За чотири-п’ять років до свого вознесіння в 2012 році він ще був у постійному русі, проживав кожен день, немов тисячу років, напружено працюючи як духовно, так і фізично. Наприклад, часто ночував у маленькому рибацькому човні у відкритому морі. Роблячи це заради інших, показував приклад не тільки членам нашої програми океанської церкви, а й лідерам, які його супроводжували, прагнучи допомогти їм розвинути в собі терплячість і вміння долати труднощі.

Батько Мун постійно мандрував між континентами. Зазвичай він літав зі Сходу на Захід, і ці перельоти вимагали значно більше зусиль, аніж ті, що їх долав між Північчю і Півднем. Він подорожував між Кореєю і США набагато частіше, ніж це дозволяв його вік. Слід було обмежити такі виснажливі мандрівки до одного разу на два-три роки, проте він ніколи на це не зважав. За рік до того, як йому мало виповнитися дев'яносто два, він, здійснив щонайменше вісім перельотів між Кореєю і Америкою, що свідчить про абсолютну самопожертву заради Бога та людства.

Щоденний розклад Батька Муна був дуже виснажливим. Щодня він прокидався о 3-й ранку, робив зарядку, молився та навчався. О 5-й годині разом із послідовниками проводив хундокхве — «зустрічі для читання та навчання». Цей час було присвячено читанню писань, молитвам та повчанням. Під час хундокхве мій чоловік мав чим поділитися, тож нерідко вони тривали і до 10 годин, й ми пропускали не лише сніданки, а й обіди. Щойно и він завершував сесію, похапцем щось перехоплював і їхав перевіряти різноманітні проєкти нашого руху. У свої останні роки, перебуваючи в Кореї, він літав гелікоптером на острів Комун чи в місто Йосу, де ми розвивали риболовлю та рекреаційно-освітні заклади.

У свої сімдесят Батько Мун ще міг фізично витримувати такі навантаження, але впродовж останнього десятиріччя вони його таки підкосили, ставши причиною частих гарячок, а іноді призводили й до гірших наслідків. Проте, він просто ігнорував будь-які симптоми хвороб. Улітку 2012 року Батько Мун важко захворів на запалення легень, і це неабияк усіх насторожило. Ми мали відразу ж звернутися до лікаря, та він постійно відкладав візит, кажучи: «Ми можемо піти після того, як завершимо робити ось це».

Дійшло до того, що рішення вже не підлягало обговоренню — його поклали в лікарню, бо стан здоров’я був уже нестабільний. Якийсь час Батько Мун там пролежав, однак після необхідних медичних обстежень уперто наполягав на виписці. Ми намагалися переконати його залишитися надовше, але той не хотів навіть слухати.

«У мене залишилося багато справ, я не можу просто сидіти тут, у лікарні», — сварив він тих, хто радив зостатися. Тому не було іншого виходу, як забрати його з лікарні. Отже, 12 серпня 2012 року ми повернулися додому і несподівано він сказав: «Я хочу поснідати, сівши навпроти тебе, Омма». Усі, хто це почув, здивувалися, адже я завжди сиділа поруч із ним, а не навпроти. Коли ж подали страви, здавалося, їжа його не цікавила. Він дивився на мене так, наче намагався закарбувати моє обличчя у своїй душі. Я посміхнулася, вклала ложку йому в руку і наповнила його тарілку стравою. «Ці овочі смачні, скуштуй їх», — мовила я.

Батько і Мати Мун, «Іст-Гарден», Ірвінгтон, Нью-Йорк

Наступного дня дуже пекло сонце. Це було занадто навіть для середини літа. У цю сильну спеку Батько Мун обійшов частини нашого комплексу Чонвон, розташованого на берегах озера Чонпьон, у супроводі резервуара з киснем, який за розміром значно його перевищував. Повернувшись додому, в Чонджонгун, попросив принести диктофон. З диктофоном у руках він на кілька хвилин поринув у глибокі роздуми, а тоді потроху почав записувати свої думки.
Він сказав, що ми зможемо рухатися до Царства Небесного лише за умови, якщо подолаємо історію гріхопадіння, повернемося до первісного Едемського саду і будемо слідувати єдиному Богові. Проголосив, що ми зможемо відновити країну, виконавши нашу місію спрямовуючи наші роди. Це був монолог і молитва водночас, що охоплювала початок і кінець, альфу й омегу. «Я все завершив! Я приношу все Небесам», — промовив наостанок. «Усе доведено до кінця, до завершення».

Так сталося, що це була остання молитва Істинного Батька. Із нею він закінчив своє життя. Важко дихаючи, він стискав мою руку. «Мамо, дякую! Мамо, попіклуйся про все, будь ласка. Мені жаль… Я щиро вдячний», — сказав він, насилу вимовляючи слова. Він повторював їх знову і знову. Я стискала його руку дедалі міцніше і ласкавим, сповненим любові, голосом, ледь стримуючи сльози, запевнила його, що все буде добре: «Не хвилюйся ні про що».
3-го вересня 2012 року мій чоловік, преподобний доктор Мун Сон Мьон, вознісся в обійми Бога. Відповідно до того, як корейці рахують вік людини, йому було 93 роки. Він спочив з миром у Бонхянвон, що означає «сад первісної батьківщини», розташованому біля озера на горі Чонсон. Я часто занурювалася в глибокі роздуми, споглядаючи місяць, що сходив над горою Чонсон. «Я зрубаю його нефритовою сокирою, обстружу золотою сокирою та побудую будиночок, де піклуватимусь про батька і матір. Хочу жити з ними вічно». Я тихо повторювала цей вірш знову і знову.

Глава 1. Заповітна мрія мого життя

Польові квіти всміхаються на гірській стежині

«Іде сильний дощ, і стежка буде слизькою», — повідомила моя асистентка. «Чому б вам не відпочити сьогодні?». Зрозуміло, що вона турбується про мене. Однак, подякувавши їй, я продовжила збиратися. Восени в нас — грози, а взимку падає сніг. Авжеж, на те, аби зостатися вдома, можна було навести мільйон причин і відмовок. Та попри це, після того як мій чоловік залишив нас, кожного дня на світанку я виходила з дому, щоби помолитися на його могилі. А повернувшись, готувала йому сніданок і вечерю.

Піднімаючись стежкою по схилу до Бонхянвону і назад, ми з ним часто сердечно розмовляли. Його думки ставали моїми думками, а мої — його. Уздовж дороги до Бонхянвону вишикувалися корейські сосни бонсай, на галявинах під якими навесні розквітають польові квіти. Узимку квітів немає, а навесні вони так рясно цвітуть, немов змагаються між собою. Крокуючи крутим схилом, я зупинялася, щоб уважніше роздивитися трави та квіти. Їхні разючі кольори грайливо переливалися під променями весняного ранкового сонця, зовсім не зважаючи, милуюся я ними чи ні. Перш ніж попрямувати далі доріжкою вгору, я пестила польові квіти, впиваючись очима в їхню красу. Незважаючи на те, що прогулянка була доволі виснажливою, моя душа ставала спокійною, як ті квіти.

Діставшись до могили чоловіка, я ретельно перевіряла, чи не проріс серед трави бур'ян і не залишили слідів тварини. Газон на могилі щоразу ставав зеленішим. Сидячи наодинці перед його могилою, я молилася, щоби всі люди у світі були красивими, як ті польові квіти; щоб їх шімджон був таким сильним, як оці сосни; а їхнє життя процвітало й буяло, як галявина літнього дня. Повертаючись назад, я прощалася з квітами та соснами: «Мої друзі зі світу природи, завтра я знову зустрінуся з вами».

Кожного дня я ходила тією самою стежкою, не зважаючи на мінливу погоду. Були дні, коли відчувала тепло сонячних променів; іноді дув вітер чи ішов дощ, гриміло й спалахували блискавки, а бувало, сніжило так, що все довкола ставало білим.

Упродовж цього трирічного періоду посвяти я згадувала подорожі свого чоловіка Сполученими Штатами Америки, під час яких 1965 року він проїхав майже 6 500 км, а також наші спільні мандрівки дванадцятьма гірськими вершинами Швейцарських Альп, які ми відвідували для молитов і медитацій. Завдяки цій посвяті наша духовна єдність триває й у вічності.

Така шаноблива посвята в пам’ять про померлих батьків є звичною в Кореї, де дотримуються традиції. Старший син, як представник усієї сім’ї, будував маленьку хатину на захід від могили батька чи матері, і жив у ній упродовж трьох років, незалежно від погоди. Він перебував там навіть тоді, коли голодував, не маючи змоги заробляти на життя. Цей трирічний період посвяти символізує перші три роки після нашого народження, коли ми отримуємо сповна любові й турботи від наших батьків, зокрема матері, без яких би не вижили. Час такої посвяти — пора, коли ми визнаємо це і висловлюємо свою вдячність, повертаючи їм цю любов і добро.

Сьогодні багато людей забуває доброту своїх батька і матері. Ті, кому бракує синівської шанобливості до рідних батьків, не здатні зрозуміти Небесного Батька та Істинних Батьків, які проливали сльози через страждання людства. Нині життя людей аж ніяк не пов’язане з Істинними Батьками, вони навіть не знають, що ті живуть на Землі.

Щоби пробудити людей, які мають очі, але не бачать, я як дружина свого чоловіка щодня протягом трьох років від імені всього людства присвячувала себе пам'яті Істинного Батька. Відчайдушно присвячуючи себе, я дала обіцянку своєму чоловікові та всім членам нашого руху у світі: «Я поверну нам дух перших днів нашої церкви і звершу відродження через дух та істину».

Я мрію про церкву, в якій люди відчуватимуть себе, немов в обіймах матері, церкву, що стане рідним домом, в який їм завжди захочеться повернутися і там залишитися. Це те, про що мріяв мій чоловік. Ушановуючи його, я вирішила присвятити себе Богові та всьому людству значно більше, ніж раніше. Відтоді я ніколи не відпочивала повною мірою.

Згодом, 2015 року, натхненна незворушним серцем чоловіка, я підготувала його подарунок людству. Нехай Премія миру Санхак існує завжди як вічний вияв його відданості побудові миру.

Глава 1. Заповітна мрія мого життя

Культура миру Санхак

Поглядаючи в туманне літнє небо, я запитувала себе, якою буде погода наступного дня. «Вранці пройдуть зливи, — повідомили мені, — з великою кількістю хмар». Я всміхнулася і погодилась, що так воно і буде. Під час багатьох подій, які проводила Церква об’єднання, лив дощ. Так було понад 40 років тому, коли сильні зливи з вітром заливали нас, поки тривав мітинг на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Під час Міжнародного благословення 360 000 пар, як і протягом відкриття Федерації жінок за мир у всьому світі на Олімпійському стадіоні в Сеулі, нас цілими днями заливала нещадна злива. Коли під час таких подій іде дощ, я сприймаю це як подарунок.

Тож дощ пішов і 28 серпня 2015 року, в день першої церемонії нагородження Премією миру Санхак. Того дня сотні гостей зібралися в нашому готелі в Сеулі. Вони швидко йшли під зливою — останнім очищувальним подарунком літа. На щастя, коли двері відчинилися, небо стало чистим, й було відчуття, наче Бог радісно вітав наших гостей. Це були особливі люди, лідери з усіх сфер, що зібралися тут з різних куточків глобального села заради миру, багато з них подолали великі відстані.

Усі прагнуть миру, але його нелегко здобути. Якби ж він був таким звичним явищем, як каміння на узбіччі сільської дороги чи дерева на схилі гори, ми б ніколи не потерпали від страшних війн та конфліктів, що роздирають наш світ. Навпаки, досягнення миру вимагає поту, сліз, а нерідко й крові усіх. Ось чому ми рідко його виборюємо, хоч і прагнемо. Щоби по-спражньому відчути мир, спочатку ми маємо практикувати істинну любов, не чекаючи винагороди. Ми з чоловіком пройшли цей шлях і, продовжуючи його, я започаткувала Премію миру Санхак як подарунок світові від Батька Муна.

28 серпня 2015 року: перші лауреати Премії миру Санхак — Президент Кірибаті Аноте Тонг та доктор з Індії Модадугу Віджай Гупта, лідер Блакитної революції

Попри дощ у перший день церемонії нагородження, гості не могли стримати хвилювань. Вони були схожими на маленьких дітей, які чекають на отримання особливого подарунка. Усі спостерігали за подією з широко розплющеними очима. Привітавшись із людиною, яка стояла поруч, один із них сказав: «Тут стільки людей! Я раніше ніколи не бував на зібраннях зі стількома різними людьми». А інший додав: «Це неймовірно! Цікаво, звідки це вбрання?».

Захід став своєрідною виставкою етнічних груп з усіх куточків світу; бурхливий потік різних мов переповнював залу. Очі кожного учасника випромінювали вдячність від імені сім’ї всього людства. Люди, які бачили мене вперше, зосереджували свою увагу на сцені, щоб добре роздивитися, і дивувалися: «Хто ж ця докторка Хан Хак Джа?», допитливо крутячи головами. Очевидно, мій одяг видався їм не витонченішим за їхній, а, може, я виглядала, як пересічна мати.
Під час підготовки проєкту Премії миру Санхак мене найбільше турбувало, чи зрозуміють люди основоположну мету цієї нагороди. Адже аби піклуватися про майбутнє, необхідно, щоб голоси провісників миру звучали якомога гучніше.

Незважаючи на те, що ми ніколи не побачимо своїх нащадків, ми маємо переконатися, що вся їхня діяльність забезпечить гармонію в мирі суспільства та країни. Після глибоких роздумів та обговорень фонд «Санхак» визначив загальний напрямок своєї діяльності — встановлення миру, що виходить за межі сучасності і будує майбутнє.

Досягнення справжнього миру, безумовно, вимагає розв’язання поточних конфліктів між релігіями, расами та націями. Однак ще більшими викликами, з якими ми стикаємося, є руйнування навколишнього середовища і демографічні тенденції. Провідні світові нагороди за мир фокусуються на розв'язанні проблем сучасного покоління. Проте ми повинні долати їх так, щоб це практично впливало на бачення щасливого майбутнього. Я заснувала Премію миру Санхак як міст, що виводить нас із виру світових конфліктів, і компас, який указує шлях до майбутньої батьківщини миру.

Глава 1. Заповітна мрія мого життя

Світовий океан — цінний ресурс

У кожну епоху своєї історії людство переживало неймовірний біль. Останнє, ХХ століття, було чи не найтрагічнішим періодом історії. По всьому світу безперервно лютували війни, в цьому дикунстві багато добрих людей втратили життя. Я народилася в часи, коли Корея була під японською окупацією, і пережила наслідки Другої світової та Корейської воєн. Я досі не можу забути тих жахливих митей, що бачила в дитинстві.

Ті часи минули, однак нині ми ведемо війну проти непростого ворога — спокуси забути свої обов’язки перед сім’ями і навколишнім середовищем, шукаючи лише власного комфорту та зручності. На щастя, ми маємо глибоке чуття моралі і мудрість, що разом із практичними методами допомагають нам спільно працювати задля втілення Божого ідеалу.

Людство сподівається, що ми зможемо відновити і підтримувати океани такими, якими їх створив Небесний Батько. Океани, які покривають 70 відсотків поверхні Землі, мають величезні ресурси. Наче ті потаємні скарби, вони приховують вирішення дилем, які постають сьогодні перед людьми. Я багато разів наголошувала на важливості океану, ми з чоловіком пропонували застосувати різномоманітні підходи. Тому першою темою Премії миру Санхак було обрано саме океан. Комітет Премії миру наглядав за суворим процесом відбору праведних керівників, орієнтованих на досягнення позитивних результатів у цій царині. Того року нашими лауреатами були доктор М. Віджай Гупта з Індії та Аноте Тонг, Президент Кірибаті — маленької острівної держави в центральній частині Тихого океану.

Доктор Гупта — вчений, котрий, непокоячись постійною нестачею продовольства, очолив Блакитну революцію, розробивши технології вирощування риби. Він значною мірою сприяв подоланню голоду серед бідних, широко впроваджуючи ці технології в Південно-Східній Азії та Африці.

Президент Аноте Тонг — провідний світовий захисник, який виступав за раціональне збереження та управління морською екосистемою. За прогнозами, більшій частині його країни — Кірибаті — загрожує затоплення менше ніж за 30 років через підвищення рівня моря. В умовах такої кризи Тонг перейняв керівництво із захисту екосистеми, створивши найбільший у світі охоронний морський парк.

Упродовж десятиліть ми з чоловіком ставили перед собою завдання: забезпечити людству майбутнє, в якому буде сповна продуктів харчування та приємне здоров е оточення. Ми виступали за вільний міжнародний обмін технологіями та ділилися власними поглядами, вважаючи, що океани — це дар Божий і головне джерело харчування у світі. А стабільні джерела їжі та чисте повітря, земля і вода відіграють важливу роль у побудові миру у світі та порятунку людства.

Не обмежуючись суто теоретичними поясненнями, ми вкладали значні ресурси, які було спрямовано на реалізацію практичних проєктів у реальному світі. Протягом пів століття головним місцем, в яке ми інвестували істинну любов та людські ресурси, була Латинська Америка.

У середині 90-х років ми з Батьком Муном зі серйозними намірами навідувалися до регіону Пантанал. Пантанал — це велике заболочене місце біля кордонів Парагваю та Бразилії. Він розташований якраз із протилежного боку земної кулі стосовно нашої країни. Ми працювали там пліч-о-пліч із фермерами та рибалками. Адже аби розв’язати проблему нестачі продуктів харчування, треба не боятися забруднити руки. Замість того, щоб виголошувати промови з трибуни в залі з кондиціонером, ми працювали під палючим сонцем, нехтуючи їжею та відпочинком. Я досі пам’ятаю, як, витираючи краплі поту з обличчя, розмірковувала над проблемами навколишнього середовища. Ми заснували чимало різноманітних ініціатив у регіоні Пантанал і впродовж останніх 60 років втілили незліченну кількість інших проєктів заради людства. Завдяки моєму характеру я віддаю все, що маю, задля щастя інших, і не прагну визнання натомість. Я знаю, що я — Істинна Мати, Матір миру і Єдинородна Божа Донька, тож моя місія — жити відповідно. Щоби покласти край смутку Небесного Батька, я витирала сльози нужденних незнайомців, бо вважала, що це нитками долі пов’язано з порятунком людства.

Глава 1. Заповітна мрія мого життя

Буденні герої

Кінець зими може бути дуже морозним, однак як би холодно не було, із настанням весни, коли її тепло огортає землю, ми швидко забуваємо, що їй передувала зима. Лютий холод зими людства відступає, і коли тепло Небесного Батька оповиє Землю, про холоднечу забудуть. Ми відчуваємо це тепло на наших заходах, присвячених Премії миру Санхак, які проводимо раз на два роки, як-от другий з’їзд у Сеулі 3 лютого 2017 року.

Цей доволі напружений день розпочався з того, що я особисто зустрічала сотні гостей. Чоловіки та жінки з 80 країн представляли різні раси, говорили багатьма мовами та йшли відмінними шляхами віри. Я намагалася створити таку атмосферу, в якій би кожен міг вільно вітати незнайомих людей, невдовзі заприятелювавши з ними.

Весняне тепло стало ще одним нагадуванням для моїх гостей, що чимало людей у світі самотні та голодні, а багато сімей змушені були покинути рідні краї. Я також була дитиною-біженцем, і знаю, що неможливо підібрати такі слова, які би передали страждання тих, хто змушений тікати з дому через спустошення, які залишила війна. Премія миру Санхак — це ініціатива, за допомогою якої я можу закликати до подолання болісного становища біженців та запобігання знищенню засобів до існування. Я шукаю праведних, але невизнаних піонерів миру, вшановую їх і заохочую. Другий комплект Премій миру Санхак, який було вручено 2017 року, дістався двом на перший погляд пересічним людям — докторці Сакені Якубі та доктору Джино Страді. Вони зовсім не схожі на знаменитостей.

Європейський джентльмен середнього віку зі скуйовдженим волоссям — талановитий лікар, засновник міжнародної організації з надання медичної допомоги. Доктор Джино Страда з Італії — хірург і гуманітарій, завдяки роботі котрого протягом 28 років було надано екстрену медичну допомогу близько 9 мільйонам біженців та жертвам війни на Близькому Сході і в Африці.

Жінка-мати з обличчям, обпаленим сонцем й обрамленим у чорний хіджаб, подала надію тисячам молодих жінок. Докторка Сакена Якубі з Афганістану — вчителька, яку називають «афганською матір’ю освіти». Понад 20 років вона працювала в афганських таборах для біженців, допомагаючи їм, а також преселенцям, влаштуватись. Вона ризикувала життям, навчаючи та заохочуючи людей вірити в краще майбутнє, незважаючи на величезні перешкоди. У відповідь на нагороду докторка Якубі красивим почерком написала мені щирі слова вдячності:

«Це справді чудово, премія величезна, її можна порівняти з Нобелівською премією миру… Моєму життю повсякчас загрожує небезпека. Коли я прокидаюся вранці, то не знаю, чи доживу до вечора… Усвідомлення того, що хтось цінує вас і вашу роботу, дуже допомагає. Крім того, я хочу сказати матері Хан Хак Джа, що я справді вдячна їй, бо вона визнає те, що я роблю... Це для мене дуже важливо.

Корея — країна, якою я захоплююся. Ви пройшли через війну та страждання, але своєю рішучістю, наполегливістю, щирістю та мудрістю багато досягли за доволі короткий час. Я сподіваюся і молюся, що колись моя країна візьме вашу за зразок для наслідування».

Ризикуючи життям, докторка Якубі продовжує боротися за жінок і дітей. Тоді як нам затишно вдома і в нас є їжа, когось виганяють із власної домівки. Вирвані з корінням, вони живуть у болю і стражданнях, їхнє життя повністю зруйноване. Настала пора покласти край цій трагедії.

Глава 1. Заповітна мрія мого життя

Дай нам сьогодні

Коли учні Ісуса попросили навчити їх молитися, він відповів: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Дві тисячі років минуло відтоді, як Ісус навчав нас цій молитві. Проте є ще стільки людей, значно більше, ніж ми можемо собі уявити, які не мають хліба щодня.

Африка — колиска людської цивілізації. Однак деякі африканці живуть у таких злиднях, що їхня основна мета полягає в тому, аби отримати достатньо їжі. Ця фундаментальна людська потреба часто не задовольняється, так само обмежено і можливість здобути базову освіту. Багато хто стикається з такою ситуацією. Кожного разу, коли я приїжджаю до Африки, намагаюся розв’язати ці питання, адже сприймаю їх дуже особисто. Коли Комітет Премії миру Санхак 2019 року оголосив тему заходу — «Права людини та розвиток в Африці», я дуже зраділа, бо це було одне із завдань, яке я завжди перед собою ставила.

Акінвумі Айодеджі Адезіна, президент Африканського банку розвитку (AfDB), та Варіс Дірі, активістка за права жінок — наші лауреати 2019 року, котрі є прикладом тих, кого я завжди вважала «праведними людьми дії».
Доктор Адезіна народився в Нігерії в бідній фермерській родині. З юних років він досліджував методи модернізації сільського господарства та плекав мрію зробити Африку країною достатку. Після здобуття ступеня кандидата наук у галузі сільського господарства в Університеті Пердью, що в США, він повернувся до Африки і протягом останніх 30 років працював над сільськогосподарськими інноваціями, допомагаючи мільйонам людей розв’язати проблему голоду.

9 лютого 2019 року: лауреати третьої Премії миру Санхак — Варіс Дірі, засновниця Фонду пустельних квітів, та Акінвумі А. Адезіна, президент Африканського банку розвитку

У лютому 2019 року, під час візиту до Кореї для отримання Премії миру Санхак, доктор Адезіна заявив, що йому ще потрібно багато чого зробити для побудови кращого світу. «Немає нічого важливішого, — сказав він, — ніж усунення голоду і недоїдання. Голод — це акт звинувачення людству. Кожна економіка, яка вимагає зростання без забезпечення людей їжею, є невдалою. Ніхто не повинен голодувати: ні білий, ні чорний, ні рожевий, ні помаранчевий, ні будь-якого іншого кольору, який можна назвати… Ось чому я віддаю всю нагороду Премії миру Санхак у розмірі 500 000 доларів своїй організації — Всесвітньому фондові боротьби з голодом». Мрія доктора Адезіни про мир передбачає пошук реальних засобів його досягнення. Я закликала його ніколи не припиняти свою благородну працю.

Іншим лауреатом Премії миру Санхак за 2019 рік стала пані Варіс Дірі — африканська жінка з неабиякою силою волі, котра здолала, здавалося б, практично нездоланні перешкоди. Пані Дірі народилася в сомалійській сім’ї кочовиків. Тоді як її дитинство проходило в період громадянської війни, голоду і гноблення, вона не переставала мріяти, кинувши врешті виклик собі та обставинам — їй вдалося стати відомою супермоделлю.

1997 року Варіс Дірі розповіла про калічення жіночих геніталій, яке їй свого часу довелося пережити, й відтоді її життя змінилося. Від імені мільйонів африканських жінок вона взялася за справу припинення такої практики. Організація Об’єднаних Націй призначила Варіс Дірі спеціальним послом з питань ліквідації каліцтва жіночих статевих органів. Вона підтримує Протокол Мапуту, що забороняє скалічення жіночих статевих органів. Його ратифікували п’ятнадцять африканських країн. Крім того, 2012 року ця жінка відіграла значну роль у прийнятті резолюції ООН, що забороняє калічення жіночих геніталій і яка отримала одностайне схвалення Генеральної Асамблеї. На цьому пані Дірі не зупинилася. Вона заснувала Фонд пустельних квітів, який мобілізує лікарів із Франції, Німеччини, Швеції та Нідерландів для лікування постраждалих від скалічення жіночих статевих органів. У кількох регіонах Африки Варіс Дірі керує навчальними закладами, які допомагають жінкам досягти успіху.

Скалічення жіночих статевих органів не є ні релігійною, ні етнічною традицією; це не що інше, як жорстоке поводження з дівчатами. Таке зловживання видаленням частини зовнішніх статевих органів молодих дівчат є не тільки засобом гноблення жінок, а й загрожує їхньому життю. Варіс Дірі присвятила своє життя викоріненню цього мерзенного звичаю, і міжнародні організації відгукнулися на її зусилля. Можна лише здогадуватися, яким важким був її шлях.

Варіс Дірі прагнула допомогти африканським жінкам стати сильнішими. Адже в Африці жінки, намагаючись захистити свої сім’ї, перебувають на передовій у боротьбі за життя. Вони також відіграють центральну роль в економіках своїх країн. Тож ми повинні глибоко усвідомити, що таке насилля над молодими дівчатами завдає їм фізичної шкоди та часто калічить їх емоційно.

Африканські народи надзвичайно добродушні. Вони люблять свої сім’ї, поважають сусідів і живуть у гармонії з природою. Попри це, як і скрізь у світі, західна модернізація принесла Африці змішані блага. Її розвиток відбувається ціною знищення сімейних та родових традицій. Я вірю, що любов Небесного Батька зміцнить корінні африканські цінності, що підтримують взаємозалежність та взаємне процвітання, і витре сльози з обличчя Африки.

Премія миру Санхак зображує прекрасну картину нового століття, вшановуючи найкращих представників серед чоловіків і жінок. Вона об’єднує всіх людей в єдину сім’ю людства. Ця премія — сходинка в краще майбутнє. Вона є другом для праведних людей, які щиро присвячують свою душу служінню іншим. Це висаджування насіння миру, з якого виростуть прекрасні дерева життя та знань, що дадуть поживні плоди в нашому домі, який ми називаємо Землею.

У цьому розділі я окреслила вам, читачі, масштаби свого життя: від боротьби моєї бабусі за свободу серед колонізованого народу до останніх днів славетного життя мого чоловіка, якого послав Бог; своїх років жалоби і нових світових горизонтів, які ми з ним відкриваємо сьогодні. Тепер я запрошую вас пройти крізь ці події в момент їхнього розгортання: вдихнути разом зі мною те повітря, посмакувати гірке й солодке, віднайти голки в копицях сіна і спільно в кожній миті помічати руку нашого Небесного Батька.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Дерево з глибоким корінням

Коли я злегка заплющила очі і прислухалася до нещадних вітрів, що продували кукурудзяне поле, здалося, наче степом несуться тисячі коней. Той звук увібрав дух лицарів Когурьо, які потужно галопували континентом. Іншого разу, коли слухала тихенько, чула інакший звук — зичливе «ху-у! ху-у!» сов на вершинах дерев десь далеко в горах.

Я пам’ятаю літні ночі, коли засинала, тримаючи мамину руку, під крики сов, які відлунювали мені у вухах. Минуло понад 70 років, проте красиві пейзажі й заспокійливі звуки Анджу залишилися в моєму серці. Мій рідний край зберіг багато прекрасних спогадів, і я хочу туди повернутися. Одного дня я точно повернуся додому.

Коли я народилася, мій батько Хан Син Ун мав видіння, схоже на сон. Він побачив яскраве сонячне світло, що пробивалося крізь густий сосновий гай. Світло падало на двох журавлів, які гармонійно танцювали разом. І він вирішив наректи мене Хак Джа, що означає «журавлине дитя».

Я походжу з роду Хан із Чонджу, що в провінції Північний Чунгчонг, — історичного місця народження нашого роду. Чунгчонг означає «центр чистого і ясного серця», а Чонджу — «чисте село». Коли вода в річці чи морі чиста, можна аж до дна побачити, як плавають риби. Живучи в чистому і ясному оточенні Чонджу, я бачила світлі духи моїх невинних і смиренних предків.

Ієрогліф мого прізвища Хан (韓) має багато значень. Зокрема, він означає «один», символізуючи Бога. Він також має значення «великий», тобто достатньо великий для того, щоб охопити все творіння у всесвіті, та «повний» — «сповнений достатку». Батька-засновника роду Хан — Хан Лана — шанували як відданого патріота королівства Когурьо. Царі Кореї свого часу відзначали людей за громадянські чесноти й нагороджували їх землею та щорічною платнею. Суд вносив їхні імена в книгу почестей, і в ній записано ім’я Хан Лана.

А історія Хан Лана ось яка: він побудував бюро сільськогосподарської адміністрації в районі Чонджу, назвавши «Бансо-дон», і перетворив велику частину землі на сільськогосподарські угіддя. Коли розпочалася війна між корейськими правителями, Ван Гон — вельможа і військовий генерал — ідучи на битву з Гьон Хвоном, правителем Хубекче, саме проходив через Чонджу. Хан Лан привітав Ван Гона, нагодував його стотисячну армію і приєднався до них на полі бою. Коли Ван Гон став королем, він проголосив Хан Лана вірним патріотом. Так репутацію Хан Лана як «вкладника-засновника» королівства збережено у віках.

Тридцять три покоління по тому в роду Хан Лана народилася я. Числа 3 і 33 мають значення. Ісус просив трьох апостолів молитися з ним у Гетсиманії. Він пророкував, що Петро зрадить його тричі до співу півня. Ісуса розіп’яли у віці 33 років, після того як його зреклися люди, але він пообіцяв повернутися. Він був одним із трьох, кого розпинали того дня, й одному з розпʼятих Ісус сказав: «Сьогодні будеш зі мною в раю». На третій день Ісус постав із гробу. Число три означає Небеса, Землю й людство. Воно означає досконале втілення небесного закону й закону природи.

Корейський народ походить від раси дон-і — мудрих людей, котрі вивчали зірки і вміли розпізнавати небесну вдачу. Вони розвинули процвітаючу сільськогосподарську культуру, поклонялися Богу й любили мир із дохристового періоду. Народ дон-і заснував королівства на основі імені Хан. Деякі люди, зокрема і мій чоловік, цитують історичні записи, які доводять, що люди хан існували до епохи Кочосон, яку вважають першим корейським королівством. У легенді про заснування Кореї, або легенді про Тангуна, йдеться про те, що нас було обрано нащадками Небес відповідно до глибинної волі Бога.

Наш народ також називають расою бедаль. Ієрогліфи бе і даль означають «яскравість» і «блиск». Таке зіставлення уособлює нашу глибоку повагу до Бога та любов до миру і спокою. Корея донині відома як Країна ранкового спокою.

Однак п’ятитисячна історія корейського народу сповнена глибокої скорботи. Чужоземці повсякчас проходили через територію Кореї, топтали нас, наче дику траву, залишаючи ошуканими, мов ті голі гілки дерев у найсуворішу зиму. Але ми не втратили свого коріння. Ми здолали зовнішні навали мудрістю й терпінням, вижили як нація — і пишаємося цим.

Неможливо не запитати себе: чому Бог дозволив цьому народові пройти через такі труднощі і страждання? Я вірю, що це була підготовка до того, аби стати тим народом, якому Він зміг би довірити велику місію. Біблія вчить, що обраний Богом народ завжди терпів велику скруту. На основі, що її створили Ной, Авраам та інші провіденційні особи, Бог приготував ізраїльський народ, щоби послати їм Месію — Ісуса Христа. Зіткнувшись із невизнанням, Бог змушений був дозволити, щоб Ісус зносив страждання, випробування і труднощі, і врешті-решт віддав своє життя на хресті.

Дві тисячі років по тому Бог обрав корейський народ і довірив йому Свого Єдинородного Сина і Єдинородну Доньку, які здатні отримати першу Божу любов. Бог потребував чоловіка і жінку, що зможуть стерпіти страждання і невизнання, й не перестануть любити і прощати все людство, проявляючи в такий спосіб Божий Шімджон батьківської любові. Також Богу була потрібна країна, що змогла би пережити страждання заради всіх інших країн. Для цього Він приготував корейський народ. Багато народів страждали і зникали з історії, але корейці вижили. Отже, Бог довірив цьому народові благородну місію.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Як квочка, яка обіймає своїх курчат

Коли я народилася, земля стогнала від болю, як поле бою, де люди проливають кров один одного. Украй спантеличені, вони перебували в темряві й безжалісно експлуатували собі подібних. Корейський півострів, частинка цієї жалюгідної мозаїки, страждав від невимовних знущань під японською окупацією, що тривала 40 років: від підписання 1905 року Ильса Ниняк — японсько-корейського договору про протекторат до нашого визволення 1945 року. Я народилася саме в цей період гноблення.

Я з’явилася на світ 1943 року в Анджу — селі провінції Південний Пхьонан (нині — Північна Корея) — о 4:30 годині ранку 10 лютого за сонячним календарем; за місячним — це був шостий день першого місяця того року. Я чітко пам’ятаю адресу нашого дому: 26, Шіне-рі, Анджу-ип, що тепер має назву Чільсон-дон у місті Анджу. Наш будинок стояв недалеко від центру села, і довколишні вулиці створювали відчуття тепла і затишку, ми були, мов курчата під крилом мами-квочки.

На відміну від сусідських солом’яних дахів, наш дім був під черепицею і мав великий ґанок. За будинком височів невеликий зелений пагорб, вкритий каштанами й соснами. Цвіли чарівні квіти, барвисте листя кружляло в ритмі пір року, чулися співи і цвірінькання різних птахів. Щойно весна зігрівала землю, жовті форзиції яскраво усміхалися з-поміж парканів, а на пагорбі розквітали червоні азалії. Через село протікав невеличкий струмок, і завжди — крім зимової пори, коли він замерзав, — я чула сміх його води. Я зростала, насолоджуючись радісним щебетанням птахів і дзюрчанням струмка, такого собі хору природи. Навіть зараз, згадуючи життя в рідному селі, я наче поринаю в ніжні й теплі мамині обійми. Від цих спогадів на очі навертаються сльози…

Між нашим домом і пагорбом розкинулося невеличке кукурудзяне поле. Коли кукурудза дозрівала, лушпиння репалося, і жовті ядра проглядали крізь довге шовковисте волосся. Мама варила стиглі качани, накладала чималу гору їх у бамбуковий кошик і запрошувала сусідів. Вони заходили до нас, минаючи дерев’яні ворота, розсаджувалися кругом на ґанку й разом із нами ласували кукурудзою. Пам’ятаю, як тоді дивувалася, чому їхні обличчя не ясніли радістю, адже вони із вдячністю смакували. Тільки з роками я збагнула, що цих людей довела до крайньої бідності жорстока експлуатація окупаційного уряду.

Я протискалася поміж дорослих і намагалася відкусити кукурудзи з маленького качанчика, та малою мені це ніколи не вдавалося. Помітивши мене, мама м’яко усміхалася, відділяла кілька жовтеньких зернят від свого качана і клала мені до рота. Пам’ятаю, ніби це було вчора, як солодкі зернятка кукурудзи перекочувалися мені в роті.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Легенда про міст через річку Далле

— Мамо, чому місце, де ми живемо, звуть провінцією Пхьонан?
Я була дуже допитливою, й коли в мене виникало якесь питання, бігла за відповіддю до мами. І щоразу вона відповідала доброзичливо.
— Люба моя, — пояснювала мама, — його так називають, бо пхьон — це перший ієрогліф у слові «Пхеньян», тоді як ан — перший ієрогліф у слові «Анджу».
— Чому вони взяли по одному ієрогліфу з кожної назви?
— Тому що кожен із них — великий район.

Згодом Анджу виросло у велике місто. Його оточували широкі рівнини, ідеальні для ведення фермерського господарства, тож зазвичай їжі було вдосталь.

Мій батько, Хан Син Ун, народився 20 січня 1909 року в селі Йонхин, неподалік Анджу. Він був найстаршим з-поміж п’яти дітей Хан Бьон Гона та Че Гі Бьон з роду Хан із Чонджу. 1919 року, коли йому виповнилося 10 років, він пішов до державної початкової школи Мансон, яку, однак, довелося залишити після четвертого класу. Але бажання навчатися спонукало його 1923 року вступити до приватної школи Юкьон, яку він закінчив 1925 року у віці 16 років. Відтак протягом 10 років батько вчителював у своїй альма-матер, школі Юкьон. У період хаосу, що тривав від початку визволення Кореї до 1946 року, він працював заступником директора в початковій школі Мансон.

Я жила з батьком недовго, але його добрий характер і риси обличчя назавжди закарбувалися в моїй душі. Він був педантичним і ощадливим, а також дуже сильним. Якось батько прогулювався місцевістю і побачив людей, що намагалися зрушити великий камінь, який лежав посеред рисового поля. Він підійшов, підняв той камінь і переніс подалі. Хан Син Ун був побожним християнином і послідовником преподобного Лі Йон До, пастора Нової церкви Ісуса. Через те, що багато вчителював і вів активне життя у вірі, — рідко бував удома. Батько жив життям у служінні Богові, попри те, що уряд відстежував і переслідував християн із таких незалежних церков.

Моя мати, Хон Сун Е, народилася 18 березня 1914 року в Чонджу — провінції Північний Пхьонан. У цьому ж містечку народився і мій чоловік, Батько Мун. Матір і її молодший брат (мій дядько) з’явилися на світ у набожній християнській сім’ї Хон Ю Іля і Чо Вон Мо.

Моя бабуся по матері, Чо Вон Мо, була прямим нащадком Чо Хан Джуна — заможного вченого з династії Чосон. Чо Хан Джун жив у Чонджу, в селі з черепичними дахами у спільноті урядових чиновників. Неподалік його хати через річку Далле стояв міст. Колись це був міцний міст, збудований із ретельно складеного великого каменю, та згодом він так зруйнувався, що ніхто не наважувався по ньому пройти. Ні в кого не було ні часу, ні грошей на ремонт моста, і одного дня паводок просто змив його, поховавши величезні камені на дні річки.

Як і всі інші, Чо Хан Джун знав пророцтво, яке передавали з покоління в покоління: якщо камінь, викарбуваний у вигляді тотемного стовпа біля річки Далле, сховається під землею, Корея зникне; та якщо той камінь буде чітко видно всьому народові, то для Кореї розверзнуться нові небеса і земля.

Міст через річку Далле був важливим і з інших причин. Щороку китайські посли брали участь у засіданні корейського уряду, і їхній шлях пролягав саме через цей міст. Коли моста не стало, а уряд не мав грошей на відновлення, він у відчаї звернувся до громадян із закликом відбудувати його. Дідусь Чо Хан Джун відгукнувся на прохання і відновив міст власним коштом. Нова міцна споруда була доволі високою, під нею могли пропливати човни.

Дідусь ЧоХан Джун пустив на цей проєкт усі свої статки, і коли будівництво завершилося, в нього залишилося тільки три бронзові монети. Цього якраз вистачило заплатити за нові солом’яні сандалі, які були йому потрібні на церемонію відкриття мосту, яка мала відбутися наступного дня. Тієї ж ночі йому наснився дідусь у білому, який сказав: «Хан Джуне, Хан Джуне! Твоя щира посвята розчулила Небеса. Я сподівався послати Сина Небес у твою сім’ю. Але оскільки ти купив сандалі, я пошлю в твою сім’ю Принцесу Небес».

Дідусь Чо Хан Джун прокинувся і побачив, що біля мосту несподівано з’явилася статуя Майтрейї Будди. Упродовж багатьох років це чудо створювало таку атмосферу, що всі, хто проїжджав повз неї, спішувалися, вклонялися і лише тоді продовжували свою подорож. Селяни дивувалися цьому знакові від Бога і навіть збудували над статуєю навіс, щоб укрити її від дощу та вітру.

На цьому фундаменті посвяти і вірності покоління по тому в рід Чо Хан Джуна Бог послав мою бабусю по матері — Чо Вон Мо. Усі ми, три жінки — бабуся Чо Вон Мо, її донька (моя мати) і я — мали дуже глибоку християнську віру. І ми були єдиними доньками, що народжувалися в наших сім’ях протягом трьох поколінь.

Провидіння щодо народження Єдинородної Божої Доньки на Корейському півострові ґрунтувалося на незліченних посвятах, які почалися в давнину з моїх предків Хан Лана і Чо Хан Джуна і тривають упродовж поколінь аж донині.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Бог — твій Батько

«Дитино моя, ходімо до церкви?»

Почувши ці слова, я бігла до мами. Вона брала мене за руку і ми йшли до церкви. Гадаю, саме через ці довгі прогулянки з мамою я любила там бувати. Якось у неділю, коли ми поверталися з церкви назад у село, мама несподівано зупинилася. Вона зірвала дику квітку, що сором’язливо цвіла обабіч дороги, і заправила мені у волосся, прямо за вухо. Тоді поцілувала мене в щоку і ніжним, сповненим любові голосом прошепотіла: «Як чарівно ти виглядаєш, моя єдина донько Господа!».

Вираз маминих очей завжди був незмінним. Чисті і глибокі, вони наче зливалися з блакитним небом. Поглянувши на неї, я на мить помітила крапельки сліз, але, не розуміючи тоді її серця, мене лише схвилювали і збентежили слова «єдина донька Господа». Мама часто називала мене «дорогоцінною донькою Господа» з наголосом, як у молитві. Впродовж цілого свого життя вона саме так називала мене в молитві, свою єдину доньку.

Так я зростала, з почуттям великої честі бути донькою Бога, донькою Господа. Моя бабуся по матері Чо Вон Мо також, дивлячись мені в очі, чітко вимовляла: «Бог — твій Батько». Ось чому кожного разу, коли я чула слово «батько», серце вискакувало мені з грудей. Це слово викликало в мене думки не про мого батька, а про Небесного Батька. Завдяки безмежній любові, що панувала в моєму домі, я ніколи не хвилювалася про своє життя. Незважаючи на бідність і те, що батька не було з нами, я була завжди вдоволеною. Усе було так, бо я знала, що Бог — мій Батько і причина мого життя, що Він завжди поруч і дбає про мене. Я відчувала, що Бог — мій справжній Батько від моменту мого народження.

Зараз я розумію, що в мене неабияк була розвинена духовна інтуїція. Мій чоловік помітив цю особливість, і у своїх виступах іноді хвалив мене за далекоглядність щодо подій, які траплялися.

Моя бабуся і мама навчали мене обов’язків небесної любові, аби не надто перейматися власними переживаннями. Вони показали мені приклад, як цілковито, всім серцем підкоритися Богові. Заради Нього вони готові були так виснажливо працювати, що здавалося, кістками поляжуть. Вони молилися дуже щиро і ревно, наче будували велику кам’яну вежу. Також робили й інші екстраординарні вчинки, яких я тоді до кінця не розуміла. Наприклад, відбивали сотні і навіть тисячі низьких поклонів Ісусові протягом дня. А ще готували йому їжу і шили одяг, наче він жив із нами в домі, а відтак робили те саме для Господа, який, згідно з їхніми очікуваннями, мав повернутися в Корею. Цією вірою вони ділилися з кожним зустрічним, а своєю небагатою їжею і речами — з кожним нужденним. Я зростала, зворушена їхнім щедрим і щасливим духом, що формував мій характер.

По кілька разів на день я виходила на ґанок і дивилася в небо. Часто бачила, як пролітають три або чотири прекрасні журавлі. Я не відводила погляду від неба, навіть коли ті зникали за обрієм, міцно обхопивши себе руками, щоби стримати серце, яке ладне було вискочити і полетіти за журавлями.

Одного разу я ні з того ні з сього мама запитала:

— Знаєш, як ти плакала, коли народилася?
— Я ж була геть малою, тож і плакала, як новонароджені — уа-а-а.
— Аж ніяк! Ти плакала «ла-ла-ла-ла-ла», наче співала. Бабуся ще казала: «Напевне ця дитина, коли виросте, стане музиканткою».

Я запам’ятала цю розмову, адже гадала, що ті слова вплинуть на моє майбутнє. Та це не єдине, що мама розказувала, згадуючи моє дитинство.

Якось вона розповіла, як з’ївши першу миску супу з водоростей, яким традиційно годують породіль, пригорнула мене і заснула. Уві сні побачила сатану, демона-монстра, який кричав так гучно, що гори і ріки дзвеніли від страшного голосу. «Якщо я залишу цю дитину живою, світу загрожує небезпека», — волав він. — Я маю знищити її негайно». Раптово сатана замахнувся, намагаючись вдарити мене, але мама пригорнула мене ближче і щодуху оголосила про його поразку.

«Згинь, сатано! — кричала вона несамовито. — Як смієш ти чинити спроби кривдити її? Це найцінніше дитя Небес! Іменем Господа йди геть, щоб я тебе не бачила! Ти не маєш права тут бути! Ця дитина — під заступництвом Небес, а дні твоєї влади дійшли кінця!».

Мама кричала так голосно, що до кімнати забігла бабуся і почала її трясти. Прокинувшись, вона замислено поглянула в моє обличчя, шукаючи у своєму серці причину, з якої сатана намагався на мене замахнутися. Мама сприйняла це як знак, що мені судилося завдати удару по змієвій голові. І це була відповідь на її та бабусині молитви. Вона поклялася собі: «Я роститиму цю дитину із цілковитою посвятою. Я виховаю її чистою і прекрасною донькою Господа, захищаючи від світського бруду».

Десь за місяць мамі наснився інший сон. Цього разу небесний ангел у мерехтливо-білому одязі явився їй на осяяній сонцем хмаринці.

«Сун Е», — сказав ангел, — я певен, ти гадаєш, що не здатна підготувати цю дитину до служіння, яке має на меті для неї Небесний Батько. Але не думай так. Це немовля — Господня донька, а ти — її няня. Присвяти всю свою енергію, аби виростити її в абсолютній вірі, любові і покорі».

Попри це сатана не здавався. Він з’являвся мамі у снах в огидному вигляді, грубо, а інколи й доволі толерантно погрожуючи, доки ми не залишили Північну Корею. Протягом багатьох років мама щосили боролася, захищаючи мене. Коли я довідалася від мами про ці сни, я серйозно замислилася: «Чому сатана намагався мене скривдити? Чому він не переставав мене переслідувати?».

Хан Хак Джа зі своєю мамою Хон Сун Е — побожною християнкою,
котра готувалася до повернення Господа

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Мій батько відіграв важливу роль

— Отже, відтепер, коли виходитимеш у люди, взувай ось це, — сказав мій дідусь по матері. Я поглянула на чудернацьке взуття і спитала:
— Що це?
— Це туфлі на підборах.

У період колоніальної залежності від Японії в сільських районах Кореї від західної моди неможливо було побачити нічого, а надто — туфель на підборах. Але мій дідусь Хон Ю Іль був освіченою людиною і полюбляв сучасні речі. Він сам пішов у місто і купив туфлі на підборах усім жінкам у родині. Це був високий, дружелюбний і статний чоловік прогресивних поглядів, за які всі його поважали. Хоч він і виріс у домі, де дотримувалися суворих конфуціанських традицій, проте випереджав свій час. Цікаво, що коли я вперше зустріла Батька Муна, то подумала, що він нагадує мені дідуся. Це і стало однією з причин, чому я почувалася спокійно під час нашої першої зустрічі, хоч тоді мені було лише 13. Він не здавався мені чужим.

Моя бабуся по матері, Чо Вон Мо, була тендітною жінкою з прекрасними рисами обличчя. Вона була набожною християнкою, до того ж працьовитою й активною. На життя заробляла маленьким бізнесом — утримувала магазин «Пхьонан», де продавали і ремонтували швейні машинки. Тоді вони були дуже дорогими, тож їх уважали найважливішим елементом посагу нареченої. Городяни любили бабусю, бо вона давала великі знижки сім’ям наречених, а також дозволяла платити частинами, що було нечуваним за тих часів. Бабуся ходила від села до села зі мною на спині, збираючи щомісячну платню. Під час цих екскурсій я вперше познайомилася зі світом.

Сім’я мого дідуся переїхала з Чонджу — рідного міста мого чоловіка — через річку Чончон до міста Анджу, якщо точніше — до Шіни, селища в Анджу. Моя мама перейняла глибоку віру бабусі Чо Вон Мо; вони ходили до місцевої пресвітеріанської церкви в Анджу, доки їй не виповнилося 19. Пастор тієї церкви навіть дав мамі ім’я — Хон Сун Е. Навчалася вона в початковій школі Анджу, а 1936 року закінчила християнську місіонерську школу — Пхеньянську академію святих.

Мої батьки одружилися 5 березня 1934 року в Новій церкві Ісуса, і я, їхня перша і єдина дитина, народилася 9 років після того, 1943 року. Такий порівняно тривалий час минув не тому, що вони були безплідними, а через те, що жили окремо, поринувши у життя, сповнене віри, а батько ще й у кар’єру освітянина. Він учителював у Йонбек-гун, що в провінції Хванхе, далеко від маминого дому, а вона не хотіла переїжджати. Сильна відданість Ісусу спонукала маму присвячувати увесь час і увагу церковній роботі. Іншою причиною стало те, що Хони, мої дідусь і бабуся по матері, хотіли зробити Хан Син Уна, мого батька, своїм спадкоємцем, та він не міг цього прийняти. Він був старшим сином у родині Хан, тож батьки не дозволили йому пустити коріння в домі дружини. Тож ні вона не переїжджала до нього, ні він до неї. Але Бог хотів, щоб я народилася, і я з’явилася на світ у домі моїх дідуся і бабусі в Шіне-рі, що в Анджу. Там я виросла і прийняла Бога цілком природно.

1945-го, коли Корея повернула собі незалежність, великі держави розділили наш півострів по 38-й паралелі. Та невдовзі радість від того, що ми знову здобули свою країну, затьмарив відчай. Росіяни привели до влади Корейську комуністичну партію, яка провадила політику жорстокого гноблення. Коли мені було 4 роки, батько якось повернувся додому і зненацька заявив: «Умови тут уже не поліпшаться. Я не можу допустити, щоб моя сім’я жила в Північній Кореї. Їдьмо на Південь».

Несподівана батькова заява змусила маму глибоко замислитися. Хоча єдиною її метою в житті була зустріч із Господом Другого пришестя, вона насправді не знала, що робитиме, коли Його зустріне. Чоловікова вимога розірвала її надвоє: залишитися тут і йти невідомою дорогою Божої волі чи обрати життя простої домогосподарки? Усе обміркувавши, мама таки вирішила. «Я не піддамся переслідуванням комуністів,» — сказала вона. — Я зостануся тут і далі йтиму шляхом віри, аби зустріти Господа». Це приголомшило батька, але врешті він поїхав, як і планував.

Моя мама була не єдиною, хто залишився на Півночі через віру в те, що там явиться Ісус. Пхеньян називали «Єрусалимом Сходу», і християнство тут було саме в розквіті. Це було святе місце, де церкви готувалися прийняти Месію Другого пришестя. Хоча християни традиційних церков стверджували, що він з’явиться на хмарах, духовні групи в Пхеньяні вірили, що Месія прийде в плоті. Мої мама і бабуся цілковито вірили в це. Вони ходили до Нової церкви Ісуса — однієї з найпалкіших у місті. Тож мама вирішила залишитися в Пхеньяні й продовжити місію вірного члена служителів Месії.

Хоча мій батько робив усе можливе, щоби виконати свій обов’язок чоловіка і батька, врешті Боже провидіння розділило нашу сім’ю. Я дивилася, як він виходить за ворота, і думала: «Я ж не останній раз бачу тата?». Та помилялася. Тоді я бачила його востаннє.

Якщо не брати до уваги раннє дитинство, я прожила життя без батька Хан Син Уна. Інколи я замислювалася, де він та що зараз робить, але ніколи не вирушала на його пошуки. Не шукала тому, що змалку, як ще була малою дівчинкою, чула від бабусі і мами слова: «Твій батько — Бог». Я зростала з розумінням того, що це — незмінна істина. Через те що народилася донькою Бога, я твердо вірила, що Він — мій справжній Батько. Ось чому не таїла образи на батька з приводу його від’їзду.

Від самого зачаття я формувалася, щоби стати Істинною Матір’ю, котра присвятить своє життя Божій меті. У цій перспективі я оцінюю все — і японський колоніальний режим, і Корейську війну, і своє, сповнене труднощів, дитинство, і сім’ю, в якій були тільки бабуся та мама, і ту повсякчасну християнську любов, що огортала нас вдень і вночі — як період зростання, що його спланували Небеса. У всьому цьому мій батько відіграв важливу роль.

Згодом я дізналася, що батько присвятив своє життя освітній діяльності в Південній Кореї: упродовж 40 років він працював у більш ніж 16 школах, вийшовши на пенсію з посади директора. Він мирно перейшов в обійми Бога навесні 1978 року. Значно пізніше, коли наш Рух єднання будував міжнародну штаб-квартиру на озері Чонпьон, я довідалася, що мій батько викладав у початковій школі Мівон, що в селі Сорак, за декілька кілометрів від нашого комплексу. Нині я саме тут і живу, тож, гадаю, Бог так і планував під кінець поєднати нас із батьком.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Бог призиває тих, кого Він обрав

На основі шести тисяч років буремної Божої провіденційної історії на цю землю прийшла Єдинородна Донька. Численні народи нетерпляче чекали, не знаючи, чого саме, бо у вченнях світових релігій немає поняття про Єдинородну Доньку.

Саме мій чоловік зробив відкриття, що для появи Єдинородної Доньки Богу потрібна була країна, яка, витерпівши майже 5000 років несправедливості, тепер наповнилася побожними християнами. Ця країна — Корея. Із давніх-давен корейці любили мир і носили білий одяг на знак глибокої пошани до Бога і до своїх прабатьків. Дух синівської шанобливості, вірності і цнотливості — основоположних чеснот людського життя — живе в історії Кореї. До того ж з історичного погляду Корея є місцем, в якому світові релігії дали свої плоди. Хоч історія корейського християнства не дуже давня, Бог обрав саме цю країну і її народ, аби послати Свою Єдинородну Доньку. Батько Мун усвідомив, що Бог працюватиме через родину, в якій серця трьох поколінь єдиних доньок будуть поєднані жертовною вірою. Святий Дух направив Батька Муна відкрити цю істину в Біблії, бо більше ніхто цього не побачив. Щойно ці умови було виконано, на землі змогли прийняти Матір миру, якій судилося принести мир у світ.

Кожному з нас треба бути щиро вдячним за своє народження. Немає жодної людини, чия поява на світ була би безцільною. Ба більше, життя жодної людини не належить тільки їй. Небеса, земля і все творіння у Всесвіті пов’язані між собою лініями широти і довготи. Мир означає, що всі енергії світу і Всесвіту перебувають у гармонії. Отже, усі мають цінувати власне життя. Ми повинні глибоко усвідомити, що кожен — дорогоцінна істота, що з’явилася завдяки святим трудам Всесвіту.

Щодо мене, то народилася я у світі, зануреному в хаос, в якому не жевріло жодного променю надії. Друга світова війна, що розпочалася восени 1939 року, дедалі дужчала. Німецький фашизм і японський імперіалізм плямували Європу й Азію кров’ю. Гітлер розтоптав більшість країн Європи, оминувши Британію. Однак і та потерпала від постійних авіаційних нальотів нацистської Німеччини.

Становище Кореї — японської колонії — було не менш жалюгідним. Попри теплі спогади з мого дитинства, корейцям доводилося відчайдушно боротися, аби просто вижити, знайти їжу чи бодай якусь одежину. Війна завершувалася, і японські солдати обшукували домівки корейців, конфісковуючи всі металеві речі, навіть мідний посуд для проведення сімейних обрядів, щоби згодом переплавити на зброю. Корейці голодували, бо увесь рис пішов на харчування японської армії. Фермери не скуштували ані зернятка рису із врожаю, який виростили своїми руками.

Дійшло до того, що Японія заборонила використовувати хангиль — корейську абетку, яка містить дух народу, і змусила нас відмовитися від корейських імен, а натомість узяти японські. Усіх молодих чоловіків забирали або в армію, воювати на фронті далеко від дому, або по кілька годин поспіль працювати на вугільних шахтах і фабриках.

Навіть у такі важкі часи наш народ був рішуче налаштований повернути свою країну. 1940 року корейці створили офіси Тимчасового уряду Республіки Корея в китайському місті Чунцин і заснували Армію незалежності. Ці патріоти вірили, що експропріація Кореї була тимчасовою, й були рішуче налаштовані визволити свою Батьківщину.

Поки лютувала війна, в квітні 1941 року організації корейського руху за незалежність зібралися в Християнській академії в Каліхі, поблизу Гонолулу, на Гаваях. На з'їзді представників корейських діаспор уповноважені від дев’яти організацій, включно з Корейською національною асоціацією Північної Америки, Корейською національною асоціацією на Гаваях і Корейською національною лігою незалежності, одноголосно поклялися боротися з японською армією за визволення Батьківщини.

За рік до мого народження, 1 січня 1942 року, представники 26 союзних країн зібралися у Вашингтоні, столиці США. Вони підписали декларацію, згідно з якою мали завершити війну і працювати спільно задля досягнення миру. Кореї, яка внаслідок вторгнення Японії була колонізована, випала нагода відновити свою незалежність. Якщо вірити, що історією керує Божа рука, можна вважати, що так Він підготувався, забезпечивши, щоб Його Єдинородна Донька зростала в суверенній країні.

Десятиріччями раніше, в березні 1919 року, бабуся Чо Вон Мо вийшла на вулицю, посадивши на спину мою маму, Хон Сун Є, якій тоді було 5 років, відчайдушно закликаючи до незалежності. Вона робила це з вірою в те, що невдовзі народиться Єдинородна Донька. Заради цього 1942 року народи світу пережили великі страждання. Наприкінці весни того ж року мої батьки нарешті, провівши якийсь час разом, зачали мене.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Християнство і Єдинородна Донька

Із моменту гріхопадіння Бог здійснював Своє провидіння, щоб послати людству своїх Єдинородних Сина і Доньку. Після того як було закладено безліч основ — деякі з них дали плоди, інші захопив сатана — Божий план набув драматичного розвитку в Кореї. Від початку 1900-х років поміж корейських християн-п’ятидесятників спалахували духовні вогні, скеровуючи їх на шляху Божого провидіння. Чимало духовних груп вірили, що Господь Другого пришестя з’явиться в Пхеньяні. Прикладом для них була спадкова послідовність церков: Нова церква Ісуса під керівництвом Лі Йон До, Церква Святого Господа, яку направляла Кім Сон До, і Церква всередині лона, назва котрої свідчила про те, що прийдешнього Господа народить жінка, і яку очолювала Хо Хо Бін. Усі три церкви зазнали гонінь: з одного боку — від нехристиянського уряду, з іншого — від традиційних деномінацій. Попри тиск з усіх боків, ці церкви завершили створення християнської основи для прийняття Єдинородного Сина і Єдинородної Доньки.

Схід Корейського півострова, де сходить сонце, є гористим, тоді як на заході півострова, де воно сідає, багато рівнин. Згідно з принципами геомантії, духовна діяльність, яку очолювали чоловіки, розгорнулася у Вонсані, серед східних гір, в провінції Хамгьон, тоді як духовна діяльність, якою орудували жінки, розвивалася здебільшого серед західних рівнин у Чольсані, що в провінції Пхьонан. Представляли цих жінок Кім Сон До з Церкви Святого Господа і Хо Хо Бін із Церкви всередині лона. Серед чоловіків духовні вогні запалили: євангеліст Хван Гук Джу, пастор Бек Нам Джу і пастор Лі Йон До з Нової церкви Ісуса.

Моя мати зростала в традиційній пресвітеріанській вірі, а бабуся була пов’язана з багатьма духовними групами, тому коли настав час, познайомила маму з духовним життям. Задовго до звільнення Кореї 1945 року мої бабуся і мама разом виконували чимало палких умов посвяти, жили самовіддано й витривало служили іншим, фокусуючись тільки на тому, щоби прийняти Господа під час Другого пришестя.

Тими днями Хван Гук Джу разом із п’ятдесятьма послідовниками вирушили з Циндао, що на північному сході Китаю, в паломництво Корейським півостровом. Вони свідкували про свою віру, харчувалися лише борошном, розведеним водою, і творили чудеса під час зустрічей відродження. На сестру євангеліста, Хван Ин Джа, часто сходив Святий Дух. Вона та місцевий пастор Лі Йон До, якого моя матір зустріла на одній з таких зустрічей, справили на неї неабияке враження, тож мама приєдналася до паломників. Вона пройшла з ними увесь шлях свідкування — від Анджу аж до міста Сінийджу, що на кордоні з Китаєм. Дорогою вони проповідували Боже слово. З політичного погляду це були жахливі часи, бо кожного, хто тільки згадає про існування «корейського народу», могла заарештувати японська поліція. Та проповіді духовної групи були такими потужними, що зворушували до глибини душі навіть поліцейських детективів, яких посилали на зібрання шпигувати.

Свідкування лише називали «подорожжю». Насправді це був шлях, сповнений страждань. Люди не мали що їсти, у що одягнутися і де ночувати, та й жителі довколишніх сіл жили не краще. Попри це віруючі долали пішки близько 40 кілометрів щодня і щоночі, запалюючи вогонь Святого Духа в кожному селі, куди заходили. Мама пройшла з ними до Сінийджу, а звідти — до Канге, куди вони дісталися на сотий день паломництва. Група хотіла перейти китайський кордон і дійти до Маньчжурії, проте не змогла, тож змушена була повернутися додому.

До часу їхнього повернення в Анджу пастор Лі Йон До вже заснував Нову церкву Ісуса. Мама вирішила приєднатися до цієї церкви і присвятити себе оновленому життю у вірі. Пастор Лі Йон До, виходець із пресвітеріанської церкви, мав слабке здоров’я. Іноді під час зустрічей відродження він блював кров’ю і втрачав свідомість. Створивши раду засновників Нової церкви Ісуса в Пхеньяні, у віці 33 років він помер у Вонсані, так і не встигнувши зробити більше. Після його похорону керівництво Новою церквою Ісуса перейняв пастор Лі Хо Бін.

Із 1933 року й упродовж трьох років мої бабуся і мама вели життя у вірі в Новій церкві Ісуса в Анджу. Мама вірила, що для зустрічі з Господом, котрий прийде, вона має очиститися, тому щодня слізно, із покаянням, молилася. Одного дня вона отримала одкровення Небес: «Радій! Якщо ти народиш хлопчика, він буде царем всесвіту, а якщо дівчинку — стане царицею всесвіту». Мама сиділа просто неба, залитого місячним сяйвом, навесні 1934 року, їй було всього 21. Попри те, що почула одкровення Небес, насправді ж було дуже важко визнати його. Та мама вгамувала своє серце і прийняла ці слова спокійно. «Кого б Ви не подарували мені — сина чи доньку, — відказала вона Богові, — я вважатиму цю дитину великою, як всесвіт, і дбайливо виховуватиму її як небесного принца чи принцесу. Я присвячу все своє життя Вашій волі». Кілька днів по тому пастор Лі Хо Бін заручив маму з іншим членом своєї церкви — Хан Син Уном, якому тоді було 26 років, а 5 березня обвінчав їх. Після весілля Хан Син Ун повернувся до вчителювання, а мама доглядала за домом і старанно працювала в церкві.

Мама не забувала Боже одкровення щодо своєї майбутньої дитини. Вона розуміла, що хоч немовля народиться на світ з її тіла, він чи вона буде більше Божою дитиною, аніж її власною. Вона вірила, що як і дитя, подароване Богородиці Марії, її дитина народиться, щоб керувати всесвітом як Єдинородний Син або Єдинородна Донька Бога. Читаючи Євангеліє з таким наміренням, мама вирішила, що, на відміну від Марії, підтримуватиме небесну місію своєї дитини і тілом, і душею.

Мої бабуся і мама вірили, що скоро в їхній церкві трапиться щось незвичайне, але протягом трьох років нічого не змінилося. Тоді бабуся вирушила в Чольсан, що в провінції Північний Пхьонан, аби взяти участь у жіночому зібранні духовних сестер, яким керувала пасторка Кім Сон До. Там бабуся отримала велику благодать. А ще дізналася, що Кім Сон До проповідувала незважаючи на те, що чоловік бив її щоразу, як та відвідувала церкву. Спершу послідовники пасторки Кім збиралися невеликими групами по декілька осіб і відправляли служби по домівках, а згодом назвалися Церквою Святого Господа. Уперше мама пішла в Чольсан разом із бабусею десь 1936 року. Зустрівши там Кім Сон До, вона зрозуміла, що Бог відкриває нову главу в її житті.

Тепер хочу розповісти про свого дядька по материній лінії Хон Сун Джона, котрий не був частиною мого життя в Північній Кореї, але пізніше відіграв значну роль у долі моєї родини. Він був молодшим братом моєї мами, навчався в Пхеньянській педагогічній школі і був дуже старанним студентом. Щороку він долав чималу відстань, щоби відвідати нашу родину під час канікул. Хон Сун Джон добирався поїздом лінії Кьонгуї до станції Чаренгван, а звідти йому доводилося пів дня йти пішки. Мама завжди була рада бачити свого брата, який долав такий довгий шлях, щоби зустрітися з нею. Однак вона не могла відвести багато часу на спілкування з ним, бо чимало свідкувала.

Завдяки активному свідкуванню і залученню нових послідовників, Церква Святого Господа більшала: зародившись у Чольсані, згодом понад 20 церков відкрили в Чонджу, Пхеньяні, Хеджу, Вонсані і навіть Сеулі. 1943 року японська поліція ув’язнила Кім Сон До і близько десяти її послідовників. Їх звільнили через три місяці, однак 1944-го Кім Сон До померла у віці 61 року.

Мої мати і бабуся, які вісім років відвідували цю церкву в Чольсані, вважаючи, що незабаром відновиться Едемський сад, були розгублені. Разом з іншими членами церкви вони запитували в Бога: «За ким нам тепер слідувати?». Це питання важким тягарем лежало на серці в кожного. У відповідь на молитви пастви, що шукала пастиря, Святий Дух обрав одну з них — пані Хо Хо Бін.

Пані Хо віддано служила Кім Сон До, її поважала вся Церква Святого Господа. Бог направив її заснувати нову церкву, відому як Церква всередині лона, і зібрати послідовників. Бог навчав її, як очищати себе, а також як виховувати дітей після приходу Господа. Так само, як Бог приготував усе для Ісуса ще до того, як він мав народитися на Ізраїльській Землі, Хо Хо Бін ретельно готувалася до приходу Господа Другого пришестя, який, за її глибоким переконанням, народиться на корейській землі.

За рік для виконання цієї місії Хо Хо Бін покликала мою маму: «Нам потрібно виготовити комплекти одягу для Господа Другого пришестя, аби він не почував себе ніяково, коли з’явиться перед нами. Ви повинні до кінця кожного дня виготовляти по одному набору одягу».

Щоденно мати повністю присвячувала себе шиттю, адже шила одяг для Господа. За роботою вона розмірковувала: «Я ні про що не шкодуватиму у своєму житті, якщо перед смертю зможу хоча б уві сні зустріти Господа під час його Другого пришестя». Одного разу за шиттям вона ненадовго задрімала. Крізь сон побачила міцного чоловіка з пов’язкою на голові, що сидів в кімнаті, на схід від неї, за маленьким столиком. Він навчався, але повернувся, щоби поглянути на неї: «Я старанно вчуся лише для того, щоб знайти тебе». Ці слова розчулили її, викликавши сльози вдячності.

Прокинувшись, мама зрозуміла, що ця людина — Господь, який повернувся. Отже, задовго до того, як вона вперше зустрілася з ним фізично, моя мама мала глибоке духовне спілкування з Батьком Муном, котрий прийшов як Господь Другого пришестя. Цей сон додав їй сили витримати довгий і важкий шлях віри, що відокремлював мрію від реальності.

Саме тоді мої бабуся і мати зосередилися на тужливому очікуванні Господа, Єдинородного Сина. Вони, як і весь християнський світ, не знали провіденційного плану приходу Єдинородної Доньки. Батько Мун був єдиним, хто це розумів. Крок за кроком Бог розкривав Своє провидіння відновлення тільки тим, хто мав це знати і створив для цього необхідні умови.

Як і очікували, світова війна нарешті завершилася поразкою Японії. Корея раділа звільненню, якого так давно прагнув народ, та незабаром Північна Корея опинилися під владою комуністів, котрі нарощували утиски релігій. Завжди є люди, які зраджують інших — навіть серед учнів Ісуса був зрадник. Церква всередині лона не стала винятком. Один із її членів звинуватив групу в накопиченні багатств, і комуністична поліція забрала Хо Хо Бін та багатьох її послідовників до відділу поліції Тедон, що в Пхеньяні. Охоронці жорстоко допитували Хо Хо Бін, глузуючи з неї: «Коли вийде той “Ісус”, який є в твоїй утробі?»

Хо Хо Бін сміливо відповіла: «Він вийде за кілька днів!».

Хоч одягнені в білий одяг члени церкви щодня молилися перед воротами в’язниці, навіть через рік ув’язнених не відпустили. Саме тоді Батько Мун, який досі жив у Сеулі, вирушив у Пхеньян. У серпні 1946 року він відкрив кімнату для зібрань у районі Кенчарі та розпочав свідкування. Поліція звинуватила Батька Муна в шпигунстві на користь Президента Південної Кореї Лі Син Мана і кинула до в’язниці, в якій перебували Хо Хо Бін та її послідовники.

Сумно, проте ув’язнені члени Церкви всередині лона так і не визнали, що Батько Мун є Господом, який повернувся. Протягом стоденного перебування під арештом він кілька разів звертався до Хо Хо Бін, але вона не хотіла його слухати. Зрештою, Батька Муна, котрий уже був на межі смерті через жорстокі катування, викинули з в'язниці. Більшість членів Церкви всередині лона помирали внаслідок таких тортур. Ті, хто вижив, розбіглися, коли почалася Корейська війна 1950 року: дехто залишився на Півночі, інші втекли на Південь.

Ця історія є яскравим прикладом того, що випадає на долю тих, хто отримує одкровення Небес, але не виконує свого обов’язку. Єдиною метою цих груп було зустріти Господа під час Другого пришестя; вони знали, що саме це їхня місія, бо проголошували її. Із тією ж метою група, до якої належала моя мати, пережила неймовірні труднощі, але зазнала невдачі, бо їхнє уявлення про Господа не відповідало тому, ким насправді він був.

Мої бабуся і мати вели життя віри, щоби прийняти Господа, і віддавали всю свою душу, працюючи в таких групах. Упродовж довгих років вони щиро вірили пророцтву, що «Єдинородний Син, спаситель світу, прийде на корейську землю». І цілеспрямовано присвячували себе, з неперевершеним завзяттям і чистотою. Вони ніколи не шукали компромісу зі світом і не сиділи вдома в комфорті, а служили Богу з абсолютною посвятою.

Крокуючи разом зі своїми бабусею і мамою стежкою страждань, щоби прийняти Господа, я успадкувала суть їхньої віри. Позаяк вони йшли на будь-які жертви, необхідні на шляху Божої волі, Єдинородна Донька, на яку так довго чекав Небесний Батько, але про яку не знав світ, народилася на цій землі в третьому поколінні нашої родини. Я з’явилася на світ в надзвичайно духовній сім’ї, в глибоко духовному середовищі, і зростала в повсякчасному спілкуванні з Богом, який доручив мені місію, що їм була невідомою — місію Матері Всесвіту.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Світи розділяються на 38-й паралелі

— Ти прийшла сюди до своєї матері? — формально запитав охоронець, адже він знав, чому я прийшла; я робила це щодня.
— Так, пане, — відповідала я своїм тихим голосом.
— Зачекай тут, — наказав він батьківським тоном, — я зараз її покличу. Хочеш цукерку?

1948 року, коли утиски релігій з боку Комуністичної партії Північної Кореї сягнули апогею, моїх матір і бабусю заарештували майже на два тижні за те, що були прихожанами Церкви всередині лона. Мені на ту пору було п’ять років, і я ходила до в’язниці, щоб побачити маму. Охоронці приязно ставилися до мене, бо я була чемною і ввічливою. Навіть ці суворі комуністи, коли бачили мене, то пригощали фруктами чи цукерками.

Я не можу пояснити, чому влада звільнила їх, адже компартія тоді дедалі більше придушувала релігійну діяльність. Можливо, це сталося, бо вони піклувалися про мене. Позитивним було і те, що ув’язнення переконало мою бабусю: заради спокійного життя, а надто життя віри, вони мають переїхати до Південної Кореї. Позаяк Хо Хо Бін ще перебувала у в’язниці, моя мати вагалася щодо цього, але бабуся вмовила її піти.

«Якщо ми залишимося тут», — міркувала вона, — ми помремо ще до того, як зустрінемо Господа. Щойно ми потрапимо до Південної Кореї та зустрінемось із Сун Джоном — зрозуміємо правильний шлях». Згадка про молодшого брата, мого дядька Хон Сун Джона, який готувався стати лікарем на Півдні, вплинула на мою маму. Вона вже почала поступатися,та навела ще останній аргумент: «Як ми подамося туди, якщо не знаємо, куди саме потрібно йти? Нам навіть ніде зупинитися».

Бабуся глибоко вдихнула і твердо сказала: «Ми все одно повинні вирушати. Бог захистить нас».

Дідусь не пішов із нами. Як і багато інших, він отримав одкровення, що Пхеньян — «Едемський палац», тож твердо вирішив залишитися охороняти його. Однак дружину та доньку заохочував податися на Південь. Мета маминого життя — зустрітися з Господом під час Другого пришестя в Пхеньяні. Вона молилася кілька днів і ночей, перед тим як нарешті погодитися піти в Південну Корею, і зробила такий крок за умови, що це буде тимчасово.

На щастя, ми отримали звістку про те, що дядько Сун Джон закінчив навчання в Японії і Сеулі та приєднався до лав південнокорейської армії. Мій дядько був розумним і сміливим юнаком, зі сильним духом. Бабуся сумувала за єдиним своїм сином і дуже хотіла з ним зустрітися. А ще будь-якою ціною вона хотіла захистити мене, свою внучку, щоб я ні в якому разі не потрапила до лап жорстоких комуністів, які би мучили мене. Вона щиро і неодноразово повторювала мені протягом багатьох років: «Ти — справжня Божа донька». І місією її життя було захищати мене від нещасть світу.

Як і більшість людей на Півночі, моя сім’я вважала, що Комуністична партія Північної Кореї довго не протримається. Ми очікували, що після короткого перебування в Південній Кореї комуністичний режим упаде і ми зможемо повернутися додому. Проте історія показала, що ці мрії так і залишилися нездійсненними. Перетнувши 38-му паралель, ми вже ніколи не змогли повернутися на Північ. Озираючись назад, я вірю, що Бог діяв через любов моєї бабусі до сина та внучки. Сумний Шімджон Бога на шляху відновлення людства дуже схожий на засмучену материнську душу, коли та загубила дитину.

«Зараз темно, — прошепотіла мама. — Ходімо!».

Була осінь 1948 року… Ми вийшли з дому серед ночі, мама несла на спині мене, а бабуся —декілька клунків. Шлях від Анджу до 38-ї паралелі доволі великий — 200 кілометрів прямою дорогою. Ми ішли день за днем, долаючи цю відстань. Кожен крок тієї подорожі був сповнений тривоги за наше життя. Вночі ми спали в порожніх будинках, а коли випадала ранкова роса — продовжували шлях. Наше взуття було вбогим, а дороги — нерівними, тому вже з самого початку нас боліли ноги. Найважче було переживати голод. Ми стукали в двері пошарпаних хатинок і обмінювали щось зі своїх речей на їжу — зазвичай це була чашка вареного ячменю чи рису. Долаючи труднощі, ми ішли й ішли на Південь. Здавалося, цьому шляху не буде кінця.

Щоб ускладнити такі подорожі, комуністи переорювали поля і нівечили узбіччя доріг. Тремтячи від холоду, ми ішли полями, ноги грузнули, немов у болоті. Попри це ми прямували далі, орієнтуючись лише по зорях.

Вояки північнокорейської народної армії блокували 38-му паралель, тому вони легко впіймали маму, бабусю та мене. Нас замкнули в сараї разом з іншими переляканими людьми, які крокували в тому ж напрямку, що і ми. Солдати жорстоко ставилися до чоловіків, та не зачіпали жінок і дітей.

Якось хтось із дорослих попросив мене віднести їжу солдатам, які стояли на варті. Незважаючи на те, що моя душа тремтіла, я зобразила посмішку і передала їжу вартовим. Після того, як я зробила це кілька разів, їхні серця розтанули, й однієї ночі вони звільнили нашу сім’ю. Солдати наказали нам повертатися до рідного міста, і поки вони нас бачили, ми ішли в тому напрямі, перебуваючи між життям і смертю. А коли настала ніч, ми застигли в очікуванні. Тоді Небеса послали нам молодого чоловіка, який провів нас шляхом життя. Під покровом темряви, крокуючи за ним, ми перейшли 38-му паралель.

Ідучи, я так раділа, що раптом сказала матері: «Нам же більше не потрібно співати пісні, які прославляють Кім Ір Сена? Я заспіваю пісню з південної частини Кореї!». Це було не що інше, як втручання Бога, бо солдати а південнокорейської сторони теж пильно чатували. Коли я радісно заспівала кілька рядків пісні, у кущах попереду ми почули шелест. Насторожившись, ми застигли на місці, боячись, що нас знову схоплять північнокорейські солдати. Однак зітхнули з полегшенням, коли побачили, що з чагарників вийшли солдати-південнокорейці. Вони сказали, що чули, як ми наближаємось, і вже хотіли обстрілювати. Та, почувши спів дитини, опустили зброю. Вони привітали і заспокоїли нас.

Один із солдатів сказав: «Напевно, вам було непросто дістатися сюди з такою милою маленькою дитиною. Хоч цього може бути і замало, але, будь ласка, візьміть». Ми були щиро вдячні цьому солдатові, через якого Бог дав нам достатньо грошей, аби ми дісталися до Сеула.

Озираючись назад, я розумію, що якби тоді не заспівала, ці молоді солдати, ймовірно, прийняли би нас за північнокорейських вояків і застрелили. Отже, Бог вкотре захистив нас. Переживши всі ці труднощі, ми безпечно дісталися до Південної Кореї. Однак, вирушивши в цю подорож, ми розсталися з моїм дідом, якого більше ніколи не бачили.

Південна Корея була нам незнайомою. Ми ніколи не бували в Сеулі, тому були розгублені і не знали, як нам жити. Ми втратили якорі віри, а наша надія зустріти Господа, що повернувся, потонула в тумані. Ми не мали ані грошей, ані навичок, якими можна було би заробляти на життя. Ми отаборились у пошарпаній порожній хаті і ледве перебивалися з дня у день. Все, що ми могли — це спілкуватися з людьми.

Однак найневідкладнішим завданням для нас став пошук дядька Сун Джона. Він був єдиною людиною, на яку ми могли покластися в Південній Кореї, і ми сподівалися, що той зараз десь у Сеулі. У молитві мама запитувала: «Що я маю зробити, щоб знайти свого молодшого брата?». Щодня вона щиро молилася, аби знайти брата, на якого могла б покластися. Ми зосередилися на пошуку, відвідували клініки й аптеки.

Тоді отримали несподіване благословення від Бога: просто на вулиці зустріли чоловіка, який був дядьковим другом. Це справді була Божа провіденційна допомога. Друг розповів нам, що дядько Сун Джон служить у штабі армії в сеульському районі Йонсан. Після повернення з Японії він закінчив фармацевтичний коледж у Сеулі, а потім пройшов підготовку офіцера фармацевтики в Корейській військовій академії. На ту пору він служив старшим лейтенантом.

Цей добрий чоловік відвіз нас у Йонсан. Що то була за зустріч! Сун Джон радів, що побачив матір, сестру і племінницю. Він і уявити собі не міг наші умови на Півночі, з жалем слухаючи, що нам довелося пережити, аби дістатися до Сеула. Дядько одразу винайняв для нас невелику кімнату в Хьочандоні.

Наше життя на Півдні доволі швидко внормувалося. На вільній землі Південної Кореї я вперше почала відвідувати початкову школу Хьочан. Мені подобалося щодня ходити до школи з портфелем, наповненим книгами. Старші мешканці околиць гладили мене по голові, сусідські діти теж приязно до мене ставилися. Цікаво, що тоді ми жили в орендованій кімнаті поблизу Чхонпа-дона — району, де сім років по тому наші пошуки Господа Другого пришестя успішно завершилися. Але до того часу в нашому житті відбулося ще багато карколомних подій.

У Хьочан-доні ми почули новину про те, що Чонг Сок Чон — старший син засновниці Церкви Святого Господа — оселився в Південній Кореї. Ми сприйняли це як диво, тому молилися, щоби Бог направив нас зустрітися з ним. Загалом ми були вдячні Богові за те, що мій дядько служив офіцером армії і що сім’я Чонг Сок Чона з Церкви Святого Господа також перебралася на Південь. Без сумніву, наш Небесний Батько підготував шлях, аби захистити ту, яка покликана служити людству як Єдинородна Донька, ту, якій Він довірить Своє провидіння. Тепер, коли наша фізична подорож завершилася в оазисі, настав час відновити наш духовний шлях.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Блакитний спалах смерті

Стояв спекотний літній ранок. З одного боку нашого двору буяли червоні квіти бальзаміну, а вздовж вулиці вишикувалися товсті старі верби і явори. Мені було лише сім років, та я виразно пам’ятаю ту мить, коли схвильований сусід залетів у нашу кімнату зі словами: «Почалася війна! Північнокорейська армія перетнула 38-му паралель!».

Перелякані мешканці збиралися в провулку групами по двоє-троє. Я вже звикла до осілого життя на Півдні, але після вторгнення Північнокорейської народної армії наш короткий перепочинок закінчився. Усі були налякані, повідомлення від уряду змішувалися з чутками, і ніхто точно не знав, що саме відбувається.

Перехідний уряд Південної Кореї переїхав до міста Теджон, розташованого за 150 кілометрів на південь від Сеула, відразу наказавши армії Південної Кореї підірвати міст через річку Хан. Це був єдиний міст, що сполучав південь Сеула із північчю. Влада побоювалася, що північнокорейські війська незабаром увійдуть до Сеула, а вона не матиме змоги захистити міст. Отже, стратегія полягала в тому, аби не допустити переходу комуністичної армії через річку. Уряд не міг допомогти жителям Сеула, які волали про захист міста.

Через два дні мама прокинулася на світанку і почала пакувати наш одяг у клунок. Збудившись від шурхотіння, я із заплющеними очима слухала їхню з бабусею розмову.

— Ми повинні тікати, — сказала мама. — Коли сюди прийдуть комуністи, вони нас повбивають.
— Я знаю, що вони погані, — відповіла бабуся. — Гадаєш, вони поводитимуться жорстоко і з жінками?
— Щойно вони дізнаються, що ми втекли з Півночі, — аргументувала моя мати, — вони, без сумніву, одразу нас уб’ють.

Увечері 27 червня 1950 року, через два дні після початку Корейської війни, під тихий супровід літнього дощу, жителі Сеула почали залишати старі квартали міста. Що далі вони йшли, то ставало зрозуміліше, що вони не єдині, хто прагне втекти. Усі розуміли, що мають перетнути той самий міст, тому ставали дедалі зосередженішими і відчайдушнішими. Це була війна. Бабуся, мама і я, несучи наш клунок, приєдналися до них; ми ішли з юрбою, яка прямувала до мосту через річку Хан. Коли його темні обриси виринули з темряви, щось спонукало мене зупинитися, і я схопилася за бабусину спідницю. Вона зупинилася, мама повернулася і запитала: «Мамо, що не так?».

Бабуся подивилася на небо, а тоді поглянула на мене. Потім знову повернула голову в напрямку нашого будинку. «Може прийти Сун Джон», — сказала спокійно, маючи на увазі свого сина, мого дядька. Здавалося, безглуздо повертатися назад, тоді коли всі тікають з міста, але вона була непохитною. «Повертаймося, на випадок, якщо він так зробить».

Мама зрозуміла. Тож ми втрьох рушили назад, продираючись крізь натовп. Після повернення додому я розстелила ковдру і лягла спати, та невдовзі мене розбудив гуркіт вантажівки три чверті тонни завважки. Її фари залили світлом нашу кімнату, двері котрої раптово відчинилися. На порозі стояв мій дядько у військовій формі. Бабуся і мати обнадійливо й полегшено зітхнули. Я тоді подумала: «Тепер ми можемо йти!» — і на душі мені стало легше.

«Поспішайте», — прокричав він. —Ми повинні негайно від’їжджати!». Дядько Сун Джон був військовим медиком у штабі армії, тож знав про перебіг війни. Щойно він почув, що південнокорейська армія готується зруйнувати міст через річку Хан, узяв вантажівку і помчав до нашого будинку, бо знав, що його сім’я в небезпеці. Сун Джон залишив машину з увімкненим двигуном посеред нашого, огорнутого туманом, провулку, і схопивши спакований клунок, ми сіли у вантажівку, і помчали до мосту. У передсвітанкові години біженці роїлися з усіх боків споруди, створюючи цілковитий хаос.

Авто рухалося переповненою вулицею, мов равлик. Мій дядько, як офіцер армії, мав офіційний пропуск, потрібний для того, щоби перетнути міст автомобілем. Сигналячи, він проштовхував вантажівку крізь натовп. Я притиснулася до мами, сидячи в неї на руках, і дивилася на людей, які покидали свої домівки, а страх і розгубленість усередині зростали щохвилини.

Щойно ми переїхали через міст, дядько вигукнув: «Падайте додолу зі своїх місць!». Тільки-но я спустилася на підлогу біля материних ніг, величезний вибух позаду нас сколихнув вантажівку. Блиснув блакитний спалах — і прокотився оглушливий звук. Дядько поставив машину на аварійне гальмо і вимкнув двигун. Разом ми вистрибнули з вантажівки і скотилися в дорожній кювет. А коли повернула голову до мосту — стала свідком вибуху. Я побачила світло, яке, мов палаючі очі демона, пронизало ніч. Багатьох мирних жителів, солдатів і поліцейських, які переходили міст, розкидало у всі боки, як пластикові іграшки; дехто з них попадав у річку. Наші життя від смерті віддаляли лише кілька метрів. Ми врятувалися.

Я заплющила очі й у голові промайнуло чимало думок: чому хтось починає війну? Чому помирають невинні люди? Чому Бог допускає такий біль і страждання? Хто може покінчити з цим божевіллям? Однак не змогла знайти жодної відповіді. Коли знову відкрила очі, то побачила напівзруйнований міст. Військові виконали свою місію ціною сотень життів. Тільки потворний сталевий скелет здіймався та димів у темряві, серед трупів, поранених, що волали, та приголомшених уцілілих.

Міст через річку Хан підірвали о 3 годині ночі 28 червня 1950 року. Незважаючи на заяви Уряду Південної Кореї щодо захисту Сеула, єдину ланку, яка вела до порятунку, було розірвано ще до того, як Народна армія КНДР увійшла до міста. Загинули сотні людей, які тікали зі Сеула. Зважаючи на цю величезну небезпеку, я і моя сім’я врятувалися завдяки моєму дядькові. У цей критичний момент Бог спрямовував мене і захистив нас від небезпеки.

Навіть сьогодні, перетинаючи мостом річку Хан, я бачу цей блакитний спалах і чую крики людей в агонії, що лунають так, ніби вони горять у пеклі. Цей звук відлунює болем у моїй душі. В юності я стала безпосереднім свідком жахів війни, відчувши на собі жалюгідне життя біженця. Прості і невинні люди гинули, як мухи. Діти, які втратили батьків, блукали вулицями і плакали. Мені було лише сім років, але вже тоді я твердо вирішила: війна назавжди повинна зникнути з цього світу. Це трапилося 70 років тому,та мені досі затамовує дух від згадки про ту ніч, коли було зруйновано міст через річку Хан.

Дядько мав повертатися до військової служби, тому залишив нас, а ми з бабусею і матір’ю, ледве тримаючись, пробиралися незнайомими стежками, що вели на Південь. Час до часу нас підвозили попутники. Урешті ми таки отримали притулок у таборі для біженців із сімей військових, бо мали документ, що дядько — військовий медик.

Після повороту в ході війни, 28 вересня ми повернулися до Сеула. Південнокорейські військові вигнали комуністів і відновили міст через річку. Ми оселилися в покинутому будинку, в якому доти перебували солдати з Півночі, а господарі так і не повернулися.

Однак незабаром усе знову змінилося. Півмільйонне військо комуністичного Китаю увійшло в Корею, перейшовши річку Ялу. 4 січня 1951 року армія Південної Кореї знову покинула Сеул, тож ми вкотре були змушені тікати. Цього разу нам вдалося сісти на поїзд для сімей солдатів, тож ми благополучно прибули до міста Тегу.

Неможливо описати все те, що ми бачили і чули день за днем протягом року, поки тривав наш шлях через пустелю з Півночі на Південь. Я бачила безліч мертвих тіл — дорослих і дітей, які стали жертвами морозу, голоду, хвороб та битв. Наша сім’я також була на волосині від смерті, але якимось чином упродовж усього цього шляху до спасіння я відчувала, що з нами перебуває Бог. Коли ми тікали з Півночі і знаходили притулок на Півдні, велика сила захищала нашу сім’ю. Небесний Батько дав мені більше, ніж відчуття сенсу та цінності. Він дав мені розуміння мети мого життя.

Глава 2. Я прийшла в цей світ як Єдинородна Донька

Шлях Божої волі

З Божою допомогою по дорозі до Тегу ми зустріли Чонг Сок Чона, члена Церкви Святого Господа, до якої належала моя родина в Чольсані. Він дуже зрадів, коли ми зустрілися. Було відчуття, наче ми знайшли родичів, яких давно загубили. У Церкві Святого Господа одружилися мої батьки, а матір Чонг Сок Чона була її засновницею. Вона була однією з-поміж багатьох жінок-лідерок церков у північній частині Кореї, безмежно відданих Ісусу, котра отримала одкровення про майбутнє.

Церква Святого Господа занепала через переслідування з боку Японії, а жорстокий гніт Комуністичної партії поклав їй край, як і всім церквам на Півночі. Після втечі на Південь Чонг Сок Чон далі служив Богу. У Тегу він створив молитовну групу, до якої увійшли члени Церкви Святого Господа, котрі спочатку розсіялися, та згодом зібралися разом. Він зберіг свій запал щодо втілення Божої волі і готувався до зустрічі з Господом, який повернувся. Чонг Сок Чон також старанно працював і добре заробляв, керуючи гірничодобувними, рисовими і нафтовими підприємствами. Пан Чонг влаштував наше проживання в Тегу.

Якось мама сказала йому: «Коли ми були в Північній Кореї, то отримали велику благодать через пані Хо Хо Бін, і тоді звершувалися великі справи». Пан Чонг знав про преподобну Хо, паства якої готувала їжу та одяг для Ісуса, а також для Господа Другого пришестя. «Оскільки Господь незабаром повернеться до Кореї, — сказала моя мати пану Чонгу, — будь ласка, давайте сильно молитися, аби ми могли його зустріти».

Одного ранку під час сильної молитви групи в Тегу моя мати отримала одкровення з Небес. Бог сказав, що якщо вона хоче зустріти Господа під час Другого пришестя, то повинна жити зі ще більшою посвятою. «Самої молитви недостатньо, — було сказано їй. — Ти повинна харчуватися сирою їжею». І мама почала вживати в їжу соснові голки. Вони були поживними, якщо їх готувати на парі, проте мама їла їх сирими, незважаючи на те, що вони дуже пошкоджували їй зуби.

Матір походила з доволі забезпеченої родини. Її батько володів великою фермою, а бабуся Чо мала магазин швейних машин, тож вони мали змогу платити за навчання моєї матері та її брата в середній школі. Мій дідусь по материній лінії завжди навчав маму: «Якими би важкими не були справи, ти ніколи не повинна бути в боргу перед іншими». Пам’ятаючи ці його слова, у Тегу моя мати відкрила маленький магазинчик, сподіваючись, що він принесе достатньо грошей, аби знову відправити свою єдину доньку до початкової школи.

Щоденне харчування двома порціями бульйону з кімчі, сирими хвойними голками та горіхами, а також догляд за магазином фізично виснажили мою маму. Звичайна людина послабила б таку аскетичну практику, однак у моєї матері від цього думки лише прояснилися. Коли я бачила її спокійне обличчя, то не могла не дивуватися, навіть якщо співчувала їй.

«Як вона з таким обмеженим раціоном може вести справи?» — питала я себе. — Це не що інше, як диво». Моя мама дотримувалася дієти, близької до голоду, а її магазин не давав прибутку впродовж трьох місяців. Більшість людей уже би здалися, але вона мала глибоку віру, тому з надзвичайною впевненістю, що відстоює Божу мрію, продовжувала перемагати. Вона не йшла на компроміс із реальністю. Святий Дух допоміг їй створити власну реальність.

Незважаючи на непросте становище, моя мати присвятила свою душу пошукам Ісуса в час його повернення. Коли я почала дорослішати, вона перейнялася тим, аби створити для мене духовно безпечне середовище. Мама хотіла, щоб я досягла зрілості в чистому — як внутрішньо, так і зовнішньо — оточенні, і міркувала, як максимально відмежувати мене від впливу світського середовища.

Я ходила до школи в районі Бонсан-дон, що в Тегу. З плином часу не тільки моє обличчя, а й хода ставали дедалі привабливішими. Я добре вчилася, тому швидко стала популярною серед друзів; багато дорослих теж ставилися до мене приязно. Одного дня я сама гралася на вузькій вуличці навпроти нашого магазину; мама була всередині. Буддійський чернець, який проходив повз, звернув на мене увагу і зупинився. Я досі пам’ятаю його пронизливі очі, в які я тоді зазирнула. Мама вийшла і ввічливо вклонилася йому. Показуючи на мене, монах запитав: «Це твоя дочка?». Після ствердної відповіді його погляд став теплим і глибоким. Коли я повернулася до мами, цей святий чоловік заговорив: «Ви маєте лише одну дочку, але не заздріть тому, хто має десяток синів. Будь ласка, гарно її виховуйте. Ваша дочка вийде заміж у юному віці. Її майбутній чоловік буде старшим за неї, проте він буде чудовою людиною з видатними здібностями, здатними долати море, сушу та небо».

Мама серйозно сприйняла слова аскета. Не забуваючи про свої наміри створити для мене чисте та безпечне середовище, 1954 року ми переїхали до міста Согвіпо, що на острові Чеджу, на південь від узбережжя Кореї. Вона хотіла, щоб я росла в чистій сільській місцевості, подалі від людних міських вулиць. Перші дев’ять місяців в Чеджу ми жили зі сім’єю Чонг Сок Джіна, молодшого брата нашого друга з Церкви Святого Господа Чонг Сок Чона.

На Чеджу, як і в інших місцях, моя мати вела мене шляхом святості до Господа, не думаючи про мирські справи, і це сприяло розвитку моєї особистості. Я читала біографії святих жінок і присвячувала себе ідеалу цілковитої чистоти, готуючись прийняти своє покликання стати донькою Бога. Оселившись у Согвіпo, я пішла в п’ятий клас середньої школи Шінхьо. Коли мені було 11 і мої однокласники бігали та гралися, я вела праведне і суворе життя віри. Разом із бабусею та матір’ю я присвячувала себе молитві, навчанню та служінню.

Оскільки мати їла сиру їжу, вона замочувала у воді товчений ячмінь і додавала його в кімчі з редьки, мені ж діставалася пшоняна каша. Через нестачу поживних речовин мама була слабкою, але коли бачила, як фермери обробляють ячмінні поля, то не могла втриматися, щоб не допомогти. Коли ж вона зустрічала когось із важким вантажем — сама зголошувалася нести його. Люди захоплювалися таким її ставленням, попри те, що матір не промовляла й слова. «Я ніколи не зустрічала такої розумної людини», — казала одна селянка іншій. А та відповідала: «Так, погоджуюся з тобою. Я чула, що вона звичайна прихожанка церкви, одначе дуже відрізняється від інших».

Мама вела зразкове життя справжньої релігійної людини, практикуючи свою віру через допомогу іншим. Вона вивчала Біблію і ділилася зі мною вченням Церкви Святого Господа та Церкви всередині лона про те, що Ісус повернеться як людина, у фізичному тілі, так само, як це було 2000 років тому. Він знайде свою святу наречену і влаштує весільну вечерю Агнця, як пророкує Біблія, і все це відбудеться в Кореї. Від неї я також довідалася, в чому сенс Другого пришестя Ісуса, і навіть могла собі це уявити, відчути і стати причетною до нього. Мати навчала мене, що означає бути справжнім послідовником.

Мій дядько, який врятував нас на початку Корейської війни, одружився, коли та вже завершувалася, і бабуся Чо поїхала до Сеула жити з ним та його молодою дружиною. Провівши там декілька місяців, вона дуже скучила за своєю дочкою та онукою і приїхала відвідати нас на острів Чеджу. Поки вона була з нами, дядька відрядили в місто Чунчон, що за 80 км на північний схід від Сеула. Звідти він надіслав нам коротке, але чітке повідомлення: «Будь ласка, залиште Чеджу і переїжджайте в Чунчон». Бабуся Чо закликала нас послухатися, і спокійно, з поглядом турботливого матріарха благала: «Моя єдина радість у житті — бути поруч із Хак Джа і піклуватися про неї щодня».

Так і сталося. У лютому 1955 року ми втрьох вирушили з Чеджу до Чунчона. Мама орендувала для нас маленьку кімнатку в районі Якса-дон, а бабуся жила неподалік із родиною мого дядька. Я пішла до школи Боне, перейшовши невдовзі в шостий клас. На шкільному майданчику стояв великий явір, він мав такий товстий стовбур, що я не могла охопити його руками. У спекотну погоду у великій тіні цього дерева я читала книжки. А ще біля школи була фабрика, що виготовляла вугільні брикети, тому кожного разу, як я проходила повз, моє взуття вкривалося чорною сажею. Усі ці моменти виразно закарбувалися в моїй пам’яті. Наступного 1956 року я закінчила початкову школу. Мені було 13 років, коли я отримала свідоцтво про завершення навчання, хоч і вчилася я в чотирьох різних школах. Попри те, що я навчалася в Боне тільки рік, на церемонії вручення дипломів отримала нагороду за добре навчання.

Нарешті Бог відповів на невпинні молитви і благання моєї матері. Його турбота про неї вкотре проявилася через Чонг Сок Чона, нашого друга з Церкви Святого Господа. Пан Чонг пам’ятав останні слова своєї покійної матері, засновниці Церкви Святого Господа преподобної Кім Сон До: «Якщо хтось не зможе виконати Боже доручення, воно повинно здійснитися через когось іншого. Громаду, до якої прийде Господь, будуть звинувачувати і шпетити, як секс-культ. Її членів переслідуватимуть і кидатимуть за ґрати. Якщо ви почуєте про таку церкву, знайте, що це може бути істинна церква, тож вам слід особисто дослідити її та вирішити».

Тому пан Чонг сумлінно брав участь у зустрічах відродження, які проводили в різних куточках країни. Він не знаходив того, що шукав, аж до травня 1955 року, поки не прочитав у сеульській газеті «Донга Ільбо» про інцидент у жіночому Університеті Іхва. П’ятьох професорів закладу було відсторонено від викладацької діяльності, тому що приєдналися до групи під назвою Церква об’єднання на чолі з людиною, яку вони назвали Вчителем Муном; також через це з іншої школи було відраховано чотирнадцять учнів. Відчувши дух пророцтва матері, пан Чонг надіслав лист із вирізкою з газети своїй старшій сестрі, яка мешкала в Пусані. Прочитавши замітку, сестра, довго не роздумуючи, разом із дочкою сіла на потяг до Сеула. Після прибуття вони відшукали штаб-квартиру Церкви об’єднання в Чанчундоні, однак з її лідером зустрітися так і не змогли. Члени церкви розповіли їй, де є Церква об’єднання в Пусані, і вона повернулася додому. Повернувшись, жінка розповіла все молодшому братові, і повідомила, що в Тегу також є філія Церкви об’єднання.

Чонг Сок Чон відвідав церкву в Тегу, послухав лекції з теми Божого Принципу, відтак прийняв її вчення і приєднався. Десять днів по тому місцеву групу несподівано згорнули. 4 липня Учителя Муна та кілька членів його церкви кинули до в’язниці Содемун у Сеулі. Пан Чонг прибув до Сеула, щоби відвідати Вчителя Муна. Цей візит його надихнув, і він усвідомив, що знайшов того, кого послав Ісус.

Майже за три місяці, 4 жовтня, із Учителя Муна було знято всі обвинувачення, за які його було ув’язнено. На ту пору пан Чонг, заручившись підтримкою своєї сім’ї в Тегу, переїхав до Сеула, щоби повністю присвятити себе Божій волі.

Після звільнення з-під варти Вчитель Мун приїхав у Тегу. Тоді мені було 12 років, я жила зі сім’єю в Чунчоні, за кілька годин на північ від Тегу. Якось уранці мама розповіла мені, що їй наснилося, наче вона обіймала білого дракона. Вона не знала, що символізує білий дракон і те, що тримає його на руках, але сказала, що ось-ось станеться подія, яка потрясе землю. Того ж дня мати отримала лист від пана Чонга, в якому йшлося про його зустріч із Рухом Божого Принципу та Вчителем Муном у в’язниці Содемун, про те, ким є Вчитель Мун, і зазначено, що він прибув до Тегу. Мати негайно вирушила до міста Тегу, та виявилося, що Вчитель Мун уже повернувся до Сеула.

Мама відчула глибокий жаль. Залишившись в Тегу на нічліг, їй наснився інший сон. Вона бачила пару золотих драконів, що витягнулися в напрямку Сеула. Це видіння закарбувалося їй глибоко в душі. Наступного ранку потягом вона виїхала до Сеула, і розшукала там штаб-квартиру Церкви об'єднання, нещодавно придбану в Чонпадоні. Був початок грудня 1955 року… Саме тоді вона вперше зустрілася з Вчителем із Церкви об’єднання.

Привітавшись, мати зрозуміла, що він і є тим білим драконом зі сну, саме його вона шукала. Її глибоко зворушила зустріч із Господом Другого пришестя ще за життя на землі, адже саме заради нього вона страждала і жертвувала протягом останніх трьох десятиліть.

Матір залишилася в Чонпадоні, щоб вивчити Божий Принцип, й увібрала вчення, що поєднувало все те, чого вона навчилася в Церкві Святого Господа і Церкві всередині лона. Кожна наступна лекція підтверджувала її початкове натхнення, бо вона розуміла дедалі більше. Інколи мама замислювалася над значенням свого сну про пару золотих драконів. Але, не знайшовши пояснень, згодом забула про нього.

Попри те, що мама була в захваті від Учителя Муна, він ставився до неї офіційно і стримано, тоді як до всіх інших — приязно й відкрито. Через це почувалася спустошеною і дещо ізольованою; її душа наповнилася відчуттям браку любові. Проте мовчки, з посвятою, безперервно молилася, стираючи з душі всі попередні очікування та уявлення про того, кого мала намір зустріти.

Однієї неділі Вчитель Мун дав проповідь про шімджон Ісуса. Він сказав: «Ізраїльський народ не прийняв Ісуса, котрий прийшов як їхній Істинний Батько. Він дозволив йому померти на хресті». І запитав у пастви: «Чи знаєте ви, наскільки великий гріх вони скоїли?». Почувши ці слова, мама проплакала в кутку церкви до кінця служби, виливаючи душу. Учитель Мун, помітивши це, після служби покликав матір і втішив її. Він мовив: «Людина, яку обирає Бог, повинна пройти випробування сатани і випробування Небес».

Відтак увесь сум, яким була сповнена мамина душа, розтанув, немов сніг навесні. Її віра в Бога стала сильною як ніколи. Невдовзі матір повернулася в Чунчон, аби розпочати діяльність як першопроходець Церкви об’єднання.

Глава 3. Весільна вечеря Агнця освітлює спасіння світу

Що насправді означає «жертвувати»?

Моя мати офіційно приєдналася до Церкви об’єднання в Сеулі 15 грудня 1955 року. Наступного ж року було зроблено невеликий, проте історичний перший крок, адже Церква об’єднання в місті Чунчон скликала перше публічне недільне богослужіння в районі Якса-дон. На ту пору мені вже виповнилося 14 років, я була молодою дівчиною, бо на початку 1956 року закінчила початкову школу Боне.

Одного яскравого сонячного дня мама сказала: «З’їздім-но до Сеула». Я не знала, чому ми туди їдемо, але пішла за нею. Тоді ми вперше зустрілися з Батьком Муном. Церква в Чонпадоні — невеликий двоповерховий дерев’яний будинок, що його корейський уряд відніс до категорії «власність ворога», адже будівля належала японцям під час окупації нашої країни. Споруда радше нагадувала дім, аніж церкву.

Я ввічливо привітала Батька Муна, а він привітався у відповідь.

— Хто ця дитина? — запитав він маму.
— Це моя дочка, — відповіла вона.

Із подивом Батько Мун дивився на мене, а тоді сказав моїй матері: «У вас така симпатична дочка». Тоді заплющив очі, ніби медитуючи, і запитав, як мене звати.

Я ввічливо відповіла: «Мене звати Хан Хак Джа».

Наче уражений чимось, Батько Мун тихенько почав промовляти до себе: «Хан Хак Джа народилася на корейській землі... Хан Хак Джа народилася на корейській землі... Хан Хак Джа народилася на корейській землі». Тричі промовивши це, він заходився висловлювати вдячність Богові: «Ви послали таку чудову жінку на ім’я Хан Хак Джа, до Кореї. Дякую».

Моя мама здивувалася і подумала: «Чому це він тричі промовив ті самі слова про мою дочку?».

Тоді Батько Мун звернувся до мене так, немов просив зібрати всю свою рішучість: «Хан Хак Джа, у майбутньому ти маєш жертвувати собою».

«Так!» — відповіла я.

Коли ми поверталися потягом додому, я замислилася над словом «жертва». Слово, яке вжив Батько Мун, набуло іншого значення, ніж те, яке я знала з підручників. Він мав на увазі вищу жертву, благороднішу і повнішу. Важливо, що ви жертвуєте, але значно важливіше, чому ви це робите.

Під ритмічне стукотіння коліс потяга я дивилася у вікно і розмірковувала над словами Батька Муна. Я думала про те, заради чого мені доведеться жертвувати собою. Відтоді слово «жертва» закарбувалося в моїй душі. Коли згадую ті часи як людина, котра покликана жити як Матір миру, то усвідомлюю, що згодом це слово стало моїм другим іменем.

Глава 3. Весільна вечеря Агнця освітлює спасіння світу

Бог мій Батько

Щойно я почала розуміти слова, бабуся по материній лінії, Чо Вон Мо, повсякчас навчала мене: «Бог — твій Батько». Вона навіть казала: «Твоя мати для тебе — няня, яка виховує тебе як Божу дочку». Позаяк я жила в атмосфері віри ще з материнського лона, то прийняла це, не замислюючись. Тому коли чула слово «Бог», моє серце безмежно відкривалось і наповнювалося теплом.

$1956 рік: Хан Хак Джа з однокласницями.jpg$
1956 рік: Хан Хак Джа (у центрі позаду) з однокласницями із класу образотворчого мистецтва середньої школи для дівчат Сонджон

Виховуючи мене, мама йшла на будь-які жертви, аби я відкинула світське життя і пішла Божим шляхом. Вона жила цілеспрямовано і віддано, в абсолютній єдності з Богом та послуху Йому. Після приєднання до Церкви об’єднання наша сім’я переїхала до Сеула, де матері знадобилося ще більше зусиль, щоби захистити мене від мирських спокус. Завдяки маминій посвяті я зростала, немов благородний журавель.

Ще підлітком, у середній школі я цілком віддавалася читанню в тиші та навчанню. Я відвідувала школу для дівчат Сонджон, яка була розташована в Саджік-доні, в районі Чонно, що в Сеулі. Це був невеличкий заклад біля південного підніжжя гори Інван, який, здавалося, завжди купався в сонячних променях. Час його заснування пов’язують зі стражданнями корейського народу. Зокрема, школу було відкрито в травні 1950 року, однак через Корейську війну довелося закрити вже за місяць. Після війни її двері знову відчинились і, вірно виконуючи свою місію, вона готувала багатьох дівчат, котрі після навчання ставали талановитими жінками й брали участь у побудові процвітаючої країни. 1981 року школа переїхала в інший район Сеула — Инпьон, а 1984 року її перейменовано на середню школу для дівчат Сонджон, нині вона відома як середня школа Сонджон. Наша група «Тоніль» 1987 року придбала цю школу та передала її до Академічного фонду «Санхак». Я надалі опікуюсь нею та підтримую.

У середній школі я мало говорила — розвивала в собі врівноважену особистість. Я наполегливо вчилася і завжди була на першому місці в своєму класі. Я росла гарненькою і скромною, а позаяк була ще й тихою та вихованою, вчителі завжди обдаровували мене любовʼю й увагою. Мої шкільні роки минали дуже спокійно; пам’ятаю, як на першому році навчання пропустила день чи два школи через хворобу. На другому і третьому роках я отримала нагороду за найвищі оцінки в класі. Мені більше подобалося читати в тихому місці та слухати музику, ніж займатися активною діяльністю чи спортом. У мене також було хобі — малювання. Я займалася образотворчим мистецтвом і мала певний хист до цього, але не планувала стати професійною художницею.

Протягом усіх трьох років навчання в середній школі я була представницею класу в учнівській раді, а на третьому році стала головою комітету з питань діяльності учнів. Я провела чимало шкільних заходів, і це сформувало мої лідерські здібності. Одного разу на шкільних зборах я вийшла на трибуну і оголосила рішення учнівської ради. Вчителі хвалили мене за виваженість та впевненість. Виявивши цю мою рису, якої раніше не помічали, педагоги коментували: «Хак Джа молодець! Ми вважали її тихою і слухняною, а насправді вона демонструє гарні лідерські якості!».

Мої бабуся і мати прищеплювали мені глибоку віру в Бога і звичку жити в служінні Йому. Тому в підлітковому віці я не хвилювалася, що можу піти не тим шляхом. До того ж мама суворо керувала моїм життям у вірі. Були миті, коли я вважала своє життя важким і виснажливим, та за кілька років зрозуміла, що воно підготувало мене як Єдинородну Божу Доньку, яка одного дня зустріне Єдинородного Божого Сина.

У такому зовнішньому оточенні, сповненому релігійної посвяти, проростало моє непохитне і тверде коріння віри. Я багато читала. Із задоволенням читала розповіді про святих. Я любила літературні твори, зокрема роман Перл С. Бак «Добра земля». Герої роману боролися з природою та долею. Ця історія допомогла мені зрозуміти, що врешті-решт ми повинні повернутися в обійми природи, які розкриває в цій книзі земля. Людина природно прагне потрапити в Божі обійми. Я щиро бажала бути разом із Богом, через це слухала багато пісень про любов до рідного міста і читала романи про Батьківщину.

Змалку я знала, що Бог є моїм Батьком, і природно пов’язувала все прочитане з Богом. У такий спосіб я повністю ізолювалася від світського оточення і жила цнотливим життям, немов черниця. Я робила не те, що хотіла, а жила життям, яким мене спрямовував Бог. Тоді я багато читала Біблію. Ночами ридала, читаючи, як Бог створив світ, як люди вчинили гріхопадіння і як Він рятував цей світ за допомогою головних осіб.

Бог створив людство, щоби любити, як Своїх дітей. Проте ми завдавали Йому болю і смутку. Читаючи гірку історію про Бога, Який намагався знову обійняти нас, як Своїх дітей, я не раз лежала, не в змозі заснути, бо біль стискав мені груди. Я, природно, дедалі глибше розмірковувала над тим, що Вчитель Мун сказав мені про жертву. Отже,питання «Чим я можу пожертвувати заради Бога?» визначило моє життя.

Без жертв і служіння не варто й думати, що живеш задля інших, а не заради себе. З юних років, суворо культивуючи свою віру, глибоко в душі я плекала мрію: звільнити Бога, Який протягом історії присвятив Себе спасінню людства. Я прагнула звільнити Його від кайданів нашої історії.

Ми не можемо зустріти Бога в місці, де пануємо над іншими. Він приходить до нас, коли ми мовчки працюємо на благо тих, хто стикається зі значно більшими труднощами, ніж ми. Я усвідомила, що Бог неодмінно прийде до нас, коли ми, навіть перебуваючи в найнижчому положенні, розмірковуватимемо над Його волею та гірким болем.
У післявоєнні роки на вулицях Сеула було повно поранених. Багато дітей, зокрема сироти загиблих військовиків, терпіли голод і хвороби. Мало хто з хворих міг отримати своєчасне лікування. Я воліла зцілити травми цих людей, полегшити їхній біль і направити у світлий світ. Тому після закінчення середньої школи навесні 1959 року я вступила до школи медсестер Св. Йосипа.

1959 рік: Хан Хак Джа (зліва), учениця школи медсестер Св. Йосипа

Глава 3. Весільна вечеря Агнця освітлює спасіння світу

Небесні і земні фенікси

Одинокій матері було нелегко наприкінці 1950-х років. Моя мати ледве зводила кінці з кінцями, беручись за будь-яку роботу, яка тільки траплялася. Вона не відпочивала ні хвилинки у своєму молитовному житті посвяти, перемагаючи в такий спосіб труднощі і страждання. Однак одного разу вона повідомила нашій маленькій родині: «Я живу безцільно; я повинна вести змістовніше життя».

Залишивши нас із бабусею під опікою тітки, вона переїхала до церкви в Чонпадоні і цілковито присвятила себе церковній діяльності. Мама бралася за найскладніші завдання. Люди відмовляли її, та вона виконувала цю важку роботу з радісним і вдячним серцем. Ще в Північній Кореї її життя у вірі було сповнене посвяти більше, ніж у будь-кого іншого, але, приєднавшись до Церкви об’єднання, вона почала від самого низу.

Мати перевтомлювалася, її тіло щоразу слабшало, аж поки вона серйозно не захворіла. На щастя, членкиня церкви, яку матір знала ще із Церкви всередині лона, взяла її до себе. Ця людина, пані О Йонг Чун, була їй, як сестра. Жінки жили разом у районі Норянджін, піклувалися одна про одну, тож мама поступово одужувала.

Навчаючись у школі медсестер, я щонеділі відвідувала церкву в Чонпадоні. Одного разу мама, помітивши мене там, відвела в куток і тихо прошепотіла:

— Кілька ночей тому мені наснився сон, який я не можу зрозуміти.
— Що то був за сон? — запитала я.
— Жінки з церкви стояли в білій одежі і тримали рожеві квіти, — відповіла вона. — Відтак я бачила, як ти йшла до Вчителя Муна. (Тоді ми називали Батька Муна «Вчителем».) «Раптом прогримів грім, і блискавка вдарила з неба, влучивши в те місце, де стояла ти; всі інші жінки заздрісно дивилися на тебе, — вона зробила паузу, збираючись із думками, — а тоді я прокинулася. Мені здається, це означає, що станеться щось, що сколихне світ.
— Я теж так вважаю, — відповіла я. —Упевнена, це пророчий сон, але не хочу чогось придумувати.

Тоді мати й уявити не могла, що той сон був Божим одкровенням, пророцтвом, що її єдина дочка покликана стати Істинною Матір’ю, котра присвятить своє життя служінню світу. Постійно розмірковуючи над словом «жертва», я вирішила вести життя Божого приношення. Цей сон узгоджувався з ним, і я відчула його значення.

Пізньої осені 1959 року Батько Мун провів національний місіонерський семінар у церкві в Чонпадоні, в якому я з мамою брала участь. Я була в тій частині переповненої церкви, де проходив семінар, однак бачила, як із протилежного боку старші сестри спокійно працювали над іншою важливою справою. За кілька місяців до цієї події вони з глибокою вірою розпочали підготовку до шлюбу Батька Муна, обмірковуючи, яку з прихожанок церкви обере Бог стати його нареченою. Позаяк я була школяркою, значно молодшою за Батька Муна, мого імені навіть не згадували.

Якось одна з бабусь-старійшин розшукала Батька Муна, щоб розповісти свій сон. «Я бачила зграю журавлів, яка летіла з небес, — розповідала вона йому, — і хоча намагалася їх прогнати, вони накрили Вчителя Муна». Батько Мун не розтлумачив його, тож старша сестра упевнено вела далі: «Я вважаю, мій сон виявляє Божу волю про те, що в імені Вашої нареченої буде китайський ієрогліф “журавель”».

Невдовзі після того, як я про це довідалася, мати розповіла мені ще одне одкровення, яке вона отримала в молитві. Фенікс злетів із неба, а інший здійнявся зі землі йому назустріч. Той фенікс із неба був Батьком Муном. Це нагадало їй сон, що його вона бачила багато років тому, під час поїздки до Тегу на зустріч із Батьком Муном; сон, в якому пара золотих драконів вклонилася в напрямку Сеула.

Мама роздумувала, що все це мало б означати, й ось одного дня на світанку отримала небесне послання. Вона прийняла холодний душ, і це сталося, коли читала молитву «Обітниця». «Фенікс, що сходить із неба, уособлює Істинного Батька, — оголосила вона, — а Фенікс, що здіймається зі землі, — Істинну Матір». Мати зраділа, що зрозуміла сенс, але спокійно продовжила працювати в майстерні, й нічого не розповідала про це.

За кілька місяців після мого 16-го дня народження я на очах подорослішала, і це привернуло увагу прихожан. Вони відзначали, що виглядала я елегантно й охайно. Я чула, як хтось навіть казав: «Хак Джа тиха і доброчесна. Вона схожа на журавля, що відповідає її імені». Або ж: «Вона також дуже ввічлива, і якщо ви поспостерігаєте, то помітите, що вона уважна і робить чіткі висновки». Я справді виділялася з-поміж членів церкви. Люди казали, що мені властиві чесноти послуху і покори Божій волі, і, незважаючи на труднощі, через які мені довелося пройти в Північній Кореї, моя чистота залишилася незаплямованою. Слухаючи такі слова, я дисциплінувала себе, аби не впасти в гординю і нерозсудливість.

Батько Мун найдужче на свою майбутню наречену шукав людину з жертовною і відданою душею, яка прагне жити заради інших. Він не звертав уваги на походження, економічний статус чи зовнішній вигляд. Це мала бути жінка з абсолютною вірою, спроможна любити весь світ. Жінка, здатна врятувати цей світ. Шлюб Агнця тому й не наставав, бо він не міг знайти таку жінку. Він ще до кінця не впевнився, що небесна наречена, яка стане Матір’ю Всесвіту, поруч. Хоч я усвідомлювала Божу волю, проте не могла нічого сказати. Розпізнати наречену було місією і відповідальністю Батька Муна.

Глава 3. Весільна вечеря Агнця освітлює спасіння світу

Небесна наречена

Пані О Йонг Чун, набожна прихожанка, яка свого часу прихистила мою матір, прийшла на роботу в магазин одягу, що на другому поверсі будинку «Нагвон» у центральній частині Сеула. Вона допомагала власниці крамниці виготовляти швейні вироби. Власниця була давньою прихожанкою, ми називали її «бабусею молитви». Зайшовши в магазин, пані О побачила, що господиня шиє чоловічий костюм. Пані О сіла поруч, покрутила колесо швейної машини і байдуже запитала:

— А для кого цей костюм?
— Цей костюм для Батька Муна, — відповіла бабуся. — Він одягне його на церемонію своїх заручин.
Пані О одразу пожвавіла, очі її округлились і вона поставила очевидне питання:
— А хто ж буде нареченою?
— Ну, — недбало відповіла бабуся, — день заручин призначено, проте наречену він іще не обрав. Однак церемонія пройде найближчим часом, тому я зараз шию йому костюм.

Думки переповнювали пані О: «Хто ж стане нареченою?». Вона довго думала над цим питанням, але так і не змогла знайти відповіді. Пані О була людиною, до якої Бог часто звертався через одкровення. Насправді О Йонг Чун упродовж семи років присвячувала себе молитві заради появи Істинної Матері, тож одразу запитала про це Бога в молитві. У відповідь отримала таке одкровення: «Через гріхопадіння Єви у віці 16 років, небесній наречені повинно бути не більше 20-ти».

Досі нічого такого їй і на думку не спадало. Однак, отримавши це одкровення, зрозуміла логіку Божої волі. Вона знову і знову зверталася до Бога: «Хто ж та небесна наречена, якій менше двадцяти років?». Раптом пані О згадала про мене. «Я знаю Хан Хак Джа, якій близько 16 років, — промовила до себе. Вона часто сидить поруч зі мною в церкві! Чому я не подумала про неї? Невже це може бути вона?».

Того вечора о 10-й годині пані О поверталася додому з роботи. Вона саме їхала автобусом, що прямував до Норянджіна, і коли той автобус переїжджав через річку Хан, Бог звернувся до неї: «Це буде Хак Джа. Це буде Хак Джа». Боже одкровення зійшло на пані О, як хвиля енергії з осіннього нічного неба. Вона дісталася до свого дому близько 11:00, але замість того, щоб увійти всередину, поспішила побачитися з моєю матірʼю, яка жила поруч.

— Сун Е, ти спиш?
— Ще ні. Заходь!
— Скільки років твоїй дочці?

Мама подивилася не неї спантеличено. Оминувши всі формальності, прямо поставила питання пані О.

— Ти приходиш до мене серед ночі, аби запитати, скільки років моїй дочці?
— Не змінюй теми! Будь ласка, просто скажи мені.
— Їй 16. Наступного року виповниться 17».
— Коли в неї день народження?
— Вона народилася 1943 року шостого дня першого місячного місяця. У неї тоді день народження, коли й у нашого Вчителя. Чому ти раптом запитуєш про це?

Пані О і моя мати — давні подруги. Вони були однолітками й ходили до однієї церкви у своєму рідному місті в Північній Кореї. Їхні матері також були дуже близькими подругами. Тепер моя мама жила в Норянджіні, навпроти будинку пані О. Вона знайшла це житло для моєї матері тоді, коли та захворіла, виконуючи важку церковну роботу.

Так само несподівано, як прийшла, пані О побажала матері добраніч і пішла, залишивши маму наодинці здогадуватися, що все це мало б означати.

Наступного дня тільки-но почало світати, пані О поспішила на роботу до будинку «Наквон». Боже одкровення про мене цілковито заволоділо її думками, протягом усього робочого дня вона працювала, не розуміючи, що робить. Завершивши роботу, вона відразу вирушила до віщунки. До сьогоднішні корейці часто консультуються з віщунами, щоб отримати поради щодо шлюбу, тож так зробила і пані О. Вона змалювала віщунці двох осіб, щодо яких консультувалася, не називаючи їхніх імен. Віщунка вирячила очі: «Між цими двома людьми може бути велика різниця у віці, але це не має значення. Цей підбір зроблено на Небі. Я нечасто бачу пари, долі яких так пасують одна одній». Пані О відчула, наче її серце ось-ось вистрибне. Проте заспокоїлась і попрямувала до церкви, щоби зустрітися з Учителем і розповісти йому все. Щойно вони залишились наодинці — випалила: «Хан Хак Джа, дочка Хон Сун Е, є небесною нареченою». Вона чекала відповіді, та Батько Мун не промовив ні слова.

Батько Мун чув від багатьох членів церкви поради, хто може бути його нареченою, але ніхто з них не звертав на мене особливої уваги. Однак я не переймалася з цього приводу і покладалася на Небеса. Тоді я знала — і зараз у цьому переконана — що доля людини не залежить від зовнішніх доводів. Бог є суддею, і коли призначено, що Єдинородний Син одружиться на Єдинородній Доньці, котру підготував Бог, — то це в руках Божих. Я знала: місія та обов’язок Батька Муна — упізнати Єдинородну Дочку. Можливо, я була ще зовсім юною, та моя віра в Бога — непохитною. Я чекала свого часу.

Одного дня, почувши скрекіт сороки, що сиділа на гілці дерева за вікном моєї спальні, я відчула, що незабаром отримаю добрі новини. Я підійшла до вікна, відчинила його, поглянула на небо і почула Божий голос. Бувало, Бог давав мені одкровення не лише уві сні, а й у вигляді хвиль, які линули з ясного блакитного неба. Тоді я почула слова: «Час наблизився».

Це був голос Бога, який я часто чула в дитинстві. Я завжди знала, що колись зустріну дуже важливу людину. Раптом відчула, наче хтось мене штовхнув мене. Тому я згорнула книжки і вийшла з гуртожитку. Щось мені підказувало, що мама почувалася зле.

Автобус переїжджав через річку Хан, а в моїй голові роїлося безліч думок. Невже переправа через річку означає, що я переходжу в інший світ, відмінний від того, в якому жила досі? Скільки історій приховує річка, десь там, у глибині, під впевненою поверхневою течією? Може, Шімджон Бога, Який шукає нас, подібний до цієї річки?

Я вийшла з автобуса і почала підніматися пагорбом Норянджін до нашого будинку. Незвичайно яскраве зимове сонце освітлювало дорогу, незважаючи на вітер з річки Хан, що дув мені в обличчя, коли я крокувала вгору. Зустрівши маму, я зауважила, що вона була при доброму здровʼї. Проте коли побачила, що я прийшла, раптом стривожилась і зраділа водночас. Передчуття, що змусили мене повернутися додому, розвіялись після того, як мати відчинила двері і швидко почала одягати пальто. «Я отримала повідомлення з церкви, — сказала вона мені. — Ми повинні негайно йти туди».

Я розуміла, що новину, яка чекає нас у церкві, якою б вона не була, підготував Бог. Сцена моєї першої зустрічі з Батьком Муном, після того як я закінчила середню школу, промайнула перед очима, як панорама. Я згадала сон, що наснився мені після тієї зустрічі. Батько Мун постав у ньому молодим і красивим, і я чітко почула Боже одкровення: «Готуйся, бо час наблизився».

Дорогою до церкви я згадувала цей суворий наказ Небес і цілковито йому підкорилася, з душею, сповненою довіри до свого Небесного Батька. «Досі я жила згідно з Вашою волею, — сказала я Небесному Батькові в молитві, — якими б не були Ваші воля і провидіння, я вже воєдино з ними».

Я знала скорботу Бога, а отже, сповнилася мужності, що ґрунтувалася на моїй вірі в Нього. Я відчувала, що вдячно прийму все, про що він мене попросить. Згодом я знову почула Божий голос. Я відчула ту саму присутність, що й у верхній кімнаті Церкви всередині лона, коли бабуся Хо помазала мене, і коли чернець, котрий проходив повз наш магазин, пророкував мені. Купаючись у цій присутності, я почула слова:

«Мати Всесвіту, час настав». Це було схоже на звук гонга, що лунав у повітрі. Голос заговорив знову:

«Я Альфа і Омега, і Я чекав на Матір Всесвіту з моменту створення світу». Після цих слів я вже знала, яким буде моє майбутнє, і воно оселилося в моєму серці, створивши океан спокою. В Едемському саду Адам і Єва спілкувалися з Богом і чули Божі слова на власні вуха. Я також безпосередньо розмовляла з Богом з юних років.

Я крокувала до церкви, тримаючи маму за руку, як це робила багато разів до цього.

Ми з мамою прибули до церкви в Чонпадон. Це було 26 лютого 1960 року, у день, коли зима починає відступати, а весна вже сповіщає про свій прихід. Батько Мун цілий день провів зі мною та мамою, аби визначитися щодо небесної нареченої. Дев’ять годин поспіль ми з ним обговорювали багато речей. На його прохання я намалювала малюнок. Я чітко промовляла, відповідаючи на його запитання щодо моїх надій і прагнень. Згадавши, як Яків отримав Боже благословення в Бетелі, я радісно, проте серйозно сказала: «Я народжу багато небесних дітей».

Мені спали на думку слова, які Бог сказав Якову в Бетелі: «І буде потомство твоє, немов порох землі. І поширишся ти і на захід, і на схід, і на північ, і на південь. І благословляться в тобі та в нащадках твоїх всі племена землі». Я набула рішучості обійняти всіх людей на землі і принести їм нове життя, як добрим Божим дітям.

Коли Авраам з Ісааком сходили на гору Морія, щоб принести жертву, син запитав батька, де жертва. Авраам відповів, що Бог уже підготував її, і нічого більше не сказав. Навіть будучи дитиною Ісаак усе зрозумів. Він збагнув, що він і є тією жертвою, яку потрібно принести Небесам. Подібно до Ісаака, який слухняно лежав на вівтарі, я знала, що Бог підготував мене як небесну наречену, і це було передбачено Божим провидінням. У душі я не мала жодних питань чи сумнівів, хотіла лише йти далі цим шляхом. Я прийняла Божий наказ у стані цілковитого самозречення.

Дорогою додому того надзвичайного дня мати кинула на мене теплий погляд. «Ти зазвичай така покірна і спокійна; я й не знала, що ти можеш бути настільки сміливою». Я розмірковувала: адже Святе Одруження не ґрунтується на тому, до якої міри смілива людина. Аби примножити Божий рід, Істинна Матір повинна народити багато дітей добра, тому їй доводиться виходити заміж у підлітковому віці. Я також розуміла, що ця наречена має походити з патріотичної сім’ї, яка вела життя віри, що передавалося у спадок протягом трьох поколінь.

За три роки до цього чимало неодружених віруючих жінок почали позиціонувати себе перед Батьком Муном як кандидатки на одруження. Зокрема, найбільше сподівалися на це жінки, котрим було близько 30 років, бо Батькові Муну мало виповнитися 40. Навіть за таких обставин, після публічного оголошення дати Святого Одруження, Батько Мун мовчав. Він чекав, щоб Небеса вирішили, хто стане його нареченою. Він знав, що тільки Бог готує свою Єдинородну Доньку. І лише Він може затвердити наречену, задля якої буде проведено весільну вечерю Агнця. Одному Богові відомо, хто має стати Матір’ю світу та Матір’ю миру.

Заради спасіння всього людства та створення мирного світу я набралася рішучості і заявила Отцеві Муну, що піднімуся до позиції Істинних Батьків. Я прийняла Батька Муна як Єдинородного Сина, аби здійснилася воля нашого Небесного Батька. Бог покликав мене стати небесною нареченою і Матір’ю Всесвіту. Я знала, що мій шлях буде надзвичайно складним. Проте пообіцяла, що буду жити для Бога і абсолютно виконаю свою місію спасіння світу.

Перед Богом і Батьком Муном я присяглася: «Яким би складним не був мій шлях, я виконуватиму Боже провидіння відновлення упродовж свого життя». Тоді я дала обіцянку ще раз: «Я зроблю все, що потрібно, аби виконати волю нашого Небесного Батька». Я так вирішила, і прожила своє життя з цією посвятою.

Розвиток історії часто буває непередбачуваним. Члени церкви були неабияк здивовані, дізнавшись, що Батько Мун обрав Хан Хак Джа, 17-річну студентку-медсестру, своєю нареченою. Хтось уважав, що це помилкові чутки, декого цей вибір спантеличив. Одні раділи, інші заздрили. Я згадала слова Батька Муна, які він сказав за чотири роки до цього: «Ти маєш жертвувати собою в майбутньому». І зрозуміла, що кожен день набуватиму досвіду, вивчаючи, що це означає.

Коли предок моєї бабусі по материній лінії Чо Хан Джун проявив щиру посвяту і відданість своїй країні, він отримав одкровення: «У твоєму роду народиться Божа принцеса». Завдяки відданості мого предка та його посвяті без прагнення отримати визнання, Бог обрав нашу сім’ю як зразок традицій відданості і синівської шанобливості. Моя мати народилася від моєї бабусі, котра була глибоко відданою, а я — від матері. І в цьому я простежую волю Бога — послати світові Свою Єдинородну Дочку, яку Він утілив через мене, аж до мого предка Чо Хан Джуна.

Щоби виконати місію Єдинородної Божої Доньки, я крокую з твердою вірою і непохитною волею заради кожної країни, релігії і раси. Здолавши всі обмеження цього гріховного світу, мене обрано примирити країни і раси доброзичливістю та любов’ю. Я маю стати схожою на океан, що приймає і поглинає всі води — як великих, так і малих річок. Як утілення Бога, який є нашим Небесним Батьком і Небесною Матір’ю водночас, я покликана з батьківським серцем обійняти всіх, хто загубився, і нікому їм допомогти.

Я вкладаю все це в свою плоть і кров, в палке серце, не забуваючи ні на мить Божої волі, місії, яку Він довірив мені. Із часу нашого Святого Одруження минуло шістдесят років; мого чоловіка вже фізично немає з нами. Більше, ніж будь-коли раніше, попри вік і фізичний стан, моє палке серце веде мене вперед шляхом становлення Матері світу та Матері миру — єдиної душею й тілом, у шімджон та гармонії з Тим, Хто спрямовує провидіння.

Глава 3. Весільна вечеря Агнця освітлює спасіння світу

Наша церемонія Святого Одруження

Ісус народився серед людей 2000 років тому. Бог хотів, щоб Ісус знайшов свою наречену і вони посіли місце Адама та Єви, що було втрачене на самому початку людської історії. Ісус і його наречена разом мали вирости і стати Істинними Батьками, показуючи живий приклад справжніх чоловіка та дружини, батьківства і сім’ї. Однак надія, яку Бог покладав на Ісуса та Ізраїль, не втілилася в реальність. Господь пішов вторинним шляхом, і помер за нас на хресті. Неможливо навіть уявити, яким він був спустошеним! Тому після повернення завданням найбільшої ваги Ісуса було знайти наречену, з якою він створить істинну сім’ю, суспільство, країну і світ. Істинні Батьки полегшать горе Небес і землі та закладуть переможний фундамент ідеального Божого світу.

У цьому провидінні весільна вечеря Агнця, яку згадано в пророцтвах, або день нашого Святого Одруження, стали переломним моментом, коли Бог здобув Свою перемогу і повернув Собі втрачену славу. До того ж це був день радості людства, тому що він відкрив нову сторінку історії, де всі можуть жити разом не тільки зі своїм Істинним Батьком, а й із Істинною Матір’ю.

У шістнадцятирічному віці Мун Сон Мьон на горі Мьоду отримав свою місію від Ісуса Христа. Ця місія завдала йому великих труднощів. Крокуючи шляхом її виконання, спершу він навчався в Японії, а після здобуття незалежності Кореї проповідував Боже слово в Північній Кореї. Там Мун Сон Мьон зазнав тягот і невимовних страждань, що загрожували життю. Представники Комуністичної партії і поліція жорстоко, ледь не до смерті катували його, відтак викинувши, бо думали, що вже мертвий. Та він вижив і продовжив свою місію. Тоді його заарештували знову й відправили до примусово-трудового табору поблизу міста Хиннам. Лише прибуття військ ООН врятувало Мун Сон Мьона від страти.

Разом із двома своїми послідовниками він вирушив на Південь, щоби знову розпочати своє служіння. Під час сутичок комуністичної армії та військ ООН вони мало не останніми переправились через замерзлу річку Імджін до Південної Кореї, а звідти пройшли сотні кілометрів на південь півострова. Започаткувавши церкву в Пусані, він оселився в Сеулі. Проте судові процеси не припинялися, і цього разу його заарештував Уряд Південної Кореї. Ідучи цим складним шляхом, він безкомпромісно присвячував себе заради виховання багатьох нових членів церкви, розповідав їм про Бога і місію Месії. Він мав пройти таким шляхом, аби зустріти Єдинородну Доньку, яку підготував Бог, і влаштувати весільну вечерю Агнця.

Члени ранньої Церкви об’єднання пройшли через усі ті гіркі випробування разом із Батьком Муном. З наближенням 1960 року їх сповнила невимовна надія. Батькові Муну мало виповнитися 40 років, і він пророкував, що це буде рік Святого Одруження перших Божих сина і дочки — Єдинородного Сина і Єдинородної Доньки. І цю обіцянку було виконано. У церкві в Чонпадоні, о 4 годині ранку 27 березня 1960 року, першого дня третього місячного місяця, в розпал весни, ми з Батьком Муном провели нашу історичну церемонію заручин.

Стати свідками церемонії ми запросили 40 чоловіків і 40 жінок, але прийшло багато й інших членів церкви, які хотіли нас побачити. Маленька будівля каплиці була переповнена. Церемонія заручин проходила в атмосфері святості. Вона складалася з двох частин і завершувалася молитвою-благословенням від Батька Муна, в якій він складав звіт Небу і землі про глибинний зміст церемонії. Він молився за історію людства, що налічувала шість тисяч років і була шляхом страждань, необхідним для того, аби отримати Істинних Батьків. Те, що Ісус не зміг стати Істинним Батьком, стало горем для всіх людей, та день нашої церемонії заручин став днем благословення, який нарешті полегшив цей смуток.

11 квітня 1960 року: перша частина Святого Одруження, в західному вбранні

11 квітня 1960 року: друга частина Святого Одруження, в традиційному корейському вбранні

За п’ятнадцять днів після церемонії заручин, о 10:00 11 квітня 1960 року, шістнадцятого числа третього місяця за місячним календарем, ми провели Святе Одруження. Сімсот членів церкви, котрих було обрано з відділень усієї Кореї, зібрались у церкві в Чонпадоні, щоб взяти участь у чудовій події, на яку так довго чекав наш Небесний Батько. Позаяк на Святе Одруження з’їхалося значно більше людей, ніж на церемонію заручин, церква була вщент переповненою, тож ті, хто не міг увійти до будівлі, заповнили провулок перед нею. Однак атмосфера була не менш урочистою і благоговійною.
До цієї події маленьку церковну каплицю прикрасили з певним сенсом. Стіни і підлога були покриті білою тканиною, а ліворуч від дверей встановлено подіум. Я спустилася сходами з другого поверху, одягнена в довгу білу сукню з довгою фатою на голові, тримаючись за руку з нареченим. Члени церкви тепло зустріли нас, співаючи святу «Пісню пиру». Так було розпочалася церемонія Святого Одруження. Першу частину Святого Одруження ми були одягнені в західному стилі, тоді як під час другої церемонії — в традиційному корейському вбранні: святкових халатах і головних уборах.

Значущість і цінність цієї радісної події мають оцінити, прославити і вшанувати всі народи. Проте її зіпсував неприємний інцидент. За день до церемонії Міністерство внутрішніх справ, реагуючи на звинувачення християнської групи, заарештувало та влаштувало допит Батькові Муну. Повернутися до своєї кімнати в церкві він зміг лише після принизливих допитів, що тривали аж до 23:00. Однак з благодаті Бога і Святого Духа ми з Батьком Муном, як і вся громада, забули цей болісний досвід, немов його й не було, і провели весільну вечерю Агнця зі спокійною душею.

Наперед визначена Божа воля полягала в тому, що Його Єдинородні Син і Донька стануть однією плоттю через весільну вечерю Агнця, і завдяки цьому Бог зможе прийти до усіх чоловіків і жінок. Істинні чоловіки і жінки є законними володарями творіння, всього Всесвіту, неба та землі. Святе Одруження нарешті дозволило втілити цей ідеал, якого Адам і Єва не змогли досягнути. Отже, обидві частини церемонії ознаменували офіційну інтронізацію мене як Матері Всесвіту і Матері миру.

Після церемонії ми з Батьком Муном як чоловік і дружина вперше сіли їсти за один стіл. Зрозуміло, зазвичай молодята сподіваються на весільну подорож у свій медовий місяць і мріють про затишне спільне життя, але в нас було зовсім по-іншому. Ми думали лише про Бога та церкву. Однак я цінувала кожен погляд, яким ми обмінювалися, й відчувала безмежно глибоку любов, святу любов, яку ми прагнули передати всьому людству.

У другій частині церемонії ми з чоловіком переодягнулися в яскраве традиційне корейське весільне вбрання. Ми співали і танцювали, щоби повернути славу Богу, та насолоджувалися святкуванням разом з усіма учасниками. Усі присутні попросили наречену заспівати, тож я виконала пісню «Коли настане весна»:

Коли настане весна,
Розквітнуть азалії в горах і на луках.
Там цвітуть азалії,
Й моє серце розквітає.

Весна означає свіжість й оновлення. Я люблю весну, адже це пора надії. Весна приносить із собою сподівання. Адже якщо ми залишимо холодну зиму позаду, наші дні наповняться яскравим життям. Це пробудить наші мрії.

Співаючи, я думала, що історія Церкви об’єднання повинна початися заново з настанням весни. Того дня поява на землі сім’ї Істинних Батьків відчинила нові двері в історії Божого провидіння. День церемонії Святого Одруження, який ми провели після того, як пережили складні роки, став днем найбільшої радості Бога.

У книзі Об’явлення Нового Завіту написано, що весільна вечеря Агнця настане, коли Господь знову прийде в кінці часів. Це пророцтво втілилося завдяки Святому Одруженню, коли Єдинородного Сина та Єдинородну Доньку, яких втратили на початку історії людства, звели разом як нареченого і наречену та помазали як Істинних Батьків. Коли ми об’єдналися як чоловік і дружина, я твердо вирішила перед Богом:

«Протягом свого життя ми з моїм коханим чоловіком завершимо історію провидіння відновлення через відкуплення, під час якої Бог напружено працював. Я знаю, що серце Бога найдужче болить через релігійні конфлікти, що відбуваються від Його імені. Ми обов’язково покладемо їм край».

Глава 3. Весільна вечеря Агнця освітлює спасіння світу

Маленький човен у неспокійному морі

Скрізь на вулицях і на робочих місцях у Південній Кореї люди перешіптувались, занепокоєні і стурбовані долею своєї країни. «Чи не здається вам, що має щось трапитись?» — запитував хтось. Інший же відповідав: «Я відчуваю те саме. Ми живемо у важкі часи. Якби ж з’явився хтось, хто міг би спрямувати цей світ у правильному напрямку».

Я була певна, що такі хвилювання незабаром розвіються. 1960-й, рік церемонії нашого Святого Одруження, став переломним: великі зміни відбулися як всередині країни, так і поза її межами. Демократичні прагнення в Південній Кореї врешті-решт призвели до того, що народ скинув авторитарну Ліберальну партію. За кордоном президентом США обрали Джона Ф. Кеннеді, і ми відчували, що відкривається шлях до нової епохи.

Однак історія ніколи не буває простою. Прірва холодної війни дедалі глибшала, загострюючи конфлікт між комуністичним блоком і вільним світом. Полум’я народного прагнення до демократії спалахнуло і в країнах Радянського блоку Східної Європи, але держава розчавила таких ентузіастів, і вогонь знову згас. Здавалося, що час миру ще не наблизився. Люди далі молилися про появу істинного лідера.

Церква об’єднання також зазнала великих змін. Практично вся Корея стала в опозицію до нас, разом із християнством, яке нещадно нас критикувало. Однак нині, на чолі з Істинною Матірʼю — молодою жінкою-лідером, яка здатна піклуватися про всіх, ми розпочали екуменічні діалоги та виросли з християнської деномінації до глобального релігійного руху. Наші члени церкви молилися, аби ми стали маяком, який би вказував шлях до нової надії на спасіння. Зокрема, жінки, які зазнавали утисків протягом тривалого часу, дійшли до усвідомлення початку істинного жіночого руху.

Через три дні після церемонії Святого Одруження ми з чоловіком та кількома членами церкви відвідали ферму Джуан в Інчхоні, поблизу кордону Північної Кореї. Ми висаджували виноградні лози, дерева гінкго та дзелькву. Я посадила молодий саджанець, і виголосила молитву: «Рости добре і стань великим міцним деревом, яке дасть плоди надії людям у всьому світі». Я молилася не лише за це конкретне дерево, а за успіх місії, яку доручено нам із чоловіком. Подібно до того, як дерево дає людям плоди і тінь, так повинні чинити і ми, і всі віруючі люди.

Від своїх початків високі хвилі та сильний вітер побили маленький човен нашого нового подружнього життя. На щастя, я була готова до цього. Кажуть, що молодята не знають нічого, крім щастя, але це було не те, до чого ми прагнули. Ми з чоловіком були в таких обставинах, що не могли перейматися власним щастям.

Нашим першим житлом була маленька, вбого оздоблена кімнатка в задній частині будівлі церкви в Чонпадоні. З одного боку вона виходила до зали церкви, а з іншого — в маленьке подвір’ячко. Кухня в нас була маленькою і старомодною, з грубою цементною підлогою. Коли я готувала чоловікові, то там завжди було повно диму від вугільних брикетів. Проте вже з першого дня — відколи я почала готувати для нього їжу — я почувалася на тій кухні, як удома, бо вона була схожою на ті, що колись були в моїй маленькій родині. Я доволі спритно вправлялася з ножем, хоч у мене й хололи руки. Всі дивувалися, коли бачили, як я готую різні страви без особливих зусиль, адже ще кілька тижнів тому вони сприймали мене просто як студентку-підлітка.

Церква завжди була переповнена, тож ми з чоловіком рідко мали змогу усамітнитися. У такій публічній обстановці ми з Батьком Муном сиділи один навпроти одного і ділилися планами щодо всього світу. Члени церкви нерідко висловлювали занепокоєння, кажучи: «Будь ласка, вам треба поїсти». Ми дивились на годинник і бачили, що вже друга чи третя година дня, а ми і не думали ще про обід. Я зосереджувалася на багатьох завданнях, які довірять мені в майбутньому. І розуміла, що не лише Корея, а й увесь світ очікував, що я простягну руку допомоги.

Услід за нашою першою донькою Є Джин я народжувала дітей один за одним. Головним офісом церкви, який також слугував нам і за житло, був невеликий і погано утеплений будинок в японському стилі. У ньому після народження дітей я терпіла післяпологові болі. Я була молодою, і, як це робили жінки споконвіку, тихо переносила біль при пологах. Небесний Батько щомиті перебував у моїй душі. Якою б складною не була ситуація та оточення, мене переповнювала радість. Щохвилини я відчувала Божу допомогу, через яку Він приховано творив дива.

За кілька років наше маленьке житло заповнили діти. Можливо, саме тому вони виросли сповненими любові і здатними піклуватись однин про одного. Я ставилася до них, як до маленьких відображень Бога: цілувала їх у щічки і ласкаво розмовляла, а також невпинно молилася за них. Я знала, що Бог перебуває в домі, де батьки та діти живуть у злагоді.

Молода дружина Мати Мун стоїть перед своїм будинком,
головним офісом церкви в Чонпадоні, Сеул (1960-ті)

Ще до нашого одруження, розуміючи важливість Божого провидіння, я вирішила народити тринадцятеро дітей. Сьогодні люди косо дивляться на вас, якщо у вас багато дітей, але я знала, що Бог хотів, щоб 12 означало досконалість сходу, заходу, півночі та півдня. Коли додати ще одиницю, що відповідає центральному положенню, вийде число 13, яке відкриває шлях для подальшого розвитку провидіння аж до його остаточного завершення.

Боже провидіння спасіння людства не відбувається за одне покоління. Для його втілення впродовж історії Бог шукав і призначав центральних осіб. Як Бог зміг послати Ісуса, Свого Єдинородного Сина без первородного гріха, на цю землю через народ Ізраїлю дві тисячі років тому? Біблія розповідає, що Бог мав відновити чистий родовід у кілька етапів. Із цим родоводом пов’язані нерозв’язані проблеми, які я повинна була виправити протягом свого життя. Тому я вирішила відновити і правильно започаткувати рід добра, зосереджений на Небесах. Я мала відродити і воскресити цей складний родовід, перетворивши його на істинний родовід на чолі з Богом. Заради цього я охоче пішла на ризик, пов’язаний із вагітністю та пологами, зокрема терпіла пологовий біль, як жінки і віддають життя в Божі руки.

Протягом двадцяти років я народила чотирнадцятеро дітей. Перші четверо з’явилися на світ в нашій маленькій кімнатці в Чонпадоні. Лише народжуючи п’яту дитину, я змогла потрапити до лікарні. Незважаючи на те, що це неабияк виснажувало моє тіло, я рік у рік приводила на світ дітей. Наша друга дочка померла за кілька днів після народження. Останні четверо наших дітей народилися за допомогою кесаревого розтину. Рідко трапляється, що жінка наважується робити кесарів розтин більше, ніж один раз. Коли я сказала, що піду на це втретє, лікар завагався, попередивши, що це небезпечно, а надто в моєму віці. Він не міг зрозуміти, як я можу так спокійно наполягати на черговому кесаревому розтині, й хотів пояснити це моєму чоловікові. Проте я запевнила його, що чоловік погодиться зі мною, і пройшла через це втретє, а потім і вчетверте, виконавши тим самим обіцянку, яку дала Богові.

Мій чоловік як харизматичний духовний лідер іноді отримував небажану увагу з боку жінок. Одного дня до нього прийшла жінка, яка заявила, що вона — Єва, а інша якось сховалася під його ліжком. Як справжній Божий син, чоловік і батько він ніколи не вагався. І він, і я відчували до таких жінок лише приязнь.

Зі мною також траплялися схожі випадки. Одного разу, коли Батько Мун поїхав у світове турне, дивний чоловік із голосним викриком «Я Адам» вистрибнув переді мною і намагався напасти на мене. На ту пору я була на сьомому місяці вагітності, і цей учинок так мене налякав, що мало не спричинив викидень. Я стикалася з тими самими труднощами, що й мій чоловік. Часом моя реальність перетворювалася на такий коловорот перевірок і випробувань, що в душі я відчувала себе маленьким човником, який пливе бурхливим морем.

Я добре розуміла свою місію, і завдяки молитві долала ці труднощі. Моя мовчазна наполегливість і повсякчасна молитва поглиблювали посвяту членів церкви. Попри юний вік я завжди прагнула зберігати великодушне ставлення, а моя непохитна віра підбадьорювала оточуючих. Що дужчими були мій абсолютний послух і повага до Бога, то більше надії відчували інші. Нерідко старші брали мене за руку і шепотіли на вухо: «Щиро дякуємо за благодать, яку ти показала нам своєю жертовною любов’ю».

Глава 3. Весільна вечеря Агнця освітлює спасіння світу

Перемога завдяки наполегливості

«О, ні, я втратив ще одну пару взуття», — ще до того, як переставала лунати ця фраза, всі довкола розуміли, що сталося. Бідність іноді змушує людей робити погані вчинки. Після завершення недільних служб ми часто виявляли, що на полиці бракує однієї-двох пар взуття. Тому коли в мене були гроші, я купувала нове взуття для членів церкви, які його втратили. Я також молилася, щоб людина, котра взяла це взуття, виправила своє життя.

Близько 200-300 людей відвідували наші служби та інші заходи, і рису ніколи не вистачало, щоб нагодувати всіх. Тому ми готували кашу і варили ячмінь у великому залізному горщику. Відповідно до того, як у церкві проходила подія, ми надворі розпалювали дровами вогонь і варили кашу. Учасники сідали маленькими групками і ділились мисками з кашею; вони були вдячні за це більше, ніж за будь-що інше. «Усе це — Божий дарунок», — казали вони.

Коли я була вагітна, мені дуже хотілося мандаринок, але ми не могли собі їх дозволити, бо були надто дорогими. Та якось хтось із членів нашої церкви дізнався про це і купив мені мандарини. Я одразу з’їла шість чи сім штук. Я була така вдячна, що навіть розплакалася.

Мати Мун разом із жінками Церкви об’єднання та їхніми маленькими дітьми

Коли наближався церковний святий день, я відчувала радше тривогу, аніж радість і щастя. Мені доводилося починати підготовку за два тижні, щоб організувати доставку пірамідок із фруктів і делікатесів, плакатів, квітів та свічок, і сподіватися, що кожному членові церкви перепаде яблуко чи цукерка. Щойно ми зробили таке приношення Богу, я відчувала неабияке задоволення.

Мій шлях від народження до одруження був нелегким. Проте виклики, які поставали переді мною після одруження, впливали не тільки на мене, а й на весь рух. Тож я ніколи не відхилялася від шляху віри, послуху та любові до Бога. Так само, як сатана випробовував Ісуса і Батька Муна, він перевіряв і мене. Я вистояла в цих випробуваннях із глибокою посвятою, бо саме в такі миті я найбільш гостро відчувала благодать Божу. Серед болю Бог підходив дуже близько до мене і спрямовував мене стовпами з хмар та вогню.

Ми з чоловіком завжди доволі інтенсивно обговорювали різні питання. Це ставало можливим завдяки безмежній довірі один до одного. Ми разом пережили стільки всього, що було достатньо лише погляду, аби зрозуміти один одного. Життя Батька Муна і шлях, яким пройшла я — надзвичайно подібні. Більшість людей уважали, що я дуже щаслива і маю всього з надлишком. «Ви отримали печатку від Бога як Його Єдинородна Донька, — казали вони, — і народилися досконалою.

Тому досягнули свого становища без зусиль». Чимало людей саме так уважало. Вони вірили, що як Матір світу я блаженно зустріла Батька Муна, створила щасливу сім’ю і насолоджуюся життям. Усе це описує моє життя лише з одного боку, проте я також долала вершини такі ж підступні і непрохідні, як і всі інші люди у світі. Я змогла подолати усіх їх тільки завдяки любові мого чоловіка, яка була значно більшою, ніж її могла отримати будь-яка інша дружина від свого чоловіка.

Хоч я народила чотирнадцятеро дітей, та ніколи не вважала, що їх у мене забагато. Однак моїм дітям довелося пережити чимало важких перипетій. Наприклад, коли вони виходили гратися на вулицю, місцеві жителі свердлили їх поглядами. «Хіба твій батько не Мун Сон Мьон?» — кричали дорослі невинній п’ятирічній дитині. «Чи знаєш ти, чим займається твій батько? Церква об’єднання створює проблеми у світі!». Тоді як у Кореї їх критикували за те, що вони є синами і дочками Мун Сон Мьона, коли ми переїхали до США, вони зазнавали дискримінації, бо були азіатами. Мені було боляче дивитися, як страждають мої діти, але я не скаржилася і не звинувачувала нікого. Я обіймала їх і подавала приклад, підносячи молитви вдячності.

Ми з чоловіком піклувалися про своїх дітей з любов’ю і відданістю. Однак через те, що багато працювали для церкви та провидіння, в нас не було змоги проводити з ними вдосталь часу. Одного разу, коли мій чоловік був у світовому турне, Хьо Джин, якому ледве виповнилося три роки, сів на підлогу у спальні і почав малювати. Зазвичай він любив малювати машини і велосипеди, але того дня він незграбно намалював чиєсь обличчя на білому папері. Хоч я бачила, що це його батько, та все-таки запитала: «Хьо Джин, хто це?».

Хьо Джин мені не відповів, але намалював обличчя на іншому аркуші паперу. Воно виглядало інакше, ніж перше, та, без сумніву, це також було батькове обличчя. Хьо Джин зазвичай був дуже активним хлопчиком, але того дня сидів спокійно і малював. Він не втомлювався малювати обличчя свого батька, навіть провівши за цим заняттям цілий день. Не переставав малювати його і наступного дня, і через день. А припинив — лише коли батько повернувся. Я досі яскраво пам’ятаю, як щиро Хьо Джин усміхався батькові, коли той його обіймав. Здавалося, що він отримав у подарунок увесь світ.

Глава 3. Весільна вечеря Агнця освітлює спасіння світу

Сім синів і сім дочок

Ми з Істинним Батьком принесли Богові три покоління Істинної Сім’ї, кульмінацією якої стали всі наші діти, їхні подружжя і наші дорослі онуки. Протягом 2006—2007 років, які ми називаємо «ювілейними», вони навчали Божого слова і проводили благословення в 180 країнах. Щоб привести наших дітей у світ, я ризикувала своїм життям. Тепер у них є свої місії й обов’язки, які Небеса приготували для них, і я сподіваюся, що вони зможуть із ними впоратися. Хоч у мене немає змоги їм удосталь допомагати, як їхня мати я молюся за них щодня.

Якби я відчувала лише радісні моменти, то ніколи так і не зазирнула б у найглибші, найпотаємніші закутки людських душ. Я ніколи би не пізнала щастя Царства Небесного. Я пройшла крізь дно пекла і зазнала в житті усіх можливих бід. Бог хотів, аби я тренувала себе. Мені потрібна була незгасна віра, сильна воля й наполегливість. Саме в такий спосіб я одержала теперішнє положення.

Ким би ви не були, ви не зможете відчувати лише приємні і радісні моменти на шляху до Царства Небесного. Насправді досвід духовної боротьби є найціннішим благословенням. Через це ви відчуватимете благодать Божу. Тільки подолавши тяжкі випробування, можливо знову народитися справжньою людиною. Плід завзяття буде рости і дозрівати всередині вас й одного дня стане джерелом вашої найглибшої гордості.

Я виросла в часи глобальних потрясінь, які не оминули й моєї Батьківщини — Кореї. Після того як наш народ витримав колоніальне правління імперської Японії і Корейську війну, дикий потік плутаних ідей і цінностей спричинив хаос у наших традиціях. Народи світу, і навіть християнські країни, втягувалися в боротьбу, коли їхні суспільства опинялися в хаосі. До кого ж нам було звертатися?

Коли не було інституції, на яку можна було би покластися, і притулку, який захистив би мою душу, я пам’ятала лише одне: «Бог — мій Батько». Я виросла у вірі, що втілює мрію і надію Бога. Я була переконана, що впродовж свого життя подолаю довгу, сумну, провіденційну подорож, аби відновити первісний Божий ідеал Його дітей, і я зберегала цю свою віру, незалежно від обставин.

Саме з такою душею я вирішила прийняти благословення на шлюб із Мун Сон Мьоном та разом із ним працювати, щоб не дати релігійним конфліктам і розділенню вийти за межі мого покоління. Конфлікти, спричинені релігійними розбіжностями, повинні припинитися. Також я твердо налаштована розв’язати расові розбіжності й конфлікти, які виникли через них.

1982 року я виконала одну зі своїх обіцянок Небесам. За два десятиліття після нашого Святого Одруження я народила чотирнадцятеро дітей: семеро синів і семеро дочок. Коли їм було по кілька днів, ми з чоловіком присвячували кожну дитину Богові і світові. Кожен із них підтримував нас по-своєму відважно, а нині торує власний шлях. Вони подарували нам понад 40 онуків.

Зараз я в постійному русі: подорожую п’ятьма морями й шістьма континентами, працюю над створенням світу без війн і конфліктів та тим, аби позбавити Бога від скорботи.

Глава 4. Тернистий шлях, осяяний Божим світлом

Дощ і лютий вітер відкривають шлях до миру

— Минуло вже 60 років, — сказала одна з моїх давніх (ще з перших днів існування церкви) подруг.

— Існує приказка: «Час схожий на стрілу», — відповіла я, — і це дійсно так. Останні 60 років життя пролетіли та влучили в саму ціль. Роки життя, сповнені труднощів і перешкод упереміш із радістю й успіхом.

У квітні 2014 року ми з подругою брали участь у церемонії вшанування 60-ї річниці заснування Церкви обʼєднання. Я розмірковувала над початковою назвою церкви — Асоціація Святого Духа за обʼєднання світового християнства — та датою її заснування — 1 травня 1954 року — в крихітному орендованому будинку в Бухак-доні, що в районі Сондун у Сеулі. Зібравшись разом, наші перші члени церкви роздумували над літами, що минули, і висловлювали сердечну вдячність один одному; вони згадували десятиліття труднощів, які ми пережили як брати і сестри однієї родини.

Попри страшну бідність, у якій було засновано Церкву обʼєднання, Святий шлюб 1960 року започаткував нову епоху. Із маленької групки членів якоїсь церковці ми виросли сьогодні в глобальний рух, і бачимо, що вчення Божого принципу поширилося в усіх куточках землі. Ось що справжнє диво!

Як Бог зробив це? Ключ до всього — у спасінні шлюбу, єдності чоловіка і дружини, що відображає образ Божий. Так само, як Бог покликав Батька Муна розпочати свою історичну місію в підлітковому віці, Він також призвав Хан Хак Джа, молоду сімнадцятирічну дівчину. Ніхто не міг навіть уявити собі, що Бог обере таку юну особу. Я відчувала, що одного дня представлятиму всіх жінок — Божих дочок і матерів у світі. Ісус відкрив нам: наречена Небес — це Святе Місто, що сходить з неба. Я прийняла цей поклик твердо й рішуче, вирісши з небесної нареченої до Матері Всесвіту. Тепер ця Мати, яка молиться і прагне Божого благословення для всіх 7,7 мільярда людей на землі, з Божою милістю здатна наблизити настання повсюдного миру.

На початку 1960 року наші члени церкви вирушили на 40 днів місіонерами в усі куточки країни. Ми називали це Рухом нової душі, нового села та нової любові. По всій країні вони запалювали полумʼя віри. Близько 600 місіонерів і місцевих членів церкви відвідали 413 сіл, передаючи і практикуючи Боже слово. Упродовж цих сорока днів вони прибирали місцеві дороги, викладали корейську абетку в сільських постоялих дворах під світло гасових ламп, допомагали фермерам і крамарям та передавали Божий Принцип. Долаючи втому і прикрі відмови людей — дехто називав їх єретиками — місіонери виживали, бо їли щоденно лише миску розтертого в порошок зерна. Нерідко були одинаками, які, немов ті тополі, самотньо стояли серед поля.

Із Божою милістю, що більше нас засуджували люди, то швидше наша праця починала давати добрі результати. Незабаром старшокласники і молодь долучилися до просвітницької діяльності, привнісши ще більше енергії, яку було спрямовано на відродження життя в тутешніх селах, їхнього процвітання. Тими днями в Кореї панував такий ентузіазм, що участь у нашій діяльності навіть взяла одна дівчина першого року середньої школи. Щоразу, коли ми проводили це просвітлення, навчання і служіння, сходив Святий Дух. У всіх містах і селах сімʼї пропонували свої просторі вітальні для вечірніх шкіл. Ми навчали грамоті молодих людей і жінок, які не мали змоги відвідувати школу. Прихованими стежками сільських поселень південнокорейським суспільством пронеслася хвиля надії, що дала поштовх суспільному прогресові.

Відтак, починаючи зі середини 1960-х, уряд також розпочав спонсорування програм просвітництва і грамотності в селах по всій Кореї — так званий рух «Се маиль» («Нове село»). Його організатори діяли так, наче нас узагалі не існувало, але, незважаючи на це, ми продовжували. У місті Чунджу члени церкви практично голіруч будували навчальні класи з глиняними стінами для десятків хлопців — чистильників взуття. Згодом ці вчинки стали імпульсом до заснування освітнього фонду «Санхак».

У загальнодержавному масштабі наша робота запалила іскру в молодих лідерах аграрних районів, що спонукала їх створювати сільськогосподарські школи, і це зумовило хвилю модернізації. Деякі з цих шкіл були в авангарді руху за зміну нашого суспільства, поєднуючи технічний і духовний розвій. Як і слід було очікувати, державний рух «Нове село» завдяки адміністративній владі привласнив усе це собі. Позаяк Церкву обʼєднання вважали єретичною, то нас просто відсунули вбік. І ліві, і праві голоси й надалі засуджували нас.

Не складно собі уявити, що наші церковні лідери і місіонери пережили чимало важких днів. Не маючи фінансової підтримки, вони вважали за щастя, якщо вдавалося поїсти принаймні один раз на день; про три повноцінні страви протягом дня годі було й казати. Іноді, турбуючись про місіонерів, учні середньої школи потайки залишали клуночки зі своїми обідами, які їм підготували матері, перед дверима наших місіонерів. Коли ж ті усвідомлювали, що учні жертвували своїми обідами, які вони змушені були їсти, то невимовно страждали. Однак розуміючи свою відповідальність за передавання нового розуміння істини, вони опановували себе та глибоко шанували жертви, на які заради них ішли діти.

Ми з чоловіком не просто відправляли місіонерів у різні місця; ми відвідували наші помісні церкви по всій країні кілька разів на рік. Ми брали зі собою їжу, одяг і запаси, які вдавалося зібрати. Цього ніколи не вистачало, адже чимало інших проєктів служіння та заходів також потребували підтримки, але ми привозили все, що могли. Місіонери-першопрохідці були зворушені до сліз, зустрічаючи нас із чоловіком: ми виходили до них, тримаючись за руки. Ми підтримували і підбадьорювали наших членів церкви, розмовляли з ними, іноді навіть не помічаючи, що наставав ранок.

Члени церкви, котрі працювали на американських військових базах, бувало, приносили до церкви шоколад, банани або печиво. Я загортала ці подарунки і клала їх у шафу чи на полицю, щоб потім, коли ми їхатимемо до місіонерів, віддати їм. Якось одна сестра-місіонерка розплакалася, отримавши загорнутий пакунок. Кілька місяців по тому вона приїхала в гості, міцно взяла мене за руку і сказала: «Я привезла цей пакунок на територію своєї місії — і все розділила між нашими членами церкви. Ваша підтримка додала нам сил, коли ми передавали слова Божого принципу». Такі слова завжди сповнювали мене великою радістю.

Місіонерські центри навряд чи можна було назвати церквами. Зазвичай це була одна кімната, а наші місіонери часто були занадто бідними, навіть щоби причепити табличку з назвою. Той, хто заходив до нас, відразу замислювався, чи це справді церква. З одного боку убогий вигляд наших членів церкви засмучував моє серце, а з іншого — я пишалася ними і втішала. «Гнітючі обставини, в яких перебуває наша церква, виглядають жалюгідно для звичайних людей, — делікатно казала я, — але в майбутньому ми здіймемо прапор перемоги і приймемо любов людей усього світу».

Куди би ми не йшли, нам не було соромно. Кого би ми не зустрічали, ми були впевнені в собі. Ми намагалися зареєструвати нашу церкву в уряді, проте нам кілька разів відмовляли через хвилю спротиву, що йшла від традиційних церков, бо ті надсилали держпосадовцям петиції протесту проти нас. Нарешті в травні 1963 року корейський уряд юридично зареєстрував нашу організацію як Асоціацію Святого Духа за обʼєднання світового християнства.

1970-ті роки для світу все ще були бурхливими часами. Чвари між Північною і Південною Кореєю загрожували війною, міжнародна ситуація була нестабільною. Комунізм ширився по всьому світу на багатьох фронтах. Знаючи нелюдську жорстокість цього режиму з власного досвіду, ми з чоловіком розпочали дуже успішну освітню ініціативу, яку назвали «Перемога над комунізмом» («Victory over Communism» — VOC ). Наш голос був єдиним у світі, бо міг тоді чітко пояснити неправдивість та хиби його матеріалістичної й атеїстичної теорій, надаючи богоцентричну контрпропозицію. VOC зміцнила рішучість і розуміння південнокорейців та невдовзі мала величезний вплив у Японії, яка позбулася вкрай лівих угруповань мирним шляхом.

За таких критичних обставин ми з чоловіком ще раз закликали членів церкви, зокрема, жінок, діяти. Наш Небесний Батько знає силу жінки. Насправді наш рух не розпочався до Святого шлюбу нашої пари, бо ми — сімейний рух, а щоби створити сімʼю потрібні чоловік і дружина. Мій чоловік є передовим у світі поборником жінок як моральних лідерок сімʼї і суспільства. Будучи глибоко переконаними в цьому, ми закликали корейських благословенних дружин пожертвувати своїм сімейним життям на певний час заради місіонерської діяльності — вийти на вулиці, заходячи до урядових залів, церков і храмів, ходити від будинку до будинку, аби через просвітництво розширити можливості людей і підняти їхній патріотичний дух. Дружини відгукнулись. Кожна з них доручила опіку над своїми маленькими дітьми, а деякі — і хворими літніми батьками — своєму чоловікові та вирушила в дорогу.

Мати є центром сімʼї. І коли її немає вдома, навіть день-два, — сімʼя страждає. Наші дружини й матері вийшли не на день-два, а на три роки. Батько мусив колисати і годувати дитину, котра просила материного молока, тоді як матір, ридаючи далеко від дому, на місії, зціджувала його з набряклих грудей. Цю місію можна порівняти до трьох років Ісусового громадського служіння або трьох років відбування мого чоловіка в північнокорейському трудовому таборі. Вагітні дружини, які полишали свої домівки, поверталися додому народити дітей, і за 100 днів знову їхали назад, до своїх місій. Коли матері за три роки поверталися, найменші діти не впізнавали їх, і навіть опиралися. Таку неймовірну сердечну жертву віддавали нашим Небесним Батькам за відновлення світу.

Жінка, коли народжує дитину, відчуває біль під час пологів. Попри це робота акушерки полягає в тому, щоб підбадьорити її тужитися дужче. Подібно до того, як акушерка допомагає в часі появи в новий світ, ми з чоловіком підбадьорювали членів нашої сімʼї обʼєднання. Історично щоразу, коли виникала небезпека, корейський народ — селяни й віддані патріоти — захищали свої домівки та свій народ. У такому дусі наші члени церкви піднялись і захищали свої домівки і народ від комунізму. Мій чоловік напучував цих мужніх жінок: «Народ не розуміє, навіщо згуртовуватися зараз, але якщо 30 мільйонів корейців обʼєднаються з Церквою обʼєднання, то цей народ і ці люди не загинуть».

Благословенні дружини поховали свій біль у душах, адже знали, що виконують місію заради країни. Зрештою, їхня робота дала великі плоди, тож її справді можна вважати найпохвальнішим актом патріотизму. Поки що його приховано від очей в історії нашої нації, але одного дня про це стане відомо.

Коли Церква обʼєднання поширилася на інші країни, благословенні дружини у всьому світі почали наслідувати приклад перших корейських дружин і їхніх сімей. Отже, цей вражаючий розділ записано в історії не лише Кореї, а й усіх народів. Усі благословенні дружини стоять на цьому ґрунті і продовжують цю традицію. Це історія про жінок, які жертвують собою заради спасіння країни та світу. Один із перших плодів такої традиції зʼявився 20 років по тому, під час нашої зустрічі з Михайлом Горбачовим — тодішнім президентом Радянського Союзу. Адже ці жертви дали змогу викладати молоді колишнього Радянського Союзу наш богоцентричний світогляд і передавати демократичний дух й етичні цінності, які сприяли примиренню Сходу і Заходу та призвели до падіння комунізму. Ще одним таким плодом стала наша поїздка до Північної Кореї, коли 1991 року ми зустрічалися з лідером КНДР Кім Ір Сеном. Цей ризикований, але абсолютно тріумфальний візит відкрив шлях до діалогу між Північною й Південною Кореєю і підготував міцну основу для нашої роботи на Півночі.

Глава 4. Тернистий шлях, осяяний Божим світлом

Наближення моєї останньої миті на землі

Наш прорив у Кремлі та Північній Кореї не останньою чергою відбувся завдяки самовідданій праці європейських членів церкви. Одного дня на початку 1980-х років ми отримали лист від одного з них. Наприкінці листа він написав дуже душевні слова: «Моя остання мить на землі наближається. Це останнє вітання, яке я передаю вам, перебуваючи ще тут, на землі. Зустрінемось у духовному світі. Будь ласка, будьте здорові та живіть довго».

Той юнак на ту пору перебував за «залізною завісою» в комуністичній вʼязниці, і це був останній лист, який він написав безпосередньо перед стратою. Після прочитання того листа моє тіло заціпеніло, а кров похолонула і наче стала синьою. Сльози навернулися на очі... Я не могла вимовити ні слова. Почувалася тоді, як Ман Бу Сок — відома жінка, що після смерті стала каменем. Я просто завмерла на місці.

Ми з чоловіком потайки тримали у своїх серцях таких людей. Позаяк ми — Істинні Батьки всіх людей, наш шлях, так само, як і їхній, був небезпечним і відчайдушним. Не маючи змоги ні з ким обговорити такі речі, нам доводилося лише мовчки плакати і йти далі з розбитими серцями.

Протягом багатьох років щоразу, коли в Кореї збиралися наші члени церкви, рано чи пізно починалася жвава дискусія щодо стратегії нашого руху.

«Нам уже пора поглянути на весь світ», — казав хтось.
Інший відповідав: «Чи не зарано? У нас навіть немає власної будівлі церкви тут, у Кореї!».
А згодом і третій долучався до суперечки: «Гаразд, ми збудуємо красиву споруду, але якщо лише в Кореї, то чи сподобається це Богу?».

Звісно, ми з чоловіком знали про ці моменти та добре розуміли, що важливою є не тільки євангелізація на міжнародному рівні, а й побудова сильної церкви в Кореї. Попри це непохитно віддали перевагу «світові» над «Кореєю», тоді як наші перші корейські церкви залишилися в пошарпаних приміщеннях. До 1980-х років у нас не було змоги запропонувати нації жодної пристойної церковної будівлі. Безперечно, члени нашої церкви хотіли мати таке місце, де вони могли би збиратися з гостями і спокійно проводити служби, але його в них не було. Невеликі споруди у формі букви А зі зеленими дахами — все, що ми мали на ту пору. Громадянське суспільство також насміхалося над нами: запитували, чому ми і члени нашої церкви надалі говоримо про відновлення світу, тоді як у самих немає навіть гідної будівлі. З гуманістичного погляду в їхніх словах був сенс, однак вони не знали Божого Принципу. Наша церква ставила перед собою вищу мету — насамперед ми працювали заради людства і світу. Спасіння світу важливіше за нашу місію в Кореї.

1958 року наш перший місіонер перетнув море, щоби дістатися до Японії, а наступного року кілька довірених членів церкви почали місії в Сполучених Штатах. Зважаючи на бідний стан нашої корейської церкви, було майже немислимо розпочати закордонні місії, а надто в Японії і Сполучених Штатах. Однак наша мета виходила за межі того, аби бути суто корейською групою. Щоби підтримати ці нові закордонні місії, батько Мун 1965 року розпочав десятимісячний світовий тур. За цей час він з кількома послідовниками обʼїхав кожен штат континентальної частини США, щоби в кожному з них освятити місця для молитов, які ми називаємо «святими землями». Батько Мун зустрів наших місіонерів і молодих членів церкви в Європі, Сполучених Штатах та інших країнах, а також мав зустрічі з видатними громадськими діячами, зокрема колишнім президентом США Дуайтом Ейзенхауером.

Ці події стали імпульсом до збільшення потоку місіонерів обʼєднання в Європі, на Близькому Сході та в Південній Америці. Організація т і координування всіх цих місій викликали труднощі як у межах місій, так і в самій Кореї. Нерідко корейські члени церкви, похитуючи головами, казали: «Справи погіршуються».

Але в 1970-х роках Божий Принцип Церкви обʼєднання поширився світом. Чимало десятків тисяч молодих людей, послухавши лекції, поривали зі своїм старим життям, щоби присвятити себе Божому провидінню. Незабаром країни світу, наче одностайно зібрали свою енергію, аби протистояти нам. Та наш рух нагадував іграшку іванець-киванець: переслідувачі наздоганяли нас, а ми знову випрямлялися; вони ще раз ударяли нас, а ми знову відпружинювали назад — навіть сильніше, ніж до того.

1975 року ми проводили конференції для місіонерів в Японії та Америці, на яких відбирали молодих людей і відправляли їх у майже 95 країн, окрім тих 30-ти, де вже велася активна робота. У нас було багато причин перенести або уповільнити проповідницьку діяльність, але ми відчували наполегливість і потребу Бога — тому продовжували. Пригадую, як одного пізнього вечора мій чоловік поділився своїми думками: «Завжди будуть причини, через які ми не зможемо їх відправити. І якщо ми не пошлемо їх зараз, то не зробимо цього ніколи. Ніколи не буде жодної миті без труднощів. Треба твердо вирішити, здавалося б, у найважчі часи».

Травень 2017 року: на зустрічі міжнародних місіонерів 1975 року учасники оглядають експозицію їхніх оригінальних звітів та листів, які нині ретельно зберігаються в музеї «Іст-Гарден» в Ірвінгтоні, що в штаті Нью-Йорк

Ця когорта відданих чоловіків і жінок 1975 року представляла не одну країну, а три: Японію, США та Німеччину чи Австрію — країни, які були ворогами під час Другої світової війни. Ми відправили їх групами по троє: японця, американця та німця чи австрійця. Їхня згуртованість між собою стала основою для свідчення і служіння, які принесли великі плоди на десятки років уперед.

На відміну від багатьох християнських місіонерів, котрих відправляли зі США та Європи, наші міжнародні місіонери не отримували ніякої фінансової підтримки від церкви. Вони мали при собі достатньо грошей для того, щоби вижити кілька днів, валізу з одягом і книгу Божого Принципу. Вони не жили в красивих будівлях і оселях, а зупинялися в крихітних кімнатах чи хатинах. І самостійно повинні були скласти плани місії й працювати спільно, попри різне культурне походження та те, що розмовляли різними мовами. Зіткнувшись із невизначеністю і невідомістю, і ті, котрі вирушали, і ті, хто відправляв, мали бути неабиякими сміливцями, адже розуміли, що кожного місіонера очікує непередбачуване майбутнє.

Наші місіонери присягнулися присвятити 5 років місії, але дехто з них — хто поїхав в Африку та на Близький Схід — залишався там на 20 років і навіть надовше. Раз або два на рік, якщо була змога, вони відвідували Конференцію світової місії в нашому центрі «Іст-Гарден», що в штаті Нью-Йорк.

Якось молода місіонерка, яка прибула на одну з таких конференцій, побачивши мене з чоловіком, почала ридати. Вона зустріла нас уперше. Серця, що воліли плакати від радості і смутку… Що ще ховалося в таких серцях? Однак людиною, яка хотіла плакати найдужче, була я. Проте я знала, що варто мені розридатися —і ця щаслива подія стане океаном сліз. Тому зі серцем сильної матері я натомість обійняла ту молоду жінку.

Наступного дня я узяла всіх місіонерів зі собою і купила їм блузки з шарфами або сорочки з краватками. «Тобі вельми пасує, — сказала кожному з них, а тоді додала: — Ти попрацював дуже старанно».
Проте після такої щирої розради я одразу ж просила їх бути сильними, тож наполегливо закликала: «Якщо на шляху Божої волі ви жертвуватимете ще більше, мирний світ настане ще в наші часи».

Уже до завершення таких конференцій місіонери висловлювали свою нову рішучість — втілити Божу волю — і знову вирушали на передову Його провидіння. Донині в моєму серці, сповненому любові, зосталося незмінне захоплення нашими лідерами і родовими місіями, які покинули Батьківщину заради спасіння людства.

Щоразу, відправляючи місіонерів у незнайомі краї, ми з чоловіком трималися за Небеса і щиро молилися за кожного з них. Упродовж 1970—1980-х років Рух обʼєднання зіткнувся з потужним протистоянням у всьому світі. Невідомий навіть надіслав погрозу про замінування в навчальному центрі «Бельведер» нашої церкви в Террітауні, що в штаті Нью-Йорк. Однак найбільшу протидію викликали наші публічні промови, мітинги і просвітницькі заходи щодо подолання марксизму-ленінізму в країнах комуністичного блоку. Найдужче ми молилися за наших місіонерів, які поїхали в комуністичні країни, бо знали, що там їх можуть навіть катувати. На жаль, це побоювання стало реальністю.

У країнах за «залізною завісою» такі явища, як нагляд, депортація, стеження і терор були звичним досвідом для наших місіонерів. Зокрема, 1973 року в Чехословаччині поліція заарештувала більшість основних членів церкви. Близько тридцяти молодих людей отримали покарання — позбавлення волі на термін майже до пʼяти років; інших звільнили, але репресії тривали. 1976 року у Франції невідомі нападники підірвали нашу церкву Вілла Обле, що в Парижі, поранивши двох членів церкви. Наші французькі члени церкви пройшли маршем від Ейфелевої вежі до Трокадеро, закликаючи до релігійної свободи, і їм вдалося завоювати симпатії багатьох. Урешті, коли виявили, що до замінування були причетні комуністи, видатні лідери, включно з членами Конгресу США, публічно засудили ці нападки на релігію.

Однак траплялися значно жахливіші трагедії. Зокрема, в холодній камері в Братиславі у віці 24 років, в розквіт своєї молодості, загинула Марія Живна — одна з найвідданіших членів церкви Чехословаччини. У грудні 1980 року в Танзанії застрелили японського місіонера Масакі Сасамото, котрий також завершив своє життя як мученик. Багато місіонерів у Сполучених Штатах та інших країнах втратили життя під час збору коштів чи просвітницької діяльності.

Попри ці приголомшливі події місіонери не полишали своєї справи. У 1980-х роках європейські місіонери, які стратегічно працювали за «залізною завісою», назвали свій проєкт — місія «Метелик». Вони обережно свідчили, незважаючи на постійну небезпеку: за ними стежила таємна поліція, їх затримували, тож ті змушені були залишати країну, або відбувалися ще страшніші речі.

1987 року ми з чоловіком таємно зібрали місіонерів місії «Метелик» у нашій резиденції «Іст-Гарден». Ми слухали їхні зворушливі історії до пізньої ночі, а сльози лилися потоками. Місіонери ділилися душевними історіями, які не могли розповісти навіть своїм батькам, братам і сестрам. Слухаючи ці історії, ми глибоко переймалися тим, за яких суворих обставин їм доводилося працювати.

Позаяк цих місіонерів сприймали за «ворогів держави», їхнє перебування в країні своєї місії було сповнене ризиків, але це лише посилювало їхні молитви та віру в Бога. Якось один із них нам сказав: «Я не знаю, коли і де опинюся в небезпеці. Знаю лише те, що моє життя безпосередньо залежить від Божого одкровення. Якщо назріває небезпечна ситуація, Бог зʼявляється мені уві сні і вказує шлях, яким я повинен іти».

Коли після нашої короткої зустрічі місіонери відʼїжджали, аби повернутися назад до своїх місій, я обіймала їх по черзі і проводжала, махаючи руками, поки було видно. Думки про те, що ці молоді і чисті серцем люди, котрі діяли з глибокої любові до Бога й Істинних Батьків, прямують до земель, нерідко жорстокіших за поле бою, і я навіть не певна, чи зустріну їх знову, викликали в моєму серці болючий щем, а на очі наверталися сльози.

Те, що наших місіонерів переслідували лише за віру в Істинних Батьків, стало справді скорботною реальністю історії, а їхня рішучість іти вперед є по-справжньому героїчною. Обрані члени церкви їздили в усі куточки земної кулі. Незважаючи на страждання і небезпеку, вони бралися за різну роботу: організовували проєкти служіння, створювали школи, забезпечували професійну підготовку, зрошували пустелі, будували фабрики, будинки і засновували громади, збираючи в такий спосіб необхідні кошти, вони покладалися на власний розум і поміч Небес.

Кожного разу, коли я проводжала місіонерів, які мали намір перетнути незвідані моря і континенти, мені було боляче, що я так мало могла їм дати. Я всіляко заохочувала їх, казала, що коли наші мрії здійсняться, Бог дасть нам щонайбільше благословення. Помітивши, як ці слова впливають на їхню рішучість, я зрозуміла, що духовне підбадьорення сильніше за будь-які фізичні ресурси.

На ранніх етапах поширення руху наші члени церкви були вкрай жалюгідними й нужденними: їх переслідували, заганяючи в безвихідь, викидали з домівок сніжними ночами, а вони слізно молилися перед стінами своїх осель. Їх депортовували з чужих земель, увʼязнювали, у них стріляли і навіть убивали під час збирання коштів. Їм доводилося шукати шлях у пустелі, й тоді вони зводили погляди на нічне небо і зірки скеровували їх; ці вірні душі пробиралися наодинці крізь темні ліси, щоб поділитися Божим словом. Тримаючи своє горе глибоко всередині, ми берегли нашу віру і поширювали переконання.
Сьогодні Федерація сімей за мир у всьому світі та єднання проводить заходи в більш ніж 190 країнах, і ця діяльність за мир та істинне сімейне життя проросла із зерен жертовної любові наших місіонерів.

Глава 4. Тернистий шлях, осяяний Божим світлом

Тур виступів, окроплений слізьми

«Мамо, ви знову збираєте валізу?» — я не відразу відповіла третій дочці Ун Джин. Моя старша дочка, Є Джин, яка саме була поруч і мовчки допомагала мені збирати речі, також запитала: «Мамо, куди ви їдете цього разу?».

Це перше, що запитували мої діти, коли бачили, як я дістаю валізу і починаю пакувати речі. Діти хочуть, аби мама завжди була поруч, бавилася з ними та обіймала. Однак через церковну діяльність, зустрічі з людьми та часті подорожі я більше часу проводила далеко від дітей, ніж разом із ними. Якщо я виймала валізу, щоби зібрати речі, це було сигналом для моїх дітей, що невдовзі я розпочну чергову місію далеко від дому.

Хоча подорожі мають бути приємними, але якщо це була місія, проблеми виникали щойно ми вирушали. Навіть якщо ви житимете в палаці, вам усе одно неспокійно на душі, бо це не ваш дім. Крім того, якщо ще й довірено громадську місію — кожен крок обтяжений великою відповідальністю, яку ви берете на себе.

Упродовж десяти років після Святого шлюбу 1960 року я рідко бувала вдома, тому нечасто жила з комфортом. Я обʼїздила всю країну: одного дня могла бути в невеликому селі поблизу лінії розмежування з Північною Кореєю, а наступного вже їхала до віддаленого острівного села, де мала взяти участь у подіях, і проводила час із членами церкви. Моє серце не могло розслабитися ні дня.

1969 року, коли я перетнула океан і опинилася в Японії, це започаткувало моє життя, повʼязане з міжнародними виступами. У мене був складний графік, однак кожного разу, приїжджаючи до нового міста, ставилася до нової землі, як до своєї, а до людей — як до рідних братів і сестер. Утім я завжди знаходила час купити листівки, і в кінці дня, хоч це часто було далеко за північ, я сідала писати листи своїм дітям, яким так хотілося, щоб я була вдома. Ось один із них.

«Дорогий Хьо Джине!
Я сумую за тобою і хочу тебе побачити. Мій сину, якого я завжди кличу і про якого думаю, до котрого лину і кого обіймаю, мій добрий, милий, дорогий, коханий сину, якого я ніколи не хочу відпускати, я сумую за тобою. Хьо Джине, хоч ми на якийсь час розлучені, ти один із щасливих синів Небес.
Наш шанобливий сину, Хьо Джине! Наш добрий душею і мудрий Хьо Джине, я люблю тебе. Я знаю, що ти станеш шанобливим сином Небес, землі й усього Всесвіту; ти станеш хорошим прикладом шанобливої дитини.
І аппа, й омма дуже засмучені, що занадто зайняті слідуванням Божій волі та маємо так мало часу, аби провести його з тобою. Проте завдяки тобі ми почуваємося надзвичайно гордими і захищеними. Хьо Джине, ти не схожий на інших дітей. Навіть коли ти бігатимеш зі своїми друзями, то повинен памʼятати, що твоє походження — від Бога, і ти не повинен завдати шкоди Його гідності.
Аппа та омма завжди пишаються тобою. Коли ми найближчим часом зустрінемося, чи матимеш ти зможеш чим здивувати своїх аппа й омма?
Аппа та омма мають чудову мрію щодо тебе. Омма чекає на її втілення і завжди молиться за це. Будь здоровий! До зустрічі».

Той факт, що я не могла проводити багато часу з дітьми через різноманітні громадські обовʼязки, завжди обтяжував моє серце. Попри це мої діти були дуже зрілими як для свого віку та добре розвиненими. Якось у мого старшого сина Хьо Джина взяв інтервʼю репортер газети:
— За що ти найбільше поважаєш свою матір?
Хьо Джин відповів, не вагаючись:
— Я захоплююся любовʼю і наполегливістю матері, бо вона підтримує мого батька і робить його щасливим. Усі матері на світі чудові, але моя мама — особлива, бо абсолютно довіряє нам та підбадьорює нас. Мене завжди глибоко зворушує те, як вона це робить. Це просто дивовижно, що вона народила чотирнадцятеро дітей, хоч завжди була, та й зараз є, зайнятою глобальними справами.

24 грудня 1972 року. Листівка, яку мати Мун надіслала старшому синові Хьо Джину. Тут можна побачити, як він практикується в грі на скрипці

Навіть у найспекотніші літні дні я не купалася в басейні. Це тому, що, як я вже згадувала, народила багато дітей, четверо з них — за допомогою кесаревого розтину. Коли я народжувала нашого шостого сина Йон Джина, то опинилася в небезпеці, бо його голова була дуже великою. Мій чоловік був у Німеччині, і мені сказали, що виникне загрозлива ситуація як для матері, так і для дитини, якщо не почнемо діяти упродовж 30 хвилин, тож у мене не було іншого вибору, ніж погодитися на кесарів розтин. Варто один раз його зробити, народжувати природно вже стає важко. Тому я відчайдушно молилась. Під час цієї молитви переді мною постала сцена розпʼяття Ісуса. Мені вдалося подолати біль, тому що я впевнилася, що через народження нового життя переможу смерть, яка нависла над Ісусом на Голгофі. Як і для всіх жінок, народження нового життя було досвідом раю і пекла водночас. Мені було нелегко пережити чотири кесареві розтини, проте кожного разу, коли я народжувала, я була готова померти заради Бога і заради нового життя.

Так само, як і наш будинок жвавішав, коли ми наповнювали його дітьми, наші церкви постійно виникали в містах і селах й поповнювалися новими членами. Однак від самих початків ми не мали на меті створити найбільшу церкву в Кореї. Нашою ціль полягала в тому, аби принести спасіння світу, як справжня церква, яка здатна витерти сльози всьому людству. Тому для досягнення цієї мети я провела кілька світових турне вслід за першим 1969 року. На початку 90-х років я була основною доповідачкою: виступала на мітингах, заходах, зборах і семінарах незлічену кількість разів. Мої сліди можна знайти в усіх куточках земної кулі: починаючи від незнайомих мегаполісів і закінчуючи невеличкими простими селами; від пустель, обпалених пекучим сонцем, до густих джунглів і дивовижних височин. Й у кожному такому місці маргіналізовані групи населення, безпорадні жінки, діти та меншини чекали на мене. І я з нетерпінням чекала зустрічі з ними.

Я знала, що можу запропонувати їм душевний спокій, і кожен мій крок рухав справу побудови миру далі. Розуміння цього дозволяло мені щовечора повертатися в номер у новому готелі, а на світанку наступного дня продовжувати свою роботу. Звичною справою для мене стало заходити в такий номер у незнайомому місті і подрімати в кріслі кілька годин, або, заплющивши очі, відкинутися на спинку стільця в залі очікування аеропорту. Деколи я приїжджала в місто і їхала назад, не відкриваючи валізи. Я всіма своїми думками була на зустрічі з людьми, які чекали мене.

Коли я вперше виступила в комуністичній країні, то відчула присутність духів, яких було більше, ніж живих людей, які приймали мене. Поки цей регіон брав участь у війні, я поїхала до Хорватії. Увійшовши у свій готельний номер, я знала, що там перебувають і чекають на звільнення душі, які зазнали несправедливої й жалюгідної смерті. Щоби звільнити їх, я провела всенічне молитовне чування.

Коли я їду до Африки, то приймаю протималярійні ліки. Одного разу неправильно виписаний рецепт призвів до серйозних побічних дій, і я заразилася малярією. Мені дошкуляв нестерпний біль і висока температура, проте безперервний графік не залишав часу на лікування. Урешті малярія минула сама собою.

Восени 1996 року я їздила до Болівії, де пережила досвід, який не можу забути. Столиця Ла-Пас — це найвисокогірніше місто у світі, що розташоване на висоті майже 4000 метрів. І люди, які не є місцевими, неабияк страждають від висотної хвороби. Мій виступ мав тривати майже годину, біля мене на трибуні стояв балон із киснем. На жаль, трибуна переверталася щоразу, коли я на неї злегка спиралася. Єдиним виходом було попросити сильного молодого члена церкви тримати трибуну рівно, поки я говорила. Люди були стурбовані, але я посміхалася протягом усього виступу. Я відчувала нудоту, головний біль пульсував у скронях, ноги тремтіли, але я все це ігнорувала. За таких обставин, на межі цілковитого виснаження, я продовжувала виступ, прикусивши верхню губу. Публіка була вражена, а люди хвалили мене за презентацію. Один місцевий чиновник сказав: «Вона справді є людиною, яку послав Бог».

Захід мав приголомшливий успіх. Під час святкування перемоги того вечора я любʼязно тримала кожного учасника за руку. Попри те, що була виснаженою, я підтримувала високий дух заради дорогих гостей, вельми іменитих персон та членів церкви, які приїхали на зустріч зі мною. Усе це стало радісною подією, адже ми підбадьорували один одного. Коли я повернулася додому, мій чоловік, який слухав усі мої виступи по телефону, а пізніше — через Інтернет — погладив мене по спині і висловив свою вдячність: «Де би ще ти могла отримати таке благословення — мати такий успіх у місці, яке розташоване на 4000 метрів ближче до неба?!» — сказав він.

Крім того, що я передавала Боже слово, під час мітингів я також проводила церемонії звільнення духів тих людей, які пожертвували своїм життям. Перемога Істинних Батьків на землі відкрила браму воскресіння в духовному світі. Члени церкви в Австрії навесні 2018 року провели таку церемонію. Якщо ви прямуватимете шляхом уздовж Дунаю на захід від Відня близько двох годин — потрапите до села Маутгаузен. Серед його красивих пейзажів вирізняється центр для відвідувачів, навпроти гнітючої і зловісної будівлі. Ця споруда з високими стінами з товстої сірої цегли викликає сльози гіркого смутку, тому що під час Другої світової війни була концентраційним табором. Там нацисти увʼязнювали євреїв і представників багатьох інших народів. Чимало з 200 000 людей, які пройшли через Маутгаузен, закінчили гідною співчуття смертю.

Споруди, що зосталися, не є реліквіями сімдесятирічної давнини. І ті, хто відчуває справжній біль, — це духи, які затрималися через свою образу в тій вʼязниці. Вони можуть воскреснути лише після того, як зцілення та надія Істинних Батьків утішить їх, полегшить їхню гірку образу й смуток.

Було все так: я приїхала до Відня 2018 року, щоби провести мітинг «Мир починається з мене» у віденській концертній залі «Штадтхалле». Подія пройшла успішно. Д-р Вернер Фасслабенд, колишній міністр оборони і чудовий, уже поважний державний діяч, запросив мене до трибуни — і понад 10 000 людей почули моє послання надії на майбутнє та Європу, яка житиме заради інших. Мене найбільше підбадьорив яскравий дух молоді, котра дала обітницю присвятити себе справі миру. Однак наступного ранку за сніданком декілька наших європейських лідерів підійшли до мене зі серйозним питанням і особливим запитом: щоб я дозволила церемонію звільнення в Маутгаузені. Вони чули про те, що я молилася за звільнення жертв рабства на острові Ґоре в Сенегалі, і попросили мене поширити таку ж небесну благодать на жертв нацистських переслідувань.

Я послала спеціальних представників для проведення церемонії звільнення в Маутгаузен. Вони піднесли лілії, які символізують вічну любов, виголосили спеціальні молитви, а також відчинили браму, щоби полегшити страждання цих мученицьких душ. Вони молилися, аби люди, які зараз перебувають у духовному світі, могли звільнитися від свого смутку й образи і стати духами абсолютного добра, які знайдуть свій шлях у сферу благословення і радості, що їх Бог приготував для всіх нас.

Спорудження меморіалів — важлива справа, адже людям треба давати знання про історичні помилки. Однак найвищим пріоритетом для тих, хто жив, страждав і несправедливо помер до нас, є звільнення їх від гіркої туги та гніву.

Де б я не була, люди, які мене навіть не знають, міцно тримають за руки і не бажають відпускати. Їхня туга, спричинена моїм відʼїздом, глибоко закарбувалася в моєму серці. Багато людей хочуть бачити мене і після того, як ми якийсь час проводимо разом, і відчувають порожнечу, коли я їх залишаю. Це тому, що Небеса повʼязали нас. Наші прабатьки полишили обійми Бога 6000 років тому. Єдинородний Син і Єдинородна Донька знову зʼєднують небо, землю і людство та скеровують людей жити істинним життям. Ось чому коли деякі люди зустрічають Єдинородну Божу Доньку, їм на очі навертаються сльози.

Аби передавати Божу любов, я проїхала сотні і тисячі кілометрів за кількадесят років. Хоч мої подорожі нерідко бували надзвичайно важкими, я завжди була щасливою. Адже мої слова і ті враження, які вони справляють, ніколи не зникнуть безслідно. Щодня вони будуть примножуватися, даючи плоди, що живитимуть цей світ навіть за його межами.

Глава 4. Тернистий шлях, осяяний Божим світлом

Нарциси

«Що означає “Бельведер”?» — запитала я нашу першу місіонерку в Сполучених Штатах. «Італійською, — відповіла вона, — це означає “красивий, чудовий краєвид”». Докторка Ян Ун Кім була професоркою, кореянкою, котра здобула освіту з методистської теології в Канаді. Вона приєдналася до нашого руху, бо її спрямував Ісус. Мобілізувавши американських членів церкви для збору необхідних коштів через продаж свічок, ця віддана місіонерка підготувала тренувальний центр для нашого міжнародного руху. Цей чудовий маєток на річці Гудзон у Террітауні, що в штаті Нью-Йорк, отримав назву «Бельведер». Мені сподобалася назва, адже вона пасує місцю, де люди можуть глибоко відчути Божу любов у спокійному та мирному оточенні.

Із 1972 року, серед прекрасних дерев і розлогих галявин «Бельведера», наші американські члени церкви та гості слухали лекції з Божого Принципу — спершу 2 дні на вихідних, які згодом сягали і 100 днів. Мій чоловік щонеділі читав там проповіді о 6 годині ранку. Часто-густо наш тренувальний центр був переповнений молодими людьми з усього світу, які приїхали на зустріч із нами.

Ще на початках я посадила жовті нарциси в «Бельведері», а також у резиденції та конференц-центрі Іст-Гарден, що розташовані неподалік. Чому нарциси? Нарциси — провісники весни. Ці перші квіти, що пробилися крізь замерзлу землю, витримавши зимовий холод, віщують настання тепла і нового життя. Мене завжди вражало провидіння матінки-природи, як-от міцність паростків, які зʼявляються там, де ще лежить сніг. Троянди і лілії, які цвітуть навесні чи в середині літа, — прекрасні, але найбільше я ціную маленького нарциса, чиє скромне, невибагливе цвітіння розвіює чари холодної зими. Позаяк мене покликано бути Єдинородною Донькою та Істинною Матірʼю, мій шлях пролягає крізь щільні лещата людського гріха, через які я маю пробитися і допомогти принести Боже благословення світові. Я часто відчуваю схожість із цією чарівною квіткою.

Було приємно повернутися в «Бельведер» влітку 2016 року на особливу подію. Було 1-ше червня, й американські члени церкви відзначали 40-річчя мітингу «Боже, Благослови Америку!» на стадіоні «Янкі». Той мітинг 1976 року став для нас памʼятною подією, бо саме тоді мій чоловік проголосив відповідальність Америки як Богом підготовленої землі, що мала обʼєднати всі раси, нації і релігії через свій християнський дух і основу.

Той факт, що Бог покликав корейський рух, Церкву обʼєднання Мун Сон Мьона і Хан Хак Джа, щоб нагадати Америці її призначення, виглядає дещо іронічно. Слідуючи за Богом, ми прагнули що є сили розбудити Америку, яка потопала в хаосі і розбещеності. На ту пору Батько Мун і я були відомі тільки як засновники нового релігійного руху зі Сходу. Сьогодні, за пів століття, я почуваюся так само, як і тоді — в розпачі, плекаючи надію на зародження Божого глобального царства миру.

З відкритою душею я була дуже вдячна сімʼям, які зібралися того дня в «Бельведері» на святкування 40-річчя. Усі ці люди були морем нарцисів. Адже 1976 року їм було по двадцять років, а тепер вони були тут разом зі своїми дітьми й онуками. Настала мить, коли ми заспівали «You Are My Sunshine» («Ти моє сонячне світло». — Приміт. перекл.). Це проста пісня, але я ніколи не забуду її; адже для мене і всіх, хто зібрався того дня, вона має дуже глибокий зміст. Мене переповнювали емоції, тож, мовчки медитуючи, я переживала спогади, що нахлинули.

Попри все пуританський дух пошуку Бога та релігійної свободи народили Сполучені Штати Америки. Проте згодом в Америці виникла егоїстична і нездорова культура, яка витіснила первинне прагнення Божої волі. Традиційному християнству бракувало духовних ресурсів, аби запобігти зростанню статевої аморальності й матеріалізму. Прибувши сюди в грудні 1971 року, ми з чоловіком спільно з нашими членами церкви вклали всі сили, щоби воскресити дух заснування Америки і пробудити американців до їхньої, Богом даної, відповідальності. Бог мріє, щоб усі люди світу із вдячністю жили в мирній щасливій царині Божої любові. Ми розуміли, що маємо започаткувати революційну шімджон культуру, аби втілити цю Божу мрію. Це і стало поштовхом до проведення нашого фестивалю 1 червня 1976 року на стадіоні «Янкі».

1976 рік ознаменував 200-ту річницю від дня заснування Сполучених Штатів. Як громадяни Республіки Корея, яка значною мірою зобовʼязана своїм існуванням Сполученим Штатам, ми любимо Америку. Із 1972 року мій чоловік виступав із промовами по всій Америці, наполегливо виголошуючи: «Бог послав мене в ролі лікаря і пожежника, щоб урятувати Америку». Ми вірили, що американці — обрана нація, тому темою нашого фестивалю 1976 року обрали «Боже, благослови Америку!». Ми підняли наш голос, щоби кричати, що Богові потрібна Америка, щоби подолати комунізм і відновити мораль, орієнтовану на сімʼю.

Протягом квітня—травня 1976 року наші члени церкви у всьому світі молилися за успіх на стадіоні «Янкі». Добровольці зʼїхалися до Нью-Йорку з усієї Америки, а також із Японії та Європи, щоби запрошувати людей взяти участь. Вони, сповнені ентузіазму, невтомно вкладали всі свої сили. Ми намагалися за ці два місяці розбудити сплячого гіганта, щоб відродити демократичний світ, протидіючи впливові комунізму та культури наркотиків і вільного сексу, котрі руйнували моральну складову американської молоді. Ми розглядали двохсотріччя як роздоріжжя, подію, яка би дала знати, чи зможемо ми змінити напрямок Америки. Завдяки наполегливій праці наших членів церкви люди з трьох штатів навколо Нью-Йорку та наші прихильники з інших штатів і країн прибули на подію.

Того першого дня червня зібралися й інші. Так само, як і в Кореї, де справа — християни, а зліва — комуністи зчепилися через свої звинувачення і напади, за межами стадіону «Янкі» демонстранти кричали, верещали і всіляко насміхалися над нами. Поліція не впоралася, тому ми відправили багатьох наших основних членів церкви зі своїх місць, щоби ті оточили натовп супротивників і дозволили мирно увійти понад 50 000 прихильників.

1 червня 1976 року: фестиваль «Боже, благослови Америку!», стадіон «Янкі», Нью-Йорк

Однак, як свідчить історія, справжня драма стадіону «Янкі» розгорнулася не на акціях протесту. Насправді драмою стала погода. Навіть незважаючи на те, що небо затягнуло хмарами, тисячі людей залишилися на своїх місцях, а ще більше тисяч входило на стадіон. Плакати і всі вказівники, звукову систему та сцену було встановлено; музична група і хор були на місці.

Раптом зі сторони Лонг-Айленду почала періщити сильна злива. Здійнявся лютий вітер, лив дощ, транспаранти «Боже, благослови Америку!» позривало зі стінок довкола поля, всі наші плакати намокнули вщент. Вітер позривав обладнання на сцені. Люди промокнули до нитки. Панував невимовний безлад. А біля стадіону натовп опонентів кричав і верещав, закидаючи нас всілякими безглуздими насмішками.

$Члени Церкви обʼєднання направляють натовп, співаючи «You Are My Sunshine».jpg$
Члени Церкви обʼєднання направляють натовп, співаючи «You Are My Sunshine» — пісню, що створила диво

Мабуть, кожен запитував себе: «Чи справді Бог із нами? Чи це все дійсно є частиною Його плану?». Відтак один із наших молодих американських лідерів стрибнув на лаву домашньої команди, підняв руки, наче диригент перед оркестром, і почав співати що є духу: «Ти моє сонечко, єдине сонечко. Ти робиш мене щасливим, коли небо сіре».

Це було наче сигнальним спалахом. Усі єдинодушно почали співати: «Ти моє сонечко, єдине сонечко!». Чудовий спів залив увесь стадіон. Сльози радості, змішані з краплями дощу, котилися з облич. Літня злива, критика з боку опонентів і наші спроби захистити обладнання — усе це тільки зміцнило наш дух. Незважаючи на те, що ми були мокрими, ніхто не шукав сховку. Небо стало тим прихистком, що обʼєднав людей усіх рас, націй і релігій, які заповнили стадіон.

Спів той був умовою віри та єдності й зворушив Бога. Небо над стадіоном почало ясніти. Темрява, що огорнула небо і землю, вмить розсіялася. Визирнули сонячні промені — і фестиваль, який, здавалося, було зірвано, повністю відновили. Наші волонтери пронеслися сценою, зібрали все обладнання і розчистили землю від плакатів, що попадали. Відтак, коли сонце всіх зігріло, програму було розпочато.

Перед тим, як вийти на сцену, мій чоловік молився. Тоді взяв мене за руку і сказав: «Завдяки твоїй щирій посвяті і молитві я сьогодні виходжу на сцену». Посмішка вдячності мого чоловіка була теплішою за сонце, що пробивалося крізь хмари. Я справді відчула, що ми і вся наша світова сімʼя пронизали темряву. Будучи на межі смерті, ми воскресли до світлого майбутнього для неба і землі. Я витерла холодні краплі дощу з обличчя і підбадьорила його, обійнявши.

Ми мали сильну віру в Бога і в спасіння світу, тому й не втратили мужності, бо усвідомлювали, що Бог із нами. Якщо порівнювати з труднощами й утисками, з якими ми стикалися на своїй Батьківщині до приїзду в США, — це було ніщо. Ми перетворили вигуки опозиції на пісні слави. Проливний дощ і пориви вітру знищили наші плакати, але не нашу любов.

Коли мій чоловік вийшов на сцену, глядачі зустріли його голосними оплесками. «Хто такі справжні американці? — запитав він. — Справжні американці — це ті, хто має світову душу. Справжні американці — це ті, хто вірить в єдину сімʼю людства, що виходить за межі раси і національності, — і на те є Божа воля. Справжні американці — це ті, хто пишається такими міжнародними сімʼями, церквами та країною, сформованою з усіх народів». Із вірою та мужністю фестиваль провели з великим успіхом.

За 30 років, у червні 2006 року, в нашому розгалуженому комплексі на озері Чонпьон у Республіці Корея, наш рух відкрив світову столицю — палац Чонджонгун. У його садах я не садила троянд та лілій. Я посадила нарциси. І щороку навесні, коли я бачу, як жовті квіти визирають з-під снігу, який поволі тане, то з ніжністю згадую подію на стадіоні «Янкі».

Нарциси, які протистоять вітрові і снігу, є символом появи нового життя. Їхні яскраві маленькі пелюстки кольору сонячного світла — перша ознака того, що нарешті настала весна. Вони завжди будуть тут, в особливому місці моєї душі. Для мене вони уособлюють красу і мир, що розквітли в нашому русі в усьому світі. Попри те, що ці квіти такі тендітні, вони несуть у собі енергію нового життя, яка змушує нас забути, що колись була зима.

Глава 4. Тернистий шлях, осяяний Божим світлом

Галявина під літнім дощем

Американський письменник Дон Делілло у своєму романі 1991 року «Мао II» описав масові весілля Руху обʼєднання як відкриття нового розвитку людства. Цікаво, що він змалював і нашу церемонію Благословення 1982 року в «Медісон-сквер-гарден», немов вона відбулася на стадіоні «Янкі». Пан Делілло описав ту єдність і гармонію серед тисяч молодих пар, які присвячують свій шлюб і сімʼю Богові, й зауважив: «Ми всі — муністи або повинні ними бути».

У ті часи нас називали (часто неприязно) «муністами». Цю назву придумали ЗМІ, бо наша група була новою і цікавою людям. Проте незалежно від того, як нас тоді називали, пан Делілло усвідомив щось дійсно глибоке. Я впевнена, що мільйони американців мали схожі відчуття. Кожна людина повинна взяти участь — і одного дня візьме — в Благословенні на шлюб заради миру у світі.

Коли ми з чоловіком прибули до США в грудні 1971 року, за пʼять років до мітингу на стадіоні «Янкі», ми побачили, що світ просто дрейфує океаном, не маючи ні мапи, ні компаса. Загроза комунізму зростала, а християнство слабшало. Дійшло до того, що християнські богослови виправдали комунізм. Молодь безцільно тинялася, зваблена сексуальною спокусою і хибною свободою, яку «підігрівала» реклама протизаплідних пігулок. Здобуті кровʼю і потом віруючих людей, які перетнули Атлантику, ризикуючи власними життями, в пошуках свободи релігії, Сполучені Штати порушували заповіт, який дав Бог.

З моменту прибуття в Америку ми кинулися працювати, сповнені небесною енергією. Дедалі більше молодих людей не лише в Сполучених Штатах, а й у західному світі долучалося до нашого ідеалістичного вчення. Від усієї душі ми ділилися з ними викликами, що поставали перед світом, та обовʼязком, який ми прагнули виконати разом із учасниками.

«Демократичний світ зіткнувся з разючою кризою через загрозу комунізму, — пояснювали ми. — Ми маємо цілковито присвятити себе, щоби подолати її».

Упродовж двох місяців після приїзду ми з чоловіком були в турне з виступами по семи містах, мобілізовуючи членів церкви в Нью-Йорку, Філадельфії, Балтиморі, Вашингтоні, Лос-Анджелесі, Сан-Франциско та Берклі. Спочатку було важко, але перед тим як дістатися до Каліфорнії, ми збирали переповнені зали під час наших трьох вечірніх виступів.

У цих містах дехто з молоді, яка відвідувала наші заходи і виступи, присвятив себе нашій справі. На початку 1973 року в нас було декілька мобільних команд, які їздили автобусами по всій країні, а також будинки наших центрів у більшості штатів. Із цих груп, підкріплених енергійними лідерами та членами церкви з Японії та Європи, включно з Корейським народним балетом, ми створили «Хрестовий похід за єдиний світ» і хор «Інтернаціональні співаки Нової надії». Нам подобалася їхня пристрасть і бажання нести вчення світові.

Завдяки завзятості мого чоловіка 1972 року, через рік після прибуття в США, ми запустили напрочуд багато проєктів. Зокрема, скликали перше засідання Міжнародної конференції за єдність наук у готелі «Волдорф Асторія» в Нью-Йорку. Ми відкрили американське відділення Всесвітньої академії професорів за мир та зміцнили вже існуючий Фонд лідерства свободи, присвячений перемозі над комунізмом. Також у «Бельведері» ми навчали сотні молодих членів церкви жити відповідно до Божого слова. Восени 1973 року ми разом із нашими мобільними командами й місцевими центрами, цього разу добре підготувавшись, провели другий національний тур виступів у 21 місті. У кожному з цих міст ми організовували банкет для громадських лідерів і духовенства, на яких чимало мерів відчинили двері своїх міст. Відтак проводили три вечірні публічні обговорення — про Бога, Америку і майбутнє християнства.

На ту пору Америка опинилася в кризовому становищі. 1972 року Річарда Ніксона було обрано на другий термін президентства переважною більшістю голосів, але вже за рік народні настрої обернулися проти нього. ЗМІ та політичні опоненти пана Ніксона вимагали, щоб він пішов у відставку через справу Вотергейта. А потенційні союзники не мали сили його захищати. Навіть християнські лідери відступили й мовчали.

Тим, хто висловив свою думку, був мій чоловік. Наш рух видав статтю «Америка в кризі. Відповідь на Вотергейт: пробачте, любіть, обʼєднайтеся» у 21 провідній газеті. Йшлося не лише про прощення президента Ніксона, як казав Батько Мун, а про прощення, любов і єднання країни заради світу.

На пана Ніксона було покладено обовʼязок виграти війну у Вʼєтнамі і тримати комунізм за межами Південно-Східної Азії. Натомість комуністичні осередки заплутували американську громадськість, влаштовуючи демонстрації проти нього в університетських містечках і навіть на Національній алеї. Прагнучи пробудити пошану до Бога і розпалити серця американців, які були спраглі до праведності, наші члени церкви почали проводити маніфестації за Бога і гідність американської верхівки влади. Ми привернули увагу ЗМІ, і сам президент це помітив.

На початку 1974 року президент Ніксон надіслав нам запрошення на зустріч із ним у Білому домі. Пан Ніксон був стурбований, позаяк усвідомлював ймовірність імпічменту. Тоді члени церкви заполонили Білий дім молитвою, а мій чоловік радив йому бути сильним, визнати всі провини і закликати до національної молитви, єдності й оновлення.

$18 вересня 1974 року: мітинг «Нове майбутнє християнства», «Медісон-сквер-гарден».jpg$
18 вересня 1974 року: мітинг «Нове майбутнє християнства», «Медісон-сквер-гарден», Нью-Йорк

Після зустрічі з президентом ми знову вирушили в дорогу — цього разу виступити в 32 містах, попередньо відвідавши 50 штатів, включно з Аляскою і Гаваями. Спочатку більшість американців були спантеличені тим, що чули про християнського лідера зі Сходу. Проте знати нас — означає любити нас. Тож куди б ми не їхали — завше зворушували людей, і вони черпали з нашого послання щось цінне. Громадський інтерес зростав з кожним днем, а з ним наступали й незгоди.

Останнє турне тієї епохи ми розпочали з Нью-Йорка — першого з восьми міст, виступивши 18 вересня на мітингу «Нове майбутнє християнства» в «Медісон-сквер-гарден». Це була перша дійсно велика зала, яку Церква обʼєднання хотіла зібрати, — і подія мала неймовірний вплив. Понад 30 000 людей заповнили будівлю, а ще 20 000 довелося заборонити вхід усередину.

Ні хвилини не відпочиваючи, ми провели ще більше мітингів, які вплинули на світ. Переконання в тому, що ми здатні збирати великі арени, пробудила в нас ще більшу вдячність Богові, нашому Небесному Батькові, і нашим членам церкви, які були й досі є відданими Божому принципу і провидінню Небес. У розпал такої діяльності в Кореї ми показали силу Руху перемоги над комунізмом (VOC), коли на мітинг на острові Йоідо, що в Сеулі, зібрали 1,2 мільйони людей. Це призвело до загальнонаціонального руху за воззʼєднання Північної і Південної Кореї в 1980-х роках. Вчення перемоги над комунізмом поширилося поза межами Японії й Азії. Через Конфедерацію асоціацій за єдність Південної і Північної Америки (CAUSA) лідери західної півкулі, включно з керівниками країн Латинської Америки та 70 000 представниками духовенства, відвідали семінари CAUSA.

7 червня 1975 року: світовий мітинг за свободу Кореї, майдан Йоідо, Сеул

Фестиваль 1 червня 1976 року на стадіоні «Янкі» став першим етапом масштабного фестивалю «Боже, благослови Америку!», який ми організували на честь двохсотріччя заснування Сполучених Штатів. Після такого успішного заходу ми вирішили не зволікати, тож уже за три місяці, у вересні, провели наступний мітинг у Вашингтоні, що в окрузі Колумбія, біля монумента Джорджу Вашингтону. Не дивно, що члени уряду США, керуючись негідними мотивами, працювали зі забобонними релігійними лідерами та «антисектантськими» групами, які терзали батьків членів нашої церкви, щоб ті почали атакувати нас з усіх боків. Повсякчас шукаючи суперечливі моменти, засоби масової інформації також формували свою аудиторію за допомогою публікацій та новин, що зневажали і критикували нас.

Проти нас на мітингах на стадіоні «Янкі« і біля памʼятника Вашингтону виступило понад 30 опозиційних груп, зокрема і Комуністична партія США. Однак не маючи й тіні страху чи думки про відступ, ми з чоловіком відкинули особисту безпеку і присвятили своє життя майбутньому Сполучених Штатів. Ми вклали все, що мали, аби пробудити американський народ і церкви, розповідали про реального Бога, біблійну істину та надважливість шлюбу й сімейного життя, що ґрунтуються на Бозі, і є поза расовими, національними і релігійними барʼєрами. Проголошення цього послання на величезному просторі Національної алеї було нашою метою, і ніщо не могло змусити нас передумати.

18 вересня 1976 року: фестиваль «Боже, благослови Америку!» біля монумента Джорджу Вашингтону, місто Вашингтон, округ Колумбія

Після тривалого очікування, за 40 днів до мітингу, уряд надав дозвіл на проведення заходу на Національній алеї. Долю визначено. Мені здавалося, наче я входжу в безводну пустелю, де до оазису чимчикувати сорок днів, однак емоційно здавалося, що вони тривають довше, ніж 40 років.

Куди б я не йшла, що би не робила та з ким би не була — я могла думати лише про мітинг. Я була така захоплена цим, що нерідко плутала сніданок з вечерею, вечерю зі сніданком, а обід взагалі пропускала. І, думаю, була така не одна.

Мета мітингу полягала не в тому, аби популяризувати Церкву обʼєднання чи оприлюднити імʼя Мун Сон Мьона і Хан Хак Джа, а, навпаки, його проведення вимагало від нас чималої духовної та фізичної самопожертви. Нас повідомили про можливий терористичний напад, але ми не злякалися.

Урешті-решт настало 18 вересня 1976 року. Наш мітинг, присвячений 200-й річниці заснування Сполучених Штатів, проходив на величезній площі перед памʼятником Вашингтону. Ми з чоловіком прокинулися рано-вранці, щиро помолилися і попрямували до Національної алеї з душею, холоднішою од тієї, що з нею смертник іде на шибеницю — не через страх за себе, просто ми розуміли, що від результату мітингу докорінно залежало провидіння.

До обіду на алеї мирно зібралося понад 300 000 людей, сповнених надії і вдячності. Це було дійсно грандіозне та неймовірне видовище. Американські ЗМІ, уряд і деякі релігійні структури виступили проти Церкви обʼєднання, але ми змогли подолати всі ті виклики.

Мешканці скромних американських кварталів у Річмонді, Вашингтоні, Балтиморі, Вілмінгтоні, Філадельфії, Нью-Йорку, Нью-Гейвені, Бостоні й інших зібралися задля Бога та заради Америки. Саме завдяки їхній участі мітинг біля памʼятника Вашингтону пройшов із приголомшливим успіхом. Наші члени церкви орендували всі можливі автобуси, наявні на Східному узбережжі — понад тисячу, однак усе одно кусали лікті, адже було так прикро, що сотні потенційних учасників не змогли дістатися до місця проведення через відсутність транспортного забезпечення. Усе це стало свідченням любові американського народу до Бога і своєї країни; любові, полумʼя якої розпалили Істинні Батьки. Ми направду відчули: в Америці Бог живий.

Ми з родиною емігрували до цієї незнайомої землі і пройшли там нелегкий шлях. Наша перша кампанія завершилася тим, що ми успішно провели три мітинги: у «Медісон-сквер-гарден» 1974 року, на стадіоні «Янкі» та біля памʼятника Джорджу Вашингтону 1976 року. Наша щира і віддана молитва запалила світло, що розсіяло темряву. Це світло вийшло далеко за межі відкритих сердець людей, котрі відвідали ці заходи, та осяяло всіх американців й інших людей у нашому глобальному селі.

Зрозуміло, що американці не одразу доброзичливо прийняли нас із чоловіком, вихідців із Далекого Сходу. Вони вперше чули про такі поняття, як «Божий Принцип» та «Істинні Батьки». Тільки з однієї причини ми змогли всього за чотири роки після приїзду отримати таку масштабну і глибоку підтримку. Річ не лише в тім, що наше послання мало сенс: просто воно знову пробудило релігійний погляд, на основі якого Сполучені Штати Америки зародилися. Саме це спричинило такий резонанс. Наші молитви і щира відданість, наше послання про важливість сімʼї, яке закликало молодь до відродження моральних почуттів і прагнення досконалості істинної любові у своїй спільноті — ось що зворушило серця американського народу, тому що це первинний погляд, на ґрунті якого будували цю країну.

Багато молодих людей зрозуміли, що Божий Принцип — це істина, і приєдналися до нашого сімейного руху. Для цих братів і сестер Принцип став віссю, коренем їхнього життя. Ділячись Принципом з усіма — від молоді, що ходила з наплічниками Західним узбережжям, до лідерів еліти в університетах та уряді, — вони здобули підтримку людей усіх рас і професій, незалежно від віку та рівня освіти. Ми з чоловіком вирушили в турне Сполученими Штатами, щоби підбадьорити та надихнути не лише громадськість, а й наших членів церкви. Ми закликали їх засновувати школи, створювати газети, здобувати докторські ступені, поєднувати різні культури за допомогою програм, як-от «Маленькі ангели», танцювальних труп та рок-гуртів, збирати кошти, стукаючи в двері компаній і домівок, створювати домашні церкви, займатися риболовним бізнесом та відкривати ресторани, а також організовувати проєкти волонтерського служіння. На кожній стежці, яку ми прокладали, текли кров, піт і сльози місцевих і міжнародних місіонерів на передовій. Я повсякчас молилася за них.

2016 рік: 40-річчя мітингу на стадіоні «Янкі», «Бельведер», Нью-Йорк

Святкування 40-ї річниці мітингу на стадіоні «Янкі» влітку 2016 року пригадало мені всю цю історію. Виринувши зі спогадів, я побачила перед собою сотні щасливих міжнародних сімей, які зібралися на галявині в «Бельведері». Піднявшись на трибуну, я опанувала емоції, повʼязані з тим днем святкування, і почала роздумувати про майбутнє. Я стояла й говорила, із серцем, сповненим вдячної любові, дедалі більше переконуючи наших членів церкви, що є ще багато роботи. Ми не можемо дозволити собі задовольнитися перемогами, які здобули десятиліття тому. Наприкінці дня я затрималася в «Бельведері». Літній дощ заливав галявину, а глибоко в серці я знову відчула заклик зосередитися і продовжити шлях до світу надії і щастя як Мати миру.

Глава 4. Тернистий шлях, осяяний Божим світлом

Пісня перемоги, що пролунала з Данбері

Ми з чоловіком добре знали багатьох, хто виступав проти нас. Звинувачення в «промиванні мізків» неодноразово повторювалися. Така непристойна і брехлива критика завжди слідувала за нами з чоловіком. Проте це вже історія Божого провидіння, і ми розуміли, чому так відбувалося. Рух проти нас у Сполучених Штатах досягнув свого піку наприкінці 1970-х років. Мітинг біля памʼятника Вашингтону став переламним моментом для тих, хто сподівався, що наш рух зазнає поразки, а критики та розпалювачі страху уявляли, як Принцип обʼєднання ширитиметься тепер, неначе лісова пожежа, всією Америкою. Дональд Фрейзер, конгресмен із Міннесоти, очолив цих людей у Капітолії, відкривши слухання в Комітеті закордонних справ палати представників. Нас звинуватили в причетності до політичного скандалу, що у ЗМІ мав назву «Кореягейт». Ці звинувачення не мали жодного стосунку до нас, окрім того, що ми з Кореї, однак це набуло розголосу серед членів Конгресу.

Конгресмен Фрейзер у березні—квітні 1978 року провів слухання у справі дослідження нашого руху, в процесі якого не було виявлено ніяких доказів. Після цього розслідування він зазнав невдачі на місцевих виборах до Сенату США. Однак 1980 року Дональд Фрейзер став мером Міннеаполіса, а згодом ще й підписав привітальне звернення нам із чоловіком у цьому прекрасному місті.

А втім, наші противники не хотіли так просто здаватися. Тоді як комітету Конгресу нічого не вдалося знайти проти нас, ті, хто хотів засудити мого чоловіка, неважливо за що, надіслали запит до податкової служби, щоби та перевірила нас. Наприкінці 1970-х років наша церква пройшла повний аудит податкової служби. Ми відкрили їм наші бухгалтерські книги, впевнені, що нічого поганого не зробили. Протягом двох років ми навіть надавали команді податкової служби приватний кабінет у нашій штаб-квартирі, що на Мангеттені. «Я жив та живу в жертовному служінні Америці і світові, — публічно заявляв Батько Мун, — мені немає чого соромитися. А справа ця є результатом расизму та релігійної упередженості».

Хоч батько Мун не зробив нічого поганого, 15 жовтня 1981 року окружному прокуророві США Південного округу Нью-Йорка з допомогою присяжних із третьої спроби нарешті вдалося висунути йому звинувачення в ухиленні від сплати податків. Наш адвокат знав, що через постійні нападки газет і телевізійних станцій на наш рух попросту неможливо скликати неупереджених присяжних із громадян Нью-Йорка. До того ж було нелегко знайти присяжних, які б розібралися у всіх тонкощах такої складної податкової справи. Ось чому батько Мун вимагав судового розгляду без участі присяжних, проте суд відхилив його позов. Відстоюючи свій погляд, державні юристи заплутали всіх у залі суду, а найбільше — самих присяжних.

18 травня 1982 року присяжні винесли свій вердикт. Мого чоловіка було визнано винним у несплаті загальної суми податків, нарахованих за трирічний період майже 10 років тому. Зазвичай на людей, які не сплачують податків навіть на значно більші суми, просто накладають штраф. А як поставилися до Батька Муна, проповідника з Кореї? Суддя стукнув молотком і оголосив: «Я засуджую вас до 18 місяців вʼязниці та штрафу в розмірі 25 000 доларів». Почувши цей вирок, мій чоловік поспішно встав, усміхнувся і пройшов залою суду з простягнутою рукою, аби потиснути руку головному прокуророві. Той був шокований. Відтак повернувся спиною до мого чоловіка, сховав свої документи в портфель і вийшов із судової зали.

Американські церкви пильно стежили за нашим судовим процесом. Зберігання церковних коштів, які записували на імʼя пастора, було звичайною практикою, однак це стало підставою для звинувачення мого чоловіка. Уряд переслідував того, хто робив те, що було звичною справою. Якщо вони кинули за ґрати мого чоловіка, це означало, що уряд міг посадити, кого йому заманеться. Тому коли Батька Муна оголосили винним, релігійний світ Америки піднявся. В один голос вони проголосили це рішення «очевидним утиском релігії». До цієї заяви долучилися: Національна рада церков, Обʼєднана пресвітеріанська церква в США, американські баптистські церкви, Африканська методистська єпископальна церква, Асоціація унітарних універсалістів, Конференція південних християнських лідерів, Національна конференція темношкірих мерів, Церква Ісуса Христа святих останніх днів, Католицька ліга за релігійні і громадянські права, Національна асоціація євангелістів та багато інших. Разом із ними ми заснували Коаліцію за свободу релігії та Міжнародний альянс меншин, який організував мітинги по всій країні на знак протесту проти вироку. Чимало свідомих людей усіх конфесій і політичних поглядів влаштували демонстрації проти переслідування релігій.

Опираючись на цю двопартійну підтримку, ми подали звернення до Верховного Суду США. На наше велике розчарування, у травні 1984 року Верховний Суд умив руки, залишивши вирок без змін. Як гадаєте, що відповів мій чоловік? «Це Божа воля». Він не боявся потрапити до вʼязниці. А рішення суду сприйняв як наступний крок Божого плану, щоби застерегти Америку від духовної смерті. 20 липня 1984 року його увʼязнили у Федеральній виправній колонії Данбера, що в штаті Коннектикут.

Усе це аж ніяк не стосувалося справи податків. Річ у тім, що наймогутніша країна світу злякалася зростання і впливу нашого руху. Викликане страхом і невіглаством, це було явне зловживання державною владою і впливом засобів масової інформації. Але шляхи Господні незбагненні. Християнська спільнота, як ніколи, обʼєдналася з нами. Провідних священнослужителів обурив той факт, що за дію, яку можна охарактеризувати як адміністративна помилка — якщо така дійсно була, садять до вʼязниці на 18 місяців. Тисячі представників духовенства у США протестували. Сотні людей провели тиждень у Вашингтоні, що в окрузі Колумбія, в Братстві спільних страждань. Вони вивчали Божий Принцип та американські традиції свободи віросповідання, відвідували своїх представників у Конгресі, організовували демонстрації біля Білого дому. Вони заявляли, що, кинувши Батька Муна до вʼязниці, уряд по суті те саме зробив із ними.

Окрім підтримання цієї екуменічної діяльності в Америці, члени Церкви обʼєднання в усьому світі безперервно молилися. Не знаючи нашого досвіду ранніх років становлення церкви в Кореї, вони не могли повірити в реальність того, що Господь може опинитися у вʼязниці. Ми з чоловіком втішали їх. «Відтепер почнеться новий світ», — переконував Батько Мун наших членів церкви, нашу сімʼю і мене. «Тепер не тільки Америка, а й усе людство буде з нами, і барабанний дріб надії пролунає в усьому світі».

20 липня 1984 року — день, який я хотіла би викреслити зі сторінок історії. Того дня мій чоловік покинув наш будинок і потрапив до вʼязниці в Данбері. Перед тим як вирушити, о 10 годині вечора, він намагався надихнути і словами надії підбадьорити наших членів церкви, які зібралися в «Бельведері». З кількома із них ми поїхали до вʼязниці. На очі мені навернулися сльози, проте я була сповненою рішучості не показувати свої емоції. Батько Мун попросив членів церкви розвіяти свій гнів і смуток. «Не плачте за мною, — сказав він їм, — моліться за Америку».

Дивлячись, як Батько Мун входить до вʼязниці, нас охопило відчуття глибокої темряви. Ми довго стояли біля входу, нібито однієї миті він міг просто так розвернутися і піти звідти. Зітхнувши, я спробувала втішити всіх, і ми помалу рушили додому. Мій чоловік розпочав несправедливий термін увʼязнення на чужині, і я знала, що повинна пробачити людей, які запроторили його туди. Нам випала нагода втілити на практиці найфундаментальніший етичний закон нашого руху: «Любіть своїх ворогів і живіть заради них».

Самопожертвування, навіть перед смертельною небезпекою, і — якщо йти далі — прощення та любов до тих, хто звинувачує й обманює, — все це ми почали називати «духом Данбері». Дух Данбері — це віддавати і знову віддавати, навіть після того, як у вас усе забрали, пробачити всіх причетних, а потім вистояти та рухатися далі, знаючи, що, згідно з волею Небес, обовʼязково відбудеться щось краще.

Наш нічний шлях додому був темним. Упродовж 10 років життя в Сполучених Штатах на мою долю випало більше пригод, ніж є каміння на березі річки. Ми побували в кількох світових турне, перетинали континенти і скликали проривні конференції, які збурили світ учених, теологів та духовенства. Ми зустрічали молодь, котра, випромінюючи безмежну енергію, оновлювала своє життя в обіймах Божої любові. Наш шлях був виснажливим, але неймовірно корисним. Зважаючи на все це, увʼязнення мого чоловіка стало важким хрестом, який треба було знести; воно — як та гірка пігулка, яку потрібно проковтнути.

Як його дружина я також переживала особистий біль. На ту пору моєму чоловіку було майже 65 років, і перебуванняу вʼязниці в Сполучених Штатах, ледве знаючи англійську мову, напевне було нелегким. До того ж не так давно я народила нашу чотирнадцяту дитину. Я була з чоловіком щоразу, як він зʼявлявся в залі суду, перед засіданням Конгресу або виступав перед нашими членами церкви. А тепер ще й це. Мені було дуже важко — і душевно, і фізично. Окрім усього цього я мала заповнити вакуум керівництва, створений його відсутністю.

Мій чоловік знав, про що я думаю, тому намагався зосередити і свої, і мої думки, і весь наш рух на просуванні вперед. Наступного ранку він зателефонував і сказав: «Скажи членам церкви, що ми маємо запалити сигнальні вогні для християнства відповідно до Божого заклику».

Я поділилася словами чоловіка з нашими лідерами та членами церкви. Після цих натхненних слів, які мене зарядили енергією, я зрозуміла, що нам потрібно робити. «Бог дає нам ще одну можливість, — сказала я їм. — Ми конче маємо втілити те, до чого покликані, спираючись на наші досягнення. Наша конструктивна діяльність та сумлінні духовні умови життя зворушать Божий Шімджон. Наша старанна посвята змусить сатану здатися. Зараз для цього найкраща пора. Це все увійде в історію як зустріч нової епохи».

Існує приказка: «Біда ніколи сама не ходить». І справді, не встигла я перевести подих, як головою врізалася в чергове несподіване нещастя. Головний лідер нашого руху, який одним із перших приїхав викладати Божий Принцип в Америку й активно захищав нас із чоловіком у США, раптово пропав безвісти. Незабаром ми дізналися, що доктора Пак Бо Хі викрали і зачинили в підвалі десь у Нью-Йорку. Викрадачі погрожували вбити його.

Ми викривали комуністичну підривну діяльність через газети «Світ новин» і «Вашингтон Таймс» і розбивали на дрізки ідеологічні претензії марксистів перед десятками тисяч американських священнослужителів за допомогою CAUSA. Комуністів обурювало те, що свобода віросповідання Сполучених Штатів дозволила нашому рухові набути такого впливу. Не маючи поліцейського апарату, який у них був у Північній Кореї, можливості табору лівих завдати нам шкоди були обмеженими. Але зараз, вважаючи нас вразливими через відсутність Батька Муна, вони вдалися до насильницької злочинної діяльності — викрали доктора Пака.

Мій чоловік перебував у вʼязниці, тож мені довелося вирішувати проблему самотужки. Перше, що я зробила — це палко та щиро помолилася, аби той святий чоловік, якого викрали, почув мій голос. Тоді зателефонувала в США сенаторові Орріну Гетчу. Він був добросердою і справедливою людиною, виступав від нашого імені під час слухання в Конгресі. Я повідомила йому: «Причиною викрадення не є особисті стосунки і бажання отримати викуп. Це напад на людину, яка викрила їхній злочини за допомогою преси та просвіти». Сенатор Гетч відповів, що попросить ФБР провести розслідування негайно. Однак юристи і довірені радники припустили: якщо ФБР почне розслідування, це збільшить імовірність того, що викрадачі завдадуть шкоди доктору Паку, тому краще з ними домовитися. Я не хотіла з цим погоджуватися, і знову поринула у відчайдушну молитву.

Тим часом, як згодом поділився з нами доктор Пак, ситуація погіршувалася. Викрадачі жорстоко били його та застосовували електричний струм, доки той не зомлів і не впав на холодну підлогу. Тієї миті він почув чийсь голос: «У тебе не так багато часу. Але вони не заподіють тобі зла до завтра. Ти виживеш, якщо втечеш протягом 12 годин. У тебе все вийде. Використовуй усі доступні способи».

Доктор Пак навіть крізь сон почув мої молитви. Він отямився і вирішив спробувати втекти. Проявивши неабияку кмітливість, доктор Пак умовив викрадачів послабити умови — і йому вдалося втекти з полону. Наступного дня він повернувся додому. Невдовзі після того я зустрілася з ним, і він докладно розповів, що сталося. «У темряві я почув голос Істинної Матері: він лунав, наче голос і одкровення від Бога. Ваші слова раптом розбудили мене та дали мені мудрість і силу перехитрити викрадачів».

Після того, як це сталося, дуже важкий період мого життя став часом, коли я була сповненою бадьорості, а моє бажання дарувати милосердну любов лише поглибилось. Дні були насичені емоціями і заповітними моментами, адже мій чоловік ділився зі мною своєю любовʼю. На початку кожного дня, після закінчення своєї молитви, о 5-й годині ранку він телефонував із тюремного таксофону і вітав мене словами: «Моя кохана Мамо!».

Мені дозволяли відвідувати його у вʼязниці через день. Мене підвозили туди кабріолетом, і коли дозволяла погода, я опускала верх, виїжджаючи на останній пагорб біля території вʼязниці. І в дощ, і сонячними ясними днями мій чоловік завжди виходив і чекав нашого прибуття. Із тугою в серці я широко посміхалася і махала рукою з машини. Іноді чоловік заходив до зали побачень втомленим і змученим, бо щойно закінчив прибирати підлогу чи мити посуд. Котра з дружин змогла би спокійно дивитися на свого чоловіка в такому стані? Проте, придушуючи своє горе, я обіймала його зі світлою посмішкою. Я часто привозила нашу наймолодшу дворічну доньку Чон Джин, і чоловік дуже радів, обіймав її та брав на руки.

Коли наші короткі зустрічі закінчувалися, він проводжав нас. Поки ми зʼїжджали з пагорба, від хвилювання сльози котилися мені з очей. Я вже не могла повернути обличчя до нього, щоб не видати свій плач, тому просто дивилася вперед і махала рукою на прощання. Я знала, що мій чоловік стоятиме на місці, не відводячи від мене очей, мовчки молитиметься та махатиме нам услід, поки не зникнемо за обрієм.

Батько і Мати Муни з Хьо Джином у реабілітаційному центрі для колишніх вʼязнів після його звільнення з Федеральної виправної колонії міста Данбері. Батько Мун пробув там з 20 липня 1984 року до 20 серпня 1985 року

Упродовж 13 місяців увʼязнення Батька Муна я боролася з почуттям скорботи і несправедливості, однак мій обовʼязок керувати церквою і провидінням був на першому місці. Я відчувала відповідальність за те, щоби надихати наших членів церкви в усьому світі, разом з чоловіком підтримуючи вісь, навколо якої оберталося їхнє непохитне життя у вірі. Дякуючи Богу, ми по-справжньому відчули стабільність. Коли мій чоловік потрапив до вʼязниці, світова преса пліткувала і цинічно віщувала, що Церква обʼєднання зникне. Деякі представники ЗМІ ніби з нетерпінням чекали, коли це трапиться, сподіваючись якнайскоріше оголосити: «Ось бачите, ми ж вам казали! Церква обʼєднання — це шелихвости. Вона — наче порожнє яйце, і коли воно трісне, ми побачимо порожнечу всередині; її псевдовіруючі розбіжаться увсебіч».

Однак все було навпаки: чисельність наших членів церкви та союзників тільки зросла! Люди розуміли, що уряд США відправив Батька Муна несправедливо відбувати тюремний термін за те, що той присвячував своє життя спасінню людства. У глибині душі всі люди цінують свободу віросповідання.

2 вересня 1984 року: 13-та Міжнародна конференція за єдність наук у Вашингтоні, округ Колумбія. Мати Мун зачитує привітальне звернення від імені свого чоловіка

Попри увʼязнення Батька Муна, наша глобальна миротворча робота тривала. За місяць після його арешту було заплановано 13-ту Міжнародну конференцію за єдність наук (ICUS — International Conference on the Unity of the Sciences). Її щорічно проводили вже понад десять років й у ній брали участь учені з усього світу, аби обговорити, як обʼєднати науки на основі абсолютних цінностей. Організаторам та учасникам потрібно було знати, чи відбудеться чергова конференція. Наші критики глумливо вигукували: «Там усе крутиться довкола Батька Муна. Без нього конференції не буде». Не зважаючи на них, я відповіла: «Ми обовʼязково проведемо конференцію», — і підготовку було продовжено.

2 вересня 1984 року наш Міжнародний культурний фонд провів 13-ту Міжнародну конференцію за єдність наук у Вашингтоні. У ній взяло участь понад 250 учених із 42 країн світу. Я зустрічала і вітала кожного окремо, відтак піднялася на трибуну і рішуче вголос зачитала привітальну промову від імені засновника ICUS. Незважаючи на те, що його на конференції не було, все пройшло успішно. Науковці висловлювали вдячність, наші співробітники також були задоволеними. Усім стало очевидно, що наш рух бере свій початок від Бога, а не залежить від однієї особи.

На цьому успіхи наших міжнародних конференцій не закінчилися. Влітку 1985 року Академія професорів за всесвітній мир (PWPA — Professors World Peace Academy) запланувала провести глобальний конгрес в Європі. Знову я почула сумніви щодо того, чи зможемо ми й цього разу. Але, як і попереднього, я впевнено дала вказівку: «Ми проведемо цю конференцію, як і планували».

Місцем проведення конференції було обрано швейцарську Женеву. Доктор Мортон Каплан, відомий політолог із Чиказького університету, був президентом PWPA. Він приїхав в Данбері, щоби порадитися з моїм чоловіком щодо конференції і зустрітися з нами. Тими днями мій чоловік, навіть перебуваючи у вʼязниці, діяв під керівництвом Небес, аби зупинити поширення комунізму «на порозі» самої Америки — в Нікарагуа. Його рішучість викликала в американського президента Рональда Рейгана бажання вжити певних заходів. Спостерігаючи за розвитком подій, ми з чоловіком бачили, що за світовою експансією комунізм намагається замаскувати серйозну внутрішню кризу в межах своїх кордонів, і незабаром весь цей картковий будиночок розвалиться. 1970 року Батько Мун передбачив, що комунізм занепаде наприкінці 1980-х, за 70 років після заснування.

Отже, на зустрічі з політологом із Чиказького університету мій чоловік оголосив тему конференції — «Падіння Радянського Союзу». Доктор Каплан, беручи до уваги лише на зовнішню ситуацію у світі, був проти:
— Соціологи не обговорюють те, чого не сталося.
Але Батько Мун мʼяко, проте рішуче заперечив:
— Комунізм іде на дно, а Радянський Союз зазнає краху, тому вам потрібно оприлюднити ці факти перед спільнотою вчених і професорів з усього світу.
Доктор Каплан знову завагався і запитав:
— Як щодо того, якщо ми вставимо слово «можливе«?
Батько Мун відповів:
— Ні. Це не просто можливість. Повірте мені і зробіть так, як я кажу.

Коли ми поверталися зі зустрічі, я помітила, що в доктора Каплана голова йшла обертом. Позаяк він був всесвітньо відомим ученим, то не міг говорити того, що вважав порожніми словами, а надто скликати на основі цього конференцію. Він тричі наголосив, що хотів би дещо помʼякшити тему конференції. Я сказала, що цього робити не слід, щоби він ні про що не турбувався і дослухався до порад мого чоловіка. Проте він далі шукав обхідні шляхи і дивився на мене чарівними, сповненими надії очима. «Хіба не можна використати дещо мʼякше слово, ніж «падіння»? — не вгавав він. Однак я не поступалася. Ми з чоловіком знали, що за кілька років комунізм у Радянському Союзі занепаде.

Із 13 по 17 серпня 1985 року пройшла 2-га Міжнародна конференція Академії професорів за всесвітній мир у Женеві під назвою «Падіння Радянської імперії: перспективи переходу до пострадянського світу». Сотні викладачів університетів обговорювали падіння комунізму з різних кутів зору. Вони чули пророцтво про те, що «комунізм упаде за кілька років». І були шоковані, адже такі ідеї навіть не спадали їм на думку. Їх вразило й те, з якою рішучістю ми йшли проти здорового глузду і політкоректності. Їхні нерви були на межі з іще однієї причини: радянське посольство було розташоване прямо через дорогу від місця проведення конференції.

Деякі відомі соціологи та професори доволі жорстко розкритикували наше проголошення. Та, як ми і передбачали, радянський комунізм опустив завісу буквально шість років по тому. Цікаво, що коли власне Радянський Союз розпався, дехто з цих учених заявляв, начебто вони передбачали, що цетрапиться, але мало хто визнавав, що саме Батько і Мати Муни першими пророкували, що це насправді відбудеться, і навіть скликали конференцію з однойменною назвою. Що ж, ми з чоловіком просто продовжили свою справу, працюючи заради майбутнього.

Навіть під час незаслуженого увʼязнення мій чоловік неабияк вразив інших вʼязнів своєю зразковою поведінкою і старанністю. Спочатку увʼязнені глузували з нього, начебто той заснував дивну нову релігію, що походила зі Сходу, і навіть намагалися сперечатися з ним. Але Батько Мун сприймав усе це терпеливо, стримано і гідно. Пізніше він зізнався мені, що з нетерпінням чекає, коли побачить, кого Бог приготував для зустрічі з ним. Мій чоловік зобовʼязався перетворити Данбері — місце, де панує гнів, образа й егоїзм — на місцину, де пануватиме любов.

Незабаром вʼязні побачили, що батько Мун витрачає свою тижневу соціальну допомогу на покупки в тюремному магазинчику, а протягом тижня роздає все куплене одиноким однокамерникам. Рано-вранці він проводив молитовні служби, й інші вʼязні поступово почали доєднуватися до нього. Дехто з них побачив у моєму чоловікові справжнього учителя; декотрі називали його «святим у вʼязниці». Охоронці і тюремне керівництво вʼязниці теж були вельми враженими.

20 серпня 1985 року, в день звільнення Батька Муна, газета «Нью-Йорк пост» опублікувала карикатуру, на якій було зображено, як усі вʼязні вклоняються Батькові Муну, а один тюремний чиновник каже іншому: «Випускай вже його скоріше звідси, поки він не влаштував тут масові одруження!». Ото ми з чоловіком насміялися!

Як його дружина і мати наших дітей, я переживала увʼязнення чоловіка наче власне. Справа Данбері нагадувала ситуацію суду над Ісусом, який проводив римський прокуратор Пилат, та його подальше розпʼяття. Структури, які хотіли, щоби Батько Мун зник назавжди, постійно вишукували можливість це зробити. Американське ФБР затримало оперативників Червоної армії в США, яких надіслали радянське КДБ і Кім Ір Сен із Північної Кореї, щоб убити мого чоловіка. Серед увʼязнених були люди, які відчували таку ж ненависть, як і ті, хто викрав доктора Пака. Мій чоловік сидів в одній камері з такими людьми, і ніхто не міг гарантувати його безпеку. Це була сучасна версія Голгофи, він наче висів на хресті зі злодіями ліворуч і праворуч.

Попри ці обставини, ми присвятили своє життя спасінню Америки. У підсумку, хоч нас переслідували, звинувачували й увʼязнювали, ми з чоловіком ніколи не відступали і не відступимо — ні на землі, ані на небі. Ставши з ним єдиним організмом — коли його думки були моїми, а мої — його, я любила всією душею й тілом, прагнучи втілити Божу мрію. Я мовчки пройшла цей виснажливий життєвий шлях, бо покликана привести людську сімʼю до єдності як Мати миру, зцілити нашу стражденну планету як Мати Всесвіту і подарувати радість нашому Небесному Батькові як Його Єдинородна Донька.

Якось мій чоловік назвав мене первосвященником. Він сказав, що досі в Божому провидінні первосвященниками були лише чоловіки, але нині почалася епоха жінки, тож священниками мають ставати жінки. Небесні Батьки закликають жінок у ролі посередниць передавати прощення, очищення та відродження всьому людству.

Глава 4. Тернистий шлях, осяяний Божим світлом

Я не залишу вас сиротами

Із наближенням Таємної вечері Ісус утішав своїх учнів, кажучи: «Я не кину вас сиротами, Я прибуду до вас!» (Іван. 14:18). Цей уривок кількома словами описує шлях, яким я пройшла. Незважаючи на те, що всі ми маємо батьків, коли починаємо блукати в темряві, не знаючи Бога й не розуміючи, як жити далі, — ми почуваємося сиротами. Упродовж свого життя я прагнула привести людство до любові Бога, нашого Небесного Батька, любові, що дарує прийняття, прощення і відродження.

Ще в 1990-х роках якби котрась жінка забажала очолити подію або виступити з промовою в сільській місцевості Кореї, люди поглянули б скоса і запитали: «Навіщо?». У них просто в голові не вкладалося: як жінка може звертатися до жінок заради жінок. На ту пору жінки не мали публічного голосу. Хоч в суспільстві і проголошувалося, що чоловіки та жінки мають однакову цінність, але на практиці ці слова навряд чи були варті того паперу, на якому їх було надруковано. Жодна людина — чоловік це чи жінка — не знала навіть, як правильно розпочати обговорення цього питання.

Я довго розмірковувала над тим, коли ж жінки все-таки зможуть виконувати свою роль як досконалі особистості, як співтворці і важливі члени суспільства, а надто як Божі доньки. Ми з чоловіком щиро молилися під час його увʼязнення в Данбері, і разом дійшли висновку, що настав час звільнити всіх жінок, а моє завдання — взяти на себе громадську роль навчати цього і показувати власний приклад. Отже, ми ретельно почали створювати духовну і фізичну основу того, що згодом переросло у Федерацію жінок за мир у всьому світі.

Мій чоловік почав навчати, що позицію істинної жінки займаю я — та, котра стоїть ліворуч від Бога, праворуч Якого стоїть він сам. Він розповідав про мене як про істинну жінку та співзасновницю нашого руху; як істинну жінку, що є індивідуальним втіленням Істинних Батьків і служить, як і він. Він стверджував, що я як істинна жінка маю такі ж повноваження, спадщину і права, що і він. Після наших зустрічей з президентом Михайлом Горбачовим та пані Раїсою Горбачовою, а також із генсеком Кім Ір Сеном, про яку я розповім згодом, ми вирішили, що настала пора для проголошення світові Істинних Батьків. Як його дружина я є першим свідком свого чоловіка. Він, як мій партнер у любові до Небесного Батька, першим запропонував мені звернутися з нашим посланням миру.

Ми з чоловіком заснували Федерацію жінок за мир у всьому світі. Після інавгураційного мітингу на Олімпійському стадіоні в Сеулі в квітні 1992 року, про який я далі розповім, я провела низку заходів, відкриваючи відділення федерації в 40 корейських містах. Я виступала з посланням «Провідна роль жінки у світі ідеалу». Нам було цікаво, скільки людей відвідає ці події, і ми надзвичайно раділи, бо кожного разу зала була заповненою. Хоч промова стосувалася більше жінок, у залі було й багато учасників-чоловіків. Я розуміла, що епоха жінок, про яку ми з чоловіком говорили, вже настає.

10 квітня 1992 року: 150 000 людей на інавгураційному мітингу Федерації жінок за мир у всьому світі в Сеулі

Коли турне Кореєю закінчилося, ми запланували виступи-відкриття філій Федерації жінок в Японії.

— Японські жінки теж повинні це почути, — сказала я своїм асистентам.
— Згодні, — відповіли вони, — але ви говорите корейською, тому через переклад початковий зміст буде передано не повністю.
— Погоджуюся. Тоді я говоритиму японською.

Коли мій чоловік почув це, він навіть хотів мене відмовити.

— Буде значно легше виступати з перекладачем. Промова довга, і ти погано знаєш японську мову. Та й часу залишилося зовсім мало. Ти впевнена, що можеш говорити з ними японською?

Не встиг він договорити, а вже знав мою відповідь. Та і що було відповідати? Я репетирувала промову японською мовою кілька днів, бо дуже хотіла, щоб японський народ не почувався сиротою. Я прагнула пояснити їм їхньою ж мовою, що насправді всі ми — сироти, і нині через Істинних Батьків можемо стати дітьми нашого Небесного Батька.

24 вересня 1992 року в японському «Токіо Доум» зібралося 50 тисяч людей. Я вперше публічно виступала японською в знаковому місці — столиці Японії, і слухачам про це було відомо. Ніхто — ні корейці, ні японці — не мав великих очікувань щодо результату. Організатори, про всяк випадок, підготували молодих японських перекладачів, які стояли прямо за сценою. Та коли я вийшла на сцену і почала говорити, японці були просто вражені. Вони встали і стоячи почали аплодувати.

Перші кілька хвилин слухачі сприймали мене дещо насторожено й подумки наче запитували себе: «Коли ж вона припуститься помилки, коли?». Але я продовжувала, і кожне речення закарбовувало Боже слово у їхніх серцях. Було помітно, що вони розслабилися, бо виглядали щасливими.

Протягом наступних девʼяти днів я виступала з цією промовою в семи містах без натяку на втому, а потім ще три дні — перед корейцями, які мешкають в Японії. Так мені вдалося підняти дух і японських, і корейських жінок.

— А тепер я маю вирушити в Америку, — сказала я тоді своїм помічникам.
— Чи не занадто це важко? Просимо вас, зробімо хоч один повноцінний день відпочинку перед вильотом.

Але душею я вже була там, на Заході:

— Там багато людей чекають на мене. Я не можу відпочивати і розслаблятися.

Перетнувши Тихий океан, я ступила на американську землю. Виступаючи у восьми найбільших містах США, я проголошувала, що епоха жінок вже не за горами, й пояснювала, що це означає для чоловіків, жінок і Бога. Уже першого дня мешканці Вашингтона глибоко дякували мені. Досі вони сприймали мене лише як «дружину преподобного Мун Сон Мьона з Кореї», але зараз їхнє ставлення змінилося. Тепер я була Хан Хак Джа, яка представляє всіх жінок, усі жіночі прагнення та цінності. Я посіяла у їхніх серцях зерна жіночого лідерства, необхідного для завершення спасіння світу.

Інавгураційне турне від федерації жінок я продовжила в Європі, Росії, Азії й Океанії. Я ніколи не забуду свого виступу на Філіппінах. За день до події я вилетіла з Лос-Анджелеса в Манілу. У літаку я ненадовго задрімала, і мені наснилося, що годую грудьми малюка. Дивлячись на цю маленьку прекрасну дитинку, я промовила до себе: «Я вже не в тих літах, щоб народжувати».

Прибувши до Маніли, я дізналася, що того дня, 8 грудня, католицька церква відзначає свято Непорочного Зачаття. Якось однією з вулиць у центрі Маніли проходила жінка і випадково побачила плакат, що рекламував мою промову. На плакаті була зображена я в жовтій корейській сукні. Раптом їй спало на думку: «Це людина, яка виконає місію Діви Марії». Тієї миті на тому ж місці вона вирішила прийти на мій виступ. Цю жінку так глибоко зворушила моя промова, що вона встала і голосно вигукнула: «Та, що приїхала на Філіппіни цього святого дня, справді наша Матір Марія!». У відповідь зала вибухнула вигуками підтримки.

Наприкінці турне був запланований виступ у Будинку народних зібрань, що на площі Тяньаньмень у Китаї. Це була складна знакова подія. Ми очікували, що, позаяк почала діяти політика відкритих дверей Китаю, все пройде спокійно, але не так сталося… Комуністична партія та військові вже на самому початку відмовились надати дозвіл на проведення заходу. Коли ми пояснили, що це не політичний мітинг, вони відповіли: «Тоді текст вашої промови має пройти цензуру. Він не має містити нічого про Бога». Цензорські перевірки тривали тиждень. Відтак висновок був чітким: «Ми не можемо дозволити вам виступити з такою промовою».

Мені неодноразово намагалися влаштувати саботаж, аби я змінила промову, але я не поступалася. Я доводила, що виступ не має нічого спільного з політикою, а в промові йдеться здебільшого про жінок. Здавалося, справа зайшла в глухий кут. На ту пору син президента Дена Сяопіна — Ден Пуфан — був головою Національної федерації інвалідів Китаю — організації, що налічувала 500 000 осіб. За день до події він запросив мене та інших керівників федерації жінок на прийом, який проводила його організація. Захід пройшов вельми душевно, ми підбадьорювали один одного, попри відмінності в наших системах та ідеологіях. Почувши про такий приємний досвід, увечері нас запросила на зустріч уже Всекитайська федерація жінок. Ми, жінки, не знали добре одна одну, тому спочатку трохи ніяковіли, але незабаром здружилися і весело провели час, співаючи разом пісень.

Незважаючи на те, що громадські прийоми та офіційні публічні заходи — це абсолютно різні формати зустрічей, проте наш позитивний досвід спілкування з двома згаданими національними організаціями, що тісно повʼязані з президентом, додав мені впевненості; тому я, стоячи на своєму, все-таки виголосила початковий текст промови. Люди з цієї комуністичної країни здивувалися, почувши, як я промовляю слово «Бог» — не раз і не два, а десятки разів! А я була спокійною, адже знала, що все так і має бути. Той факт, що я виступила з такою промовою в Будинку народних зібрань у Пекіні, був просто революційним! Такою була революційна сила жінки. Отже, за цих умов протягом 1992 року я здійснила турне, виступивши в 113 містах світу.

Вирушаючи з Кореї в турне, я мала кілька комплектів одягу, які мали б згодитися мені в неоднакових кліматичних умовах у різних країнах. Але після повернення у мене зостався тільки один костюм, який і був на мені. Я завжди роздаю свій одяг, до того ж мене не було вдома майже рік. Коли мій чоловік зустрів мене, він одразу сказав:

— Ти добре попрацювала!

А потім, поглянувши на мої руки, запитав:

— До речі, а де твоя обручка?

Я подивилася на свою руку. Тільки зараз згадала, що її немає.
— Обручки немає… Напевно, я комусь її віддала.
— Кому ж ти її віддала? — недовірливо спитав він.
— Знаєш, я памʼятаю, що подарувала її комусь під час туру. Та ніяк не можу пригадати, хто це був. Той, кому вона дісталася, або збереже її як сімейну реліквію, або, за потреби, продасть, щоб підтримати свою сімʼю.
— Та ні, може, це і добре, що ти віддала обручку. Але невже не памʼятаєш, кому?

Ми справді не так багато уваги приділяємо особистим речам, і так було завжди. Поглянувши чоловікові в очі, я помітила вдячність за цю, притаманну мені, рису. Відтак він посміхнувся, ствердно кивнув головою і ми продовжили святкування.

Після одруження ми з чоловіком не могли провести медовий місяць. Для мене це не становило проблеми, а він завжди відчував докори сумління. Коли ми були в Нідерландах під час турне — а це був 1969 рік — він, поміркувавши, купив мені за накопичені гроші маленьку діамантову каблучку. Ця каблучка була коштовною, але я подарувала її комусь, і навіть забула кому. Я розлучаюсь із речами легко, а потім просто відпускаю їх. Бог приходить до тих, хто віддає те, що має, віддає своє душу і навіть життя, а потім і не згадує цього. Мій чоловік знає, що я така, та і він такий самий. Як і я, він «відпустив» цей випадок.

Те глобальне турне 1992 року аж ніяк не було відпусткою: ми охопили 113 міст, 24 часові пояси, переїжджаючи з місця на місце, від реєстрації до реєстрації; один натовп змінювавінший, один розклад — другий, то одне траплялося, то щось інше. Я говорила про цінність і місію жінок, шлях до миру в сімʼї та світі і любов до Небесного Батька. Я робила це, щоби відкрити браму для людства, яке застрягло на місці, наче самотня сирота, і привітати його в цілющих, сповнених любові обіймах Істинних Батьків. Лише отримавши Боже благословення на шлюб, ми можемо залишити сиротинець і як воістину щасливі сини і доньки Бога отримати свій спадок.

Я тут, щоби подарувати всім вам свою обручку.

Глава 5. Герб Царства Небесного

Найкрасивіші квіти Кореї

Коли люди вперше чують спів «Маленьких ангелів», він справляє на них дуже глибоке враження. Відчувають, наче їх охоплює хвиля любові і гармонії. І я щоразу чую коментарі на кшталт: «Це звучить, немов співають ангели». Варто одній людині висловити своє захоплення, інші починають хвалити ще більше: «Те, що я чую, — це не пісня! Це щасливий хор, який посилає дощ у пересохлу душу».

Якщо ми спробуємо дати визначення Руху об’єднання короткою фразою, то воно звучатиме як «культура шанобливого серця». «Шанобливе серце», яке я назвала корейським словом «хьоджьон», означає щиру посвяту та любов до нашого Небесного Батька. До слова «серце» мій чоловік придумав корейське слово «шімджон», тобто сутність краси і первісне коріння любові. Саме краса стимулює любов постійно нарощувати свою силу. Культура шімджон виходить за межі часу і простору. У світі, в якому звільнено Бога, чиста і непорочна культура шімджон тектиме вперед, немов річка, і віятиме, немов легкий вітерець, проявляючись в усіх формах мистецької творчості.

Засновані 1962 року, «Маленькі ангели» провели близько 7000 виступів в усьому світі

Ісус казав дітлахам, що Царство Небесне належить їм. Дитина, яка безтурботно спить, є уособленням миру. Щира дитяча посмішка найкраще ілюструє щастя. Тендітний дитячий голос відкриває шлях до сердець, заспокоює стражденних і є виявом щастя й миру. Саме сила невинних дитячих голосів, що поєдналися в пісні, стала причиною того, що ми разом із чоловіком заснували «Маленьких ангелів Кореї» — дитячий народний танцювальний і співочий колектив.

За часів Корейської війни я бачила багато талановитих митців, які були бідними безхатьками і біженцями, й не мали змоги проявити свої таланти. У той нужденний повоєнний період тільки декілька людей повірили в силу музики і танцю. Решта навіть слухати не хотіли, коли ми з чоловіком заводили розмову про культуру і мистецтво. Люди крутили головами, кажучи: «Зараз важко навіть знайти їжу… Не марнуйте свого часу на культуру». Однак я сприймала культуру не як розкіш, а як життєво важливу річ.

Упродовж 5000 років відточення культури було частиною щоденного життя корейців. Ми — люди мистецтва. Корейська культура унікальна і прекрасна, незважаючи на те, що чималу її частину було втрачено під час негараздів двадцятого століття. За моїх шкільних років найулюбленішою розвагою для мене було малювання. Я навіть замислювалася над тим, аби стати митцем. Однак замість того, щоби вкладати у власну мрію, я вирішила допомогти засяяти на світовій сцені винятковій красі корейської культури.

Саме так з’явилися «Маленькі ангели Кореї». 5 травня 1962 року ми з чоловіком заснували цей дитячий народний балет. Тоді Корея була бідною країною, яка долала політичні негаразди. Чимало наших членів церкви з цим не погоджувалися. Першим аргументом стало те, що в нас не було достатньо грошей навіть на будівництво церкви, не кажучи вже про кошти на організацію пісенно-танцювального колективу. Також доводили, що краще створити дорослий хор, аніж дитячу танцювальну трупу. Наводили десятки різних заперечень щодо цього плану, однак ми з чоловіком зосталися непохитними, і врешті-решт усі об’єдналися заради «Маленьких ангелів Кореї».

Наступною перешкодою на нашому шляху став вибір місця, де дівчатка могли би тренуватися. Однак нам вдалося отримати безкоштовно напівзруйнований склад. Там протікав дах і були вибиті шибки. Та ми швидко зробили ремонт, перетворивши його на репетиційну залу. У ній не було обігрівачів, тому взимку дівчаткам доводилося дихати на свої руки, аби зігріти їх. Щойно новини про те, чим ми займаємося, розлетілися, опоненти нашої церкви насміхалися і казали: «Ангели літають на небесах, а ті дівчатка нагадують плескання в болоті!».

Однак дівчатка і їхні вчителі мали велику жагу до успіху. У душі вони керувалися девізом: «Чудовим танок робить прекрасна душа. Прекрасна душа робить і пісню вражаючою, а обличчя — красивим». Протягом трьох років вони наполегливо тренувалися, проливаючи піт і сльози. Після всіх цих виснажливих тренувань вони вирушили у світове турне з величним девізом: «Піднімемо прапор Кореї у світі!».

Перший виступ «Маленьких ангелів» відбувся 1965 року в місті Геттісберг, що в Пенсільванії, для колишнього президента США Дуайта Ейзенхауера. Це місто прославилося завдяки урочистій промові президента Лінкольна, яку він виголосив на честь тих, хто загинув під час Громадянської війни в США. Тож із цього відомого місця почалася подорож «Маленьких ангелів», мета якої — показати красу корейської культури. Після виступу президент Ейзенхауер спершу пригадав свій візит до Кореї 1952 року, відтак високо оцінивши виступ колективу. Лагідно всміхнувшись, він сказав: «Виглядало, немов небеса спустилися на землю».

Однак для групи новачків це було справжнім викликом — вперше публічно виступити перед колишнім президентом Америки. Нерідко навіть добре відомим у своїх країнах співакам і танцюристам не вдавалося вразити американську аудиторію. Проте я зовсім не хвилювалася. Адже спів дітей — це невинність, тому з власного досвіду я знала, що безневинні діти творять мир і гармонію.

Починаючи з виступу в Геттісберзі, «Маленькі ангели» дарувалии радість скрізь, куди б не приїхали. Вони виступали в багатьох залах Сполучених Штатів. Коли діти починали співати корейські пісні, як-от «Весна на Батьківщині» або «Аріран», люди спершу запитливо зводили брови. А тоді заплющували очі й слухали. Урешті, вони починали плакати. Коли «Маленькі ангели» танцювали маленьких наречену і нареченого в корейських традиційних костюмах, публіка починала слідувати їхньому ритму, відтак відгукуючись щирими аплодисментами. Коли танцюристи піднімали ногу, одягнуту в традиційну корейську білу шкарпетку, яка підкреслювала елегантність і красу ліній, що відображено в корейському мистецтві, в людей із Заходу це викликало неабиякий захват. Так, без жодного слова, «Маленькі ангели» передавали наші традиції і красу. Вони мандрували світом, як посли корейської культури, демонструючи юнацьку енергію, чистоту і щастя — цінності, яких так прагнула західна аудиторія.

Глава 5. Герб Царства Небесного

Шімджон, що зворушує інший шімджон

Одного дня генеральний директор «Маленьких ангелів» — доктор Пак Бо Хі — отримав запрошення. Воно надійшло з Об’єднаного Королівства. На початку 1970-х корейцям було дуже складно виїхати до Великобританії. Однак, хоч як дивно, «Маленьких ангелів» запросили виступити перед британською королівською сім’єю. Досі ніхто з артистів із Далекого Сходу не отримував такого запрошення.

Танцюристи швидко зібрали свої речі. Щоби долетіти до Лондона, потрібно було зробити декілька пересадок із літака на літак. Однак 1971 року в лондонському Палладіумі під час Королівського естрадного спектаклю «Маленькі ангели» виступили для королеви Єлизавети ІІ. Наші прекрасні дівчатка з Республіки Корея були світлим променем серед усіх видатних артистів, які там виступали. Їхні милі, але динамічні і яскраві танці декілька разів зривали бурні овації. Наступного дня подію висвітлили в газетах і на телебаченні. Для британців Корея перестала бути культурним болотом, і постала як країна з яскравою мистецькою традицією.

На сьогодні прекрасні голоси «Маленьких ангелів Кореї» вже прозвучали в більше ніж 80 країнах. Вони побували на всіх п’яти континентах і виступали понад 7000 разів, включно з виступами в Центрі виконавчих мистецтв ім. Дж. Кеннеді 1971 року та перед Генеральною Асамблеєю ООН 1973 року. Їх показували по телевізору близько 800 разів, вони зустрічалися з багатьма президентами і прем’єр-міністрами. «Маленькі ангели» брали участь у заходах, присвячених відзначенню 200-річчя незалежності Америки і 10-річчя встановлення дипломатичних відносин між Китаєм та Південною Кореєю. Вони подорожували Японією, Сполученими Штатами, Європою, Азією, Африкою і Південною Америкою. Куди б вони не приїжджали, їх усюди зустрічали з похвалою й аплодисментами. Навесні 1990 року дитячий народний балет виступив у Москві, і йому вдалося розтопити серця комуністичних лідерів. У травні 1998 року виступ ангелів у Пхеньяні, що в Північній Кореї, зробив внесок у примирення між Північною і Південною Кореєю.

Найбільшим стало турне «Маленьких ангелів» до 22 країн-учасниць військової місії ООН у Корейській війні. 2010 року з нагоди 60-ї річниці початку Корейської війни ми послали «Маленьких ангелів» виступити перед ветеранами 22 країн, що надсилали свої війська, гуманітарну або медичну допомогу. Це було найвагоміше їхнє турне. Протягом трьох років в кожній країні вони давали «концерти вдячності» на честь ветеранів. Адже Корея отримала надзвичайну допомогу від цих країн, коли цього найбільше потребувала. Ми проголосили, що настала пора щось повернути взамін. Ті, з ким ми зустрічалися, ще мали яскраві спогади про Корею; вони стверджували, що досі не перестали любити нашу країну.

Дехто з корейців критикував це турне, мовляв, ми — приватний колектив, а не офіційні представники уряду. Однак ми були виразниками душ корейців і Божого Шімджон. У кожній країні ветерани війни гордо виходили на сцену у своїй вицвілий формі, вкритій медалями. Це справді була вражаюча подія.

Ефіопія і Південно-Африканська Республіка — дві африканські країни, які надіслали свої війська. 1980 року комуністи прийшли до влади в Ефіопії. Вони перемістили всіх ветеранів Корейської війни у табір на околиці Аддис-Aбеби. Насправді це місце нагадувало концентраційний табір. Ветерани поділилися своїми болючими спогадами про те, як влада переслідувала їх, як вони змушені були продавати свої медалі, аби хоч якось забезпечити свої сім’ї. Побачивши «Маленьких ангелів», вони не могли стримати сліз, бо розуміли, що бідна, роздерта навпіл корейська нація стала розвиненою країною і готова віддячити їм. Щасливий кінець цієї історії в тому, що концерти «Маленьких ангелів» допомогли привернути увагу уряду до важкого становища ветеранів, і зараз він намагається все швидко надолужити.

Під час виступу у Вашингтоні ветерани Корейської війни ридали, слухаючи, як «Маленькі ангели» співають «Аріран» і «Боже, благослови Америку». У Данії, в місті Копенгаген, принцеса Бенедикта вийшла до 300 ветеранів війни під час виступу.

Під час прибуття в Непал 2016 року «Маленьких ангелів» тепло зустріли місцеві мешканці і студенти. Діти виступили блискуче на концерті з нагоди інавгурації Міжнародної асоціації парламентарів за мир. Концерти, що проходили в президентському палаці й інших залах, не залишили непальців байдужими. Місцеві ЗМІ також високо оцінили виступ дитячого колективу: «“Маленькі ангели” є тими, хто відповідає на Божий заклик; вони — ангели-охоронці, що поширюють мир в усьому світі».

11 серпня 2019 року: церемонія відкриття Міжнародного культурного центру Хьоджон, Чонвон, Південна Корея

Одна дитина може й не надто вплинути, однак якщо група дітей, зібравшись разом, заспіває з чистою душею, вони здатні розтопити закам’янілі серця та розвіяти війну й конфлікти. Нерідко люди вважають, що світ рухає політика, однак це не так. Саме культура і мистецтво змінюють світ. Прихильність, а не розум, є тою, що не залишає людей байдужими. Ідеологія і політичні режими змінюються тоді, коли душі людей стають сприйнятливими.

Пів століття тому «Маленькі ангели» поставили собі за мету показати світові корейську культуру. Вони були передвісниками корейської хвилі, включно з кей-попом, яка зараз шириться світом. Куди б ви не поїхали, в усьому світі вітають і аплодують корейській культурі. Початком цього феномена був концерт «Маленьких ангелів» у Геттісберзі 1965 року. Виступи безневинних дітей надалі захоплюють аудиторію, і нагадуючи скептикам істину: ми можемо об’єднатися.

Глава 5. Герб Царства Небесного

Артистизм збагачує світ

1984 року декілька талановитих випускників Школи виконавчого мистецтва «Маленькі ангели», що нині має назву Середня і вища школа мистецтв Санхва, повернулися після навчання в таких закладах, як Академія принцеси Ґрейс у Монако та Королівської балетної школи в Об’єднаному Королівстві. Визнаючи їхній великий потенціал, ми створили професійну балетну трупу — «Юніверсал-балет», щоби дати можливість цій талановитій молоді не лише продемонструвати свої здібності, а й надихнути публіку та вплинути на нашу країну.

Тоді мій чоловік так описав внутрішню цінність балету: «Коли балерина стоїть на кінчиках пальців з піднятою до Небес головою, її статура відтворює благоговіння перед Богом. Це є виявом палкої туги. Балетні танцюристи своїм прекрасним тілом, яким їх наділив Бог, висловлюють свою любов до Нього. Це найвища форма мистецтва».

$Сцена з «Лебединого озера» у виконанні «Юніверсал-балет».jpg$
Сцена з «Лебединого озера» у виконанні «Юніверсал-балет» у Північній Америці та Європі

Художньою директоркою трупи стала Адрієнна Деллас. Однією із засновників трупи була Мун Хон Сук, моя невістка, випускниця школи «Маленьких ангелів», яка вивчала балет в Академії принцеси Ґрейс та була примою-балериною Вашингтонської балетної компанії. Влітку 1984 року «Юніверсал-балет» дав свій перший концерт «Попелюшка» в Центрі виконавчого мистецтва «Маленькі ангели» у Сеулі.

На ту пору Корейський національний балет був єдиною балетною трупою в Кореї. Він виступав тільки всередині країни, через це Корея перебувала на околиці балетного світу. Завдяки «Юніверсал-балет» країна вийшла на світову сцену. Трупа побувала в 21 країні і показала близько 100 різних вистав під час 1800 виступів. У такий спосіб вона відображала свій девіз: «Небесне мистецтво створює світ краси». Серед багатьох відзнак трупа отримала нагороду «За культуру і мистецтво Республіки Корея».

До початку 2000-х років «Юніверсал-балет» представляв школу класичного російського балету. Пізніше трупа розширила свій репертуар, поповнивши його виставами європейського романтичного і сучасного балетів. Зараз вона ставить як корейські, так і вистави інших країн, а також творить власний інноваційний і оригінальний стиль. «Юніверсал-балет» був першою корейською компанією і другою в Азії, яка виконала шедевр Джона Кранко — драматичний балет «Онєгін». Ба більше, це була перша корейська трупа, яка поставила шедевр із репертуару Королівського балету Великобританії — «Ромео і Джульєтту» сера Кеннета Макміллана.

Також трупа створила унікальну виставу на основі корейських національних казок і традицій. Найвідомішу з цих робіт — «Шім Чон» — було створено 1986 року. Це історія про дитячу шанобливу любов. Виставу було поставлено 200 разів у 10 країнах, і вона не залишила байдужими душі людей усього світу. У межах світового турне 2012 року трупу було запрошено продемонструвати красу корейського балету у світових балетних центрах — Москві і Парижі. Публіка дуже тепло зустріла оригінальний балет «Чун Хян», в основу якого покладено давню легенду про чисту любов, і адаптований для дітей мюзикл «Шім Чон».

Багато років тому, коли Кореї не було чого показати на глобальному культурному рівні, «Юніверсал-балет» з’явився, немов одинокий журавель. Подорожуючи всіма континентами і долаючи чимало труднощів, трупа показала всім людям високий стандарт корейського мистецтва. Колектив продовжить свій рух уперед, керуючись Божою любов’ю.

Глава 5. Герб Царства Небесного

ЗМІ, що висвітлюють загальнолюдські цінності

1975 став роком, коли у світі настали темні часи. У квітні Сполучені Штати покинули В’єтнам, залишивши країну в лапах комуністів. Люди були шоковані й налякані різаниною, яку комуністи влаштували у В’єтнамі та сусідній Камбоджі. Комуністи піднімали голову по всьому світу.

Я народилася в Північній Кореї і з власного досвіду знаю жорстокість комунізму та злидні війни. Тож я добре розуміла, що поразка у В’єтнамі призведе до кривавих погромів і поширить цю безжалісну ідеологію на сусідні країни.

Рух об’єднання розвивався в 70-х роках в Японії, однак комунізм теж набирав там силу. Корейська діаспора в Японії розділилася на окремі — просеульску і пропхеньянську — групи, які часто ворогували між собою. Ми з чоловіком вирішили, що найефективнішим шляхом впливу на Японію як на вільне суспільство з метою захисту від комунізму буде створення газети.

У демократичних країнах ЗМІ переважно займають якусь одну сторону замість того, щоб демонструвати збалансованість. Аби охопити більшу долю ринку, редактори підтримують сили, які переслідують неполіткоректних або релігійні меншини. Ми з чоловіком уявляли собі інші ЗМІ, конструктивні, які є прикладом справедливості і загальнолюдських цінностей. Саме з такими поглядами в січні 1975 року в Токіо ми заснували газету «Секай Ніппо».

Наші японські члени церкви покладали великі сподівання на цю газету. Однак згодом вони зрозуміли, що керівництво газетою схоже на нічне сходження на гору з важким тягарем. Організації лівого толку протистояли нам усіма можливими способами, тоді як «Секай Ніппо» отримала підтримку законослухняних громадян і антикомуністичних організацій. Вона стала газетою, яку полюбили японці. Сила істини захистила Японію від комунізму. «Секай Ніппо» й досі безстрашно повідомляє об’єктивну істину.

На початку 1981 року ми з чоловіком занепокоїлись, коли почули, що газету «Вашингтон Стар», консервативний голос у Вашингтоні, закрили. У місті було дві добре відомі газети: «Вашингтон Пост» і «Вашингтон Стар». Остання, що виходила понад 130 років, зіткнулася з фінансовими труднощами. Якийсь час у місті, яке має найбільший вплив на політику в Сполучених Штатах, виходила тільки одна газета — «Вашингтон Пост», редакційна позиція якої була лівого спрямування.

Вашингтон потребував газети, яка би захищала віру, свободу і сімейні цінності. На ту пору не знайшлося американських консерваторів, які були готові заповнити цю прогалину. Коли ми з чоловіком вирішили взяти на себе таку відповідальність, люди, намагаючись бути обачними і мудрими, постійно повторювали нам, що видавати нову газету в столиці Сполучених Штатів буде непросто. Ми ніколи не відступали від намічених цілей тільки тому, що це було складно, а отже, так само вчинили й тоді.

17 травня 1982 року: «Вашингтон Таймс», Вашингтон, округ Колумбія

Після титанічних зусиль, що їх ми доклали, шукаючи будівлю, друкарські верстати, компетентних, досвідчених працівників, 17 травня 1982 року було видано перший примірник «Вашингтон Таймс». Наші опоненти казали, що ця газета стане рупором пропаганди Церкви об’єднання, однак це було не більше, ніж упередження.

Сьогодні складно видавати газету й отримувати від цього прибуток. «Вашингтон Таймс» була збитковою від своїх початків. Однак її закриття позбавило би столицю США консервативної газети. Це означає, що зникла би газета, яка відстоювала віру і сім’ю. Люди дивилися на кошторис і міркували: «Як довго проіснує ця газета?». А втім, що більше вони сумнівалися, то сильнішою ставала наша з чоловіком віра і дужчала посвята працівників «Вашингтон Таймс».

Разом із ними ми рішуче стали на захист демократії, сімейних цінностей, моралі та ролі жінок. У підсумку, популярність газети почала зростати. Рік за роком справи йшли дедалі краще. Нині, у часи інтернету, вона є однією з найвпливовіших газет Сполучених Штатів.

Під час банкету з нагоди 15-річчя заснування газети ми отримали привітання від відомих світових лідерів. Колишній президент США Рональд Рейган розповідав людям, що ми відіграли головну роль у поразці комунізму. Зокрема, він сказав: «Як і я, ви приїхали у Вашингтон на початку найважливішого десятиріччя цього століття. Разом ми закачали рукава і почали працювати. І, до речі, ми перемогли в холодній війні».

Прем’єр-міністерка Об’єднаного Королівства Маргарет Тетчер також висловила вдячність. Вона надіслала привітання: «У складні часи навіть ще більше, ніж зазвичай, консервативний голос має бути добре чутно в ЗМІ. Доки «Вашингтон Таймс» живе і працює, консервативні погляди не буде придушено».

«Вашингтон Таймс» — це впливова газета, яка, однак, не є спрямованою тільки на еліту. Вона представляє всі верстви суспільства та надихає громадян жити порядним і здоровим життям. «Вашингтон Таймс» було засновано як голос істини для людей усього світу.

Глава 5. Герб Царства Небесного

Справедливість після сліз

У 1990-х роках китайський уряд започаткував Північно-східний азіатський проєкт з метою з’ясування історичних фактів та захисту стабільності цього регіону. Тоді газета «Сеге Ільбо» відрядила кореспондента в міста Даліан і Дандонг, аби провести розслідування. Кореспондент мав намір відвідати будівлю суду Лушань у місті Даліан, яке японці називали Рьоджун, адже там раніше був японський колоніальний суд. Однак він так і не зміг знайти будівлю суду, в якій свого часу несправедливо засудили багатьох корейських патріотів. Китайський уряд уже давно продав її.

Цей звіт покраяв наші з чоловіком серця. Корейцям було боляче чути, що поступово зникає історична спадщина наших героїв Руху за незалежність, які ризикували своїм життям заради свободи Кореї. Тож ми вирішили купити ту будівлю. Для нас вона була безцінною. В історії сучасності будівля суду Лушань є свідченням страждань корейців, спадщиною їхнього патріотичного духу. Багато корейців поділяють наші погляди щодо того, що такі історичні місця не мають потрапляти до байдужих рук.

Урешті-решт, після перемовин із власником корпорація «Сеге Ільбо» придбала цю будівлю і відновила її, зробивши там музей. Зокрема, було запрошено експертів, які, уважно дослідивши старі документи, змогли відтворити первісний вигляд судової кімнати. Зараз будівля суду Лушань є тією історичною пам’яткою свободи, яку неодмінно повинна побачити молодь із Китаю, Кореї й інших країн, яка приїжджає в Даліан.

Позаяк цей проєкт було започатковано задля всієї Кореї, ми запропонували корейським громадянам також долучитися і пожертвувати кошти. 1993 року корпорація «Сеге Ільбо» заснувала Меморіальний фонд патріотів- мучеників у Йосу. Фонд не тільки збирав історії про хоробрість, рішучість та жертовність борців за незалежність Кореї, а й також працював над побудовою миру в Північно-Східній Азії.

Так склалося історично, що відносини між сусідніми країнами в Північно-Східній Азії були доволі напруженими. Це нагадувало розплутування клубка, адже дуже складно було знайти початок. Однак нічого неможливо досягти, якщо сидіти склавши руки. Тому завдяки відновленню будівлі суду Лушань корпорація «Сеге Ільбо» привернула увагу до тодішнього болю й дала змогу відвідувачам доторкнутися до історії корейців у період національної кризи. Також це стало своєрідним нагадуванням про важливість досягнення миру як усередині країни, так і між сусідніми державами.

Після запуску газет у Японії і Сполучених Штатах наш рух також почав видавати «Тіємпос Дель Мундо» в Латинській Америці та «Мідл Іст Таймс» у Стамбулі. І лише 1989 року корейський урядовий інститут свободи преси дозволив нам почати випускати «Сеге Ільбо» в Сеулі.

1 лютого 1989 року: заснування «Сеге Ільбо», Сеул, Корея

Позаяк саме релігійний рух заснував газету, то ми, природно, зіткнулися з опором. Так само, як у Сполучених Штатах, нас почали висміювати і в Японії. «Ось побачите, ця газета стане рупором пропаганди Церкви об’єднання, — казали люди. — Це буде просто релігійна брошура». Найзарозуміліші стверджували: «Не пройде й року, як видання закриють».

Однак ми були непохитними у своїй рішучості створити професійне джерело новин, що служитиме Кореї, подаючи чесні й неупереджені новини та погляди. 1 лютого 1989 року друкарські верстати запрацювали — й перший випуск «Сеге Ільбо» побачив світ із тиражем 1,2 мільйони примірників. Ми твердо вірили, що ЗМІ мають бути голосом сумління й істини. Це переконання є непохитним уже понад 30 років.

Проте наші зусилля викликали не лише критику. Коли «Сеге Ільбо» викрила корупцію в лавах корейської правлячої партії, проти невинних і непричетних до газети підприємств неочікувано розпочали податкові розслідування, внаслідок яких деякі з них збанкрутували. Зокрема, уряд почав переслідувати «Тонгіль Індастріз», що виготовляла деталі для машин, а також «Донгян Агрікалче Машинері», що випускала спеціалізоване сільськогосподарське обладнання, і зрештою ті змушені були припинити свою діяльність. Різні впливові особи вимагали звільнення головного редактора газети.

Ми не піддалися на залякування і спокуси, а натомість підняли прапор соціальної справедливості й доброчесності. Згодом, не перестаючи подавати цінні новини й висвітлювати різні погляди, «Сеге Ільбо» таки здобула перемогу.

Засновуючи «Сеге Ільбо», ми з чоловіком усвідомлювали, що газета виходитиме у світ у дуже бурхливі часи. Незважаючи на те, що «Сеге Ільбо», як та одинока сосна стояла серед поля, вона завжди захищала справедливість, викривала шахрайство, корупцію й інші суспільні вади. Газета ніколи не обслуговувала певної політичної ідеології чи релігійної групи. Репортери й редактори були зразковими професіоналами та проливали кров, піт і сльози заради корейців і людства.

Глава 5. Герб Царства Небесного

Віддавання веде до процвітання

Коли я була маленькою дівчинкою, в мене ніколи не було грошей, та я навіть не знала, що це. Трохи підрісши, у вирі розділення Кореї ми змушені були тікати з дому з порожніми руками, щоби вижити. Тривалий час ми не мали ні гроша в кишені. Ба більше, мамина мама та моя мати присвятили себе Божій волі, тому наше життя зовсім не було пов’язане з грошима.

Після шлюбу десятину і пожертви, які збирали, ми дуже швидко витрачали на громадські потреби. Я взагалі не переймалася питаннями моди. Іноді, коли бачила дорогу дамську сумочку, то замислювалася, на що можна було б використати гроші з цієї сумочки. Важливим було не те, скільки в гаманці грошей, а те, на що їх витратили. Адже від того, як людина витрачає гроші, залежить її доля. Згідно з Божим словом, наша відповідальність полягає в тому, щоби панувати над творінням з любов’ю і ділитися власним добробутом. У Книзі Буття написано, що Бог створив Адама і Єву та сказав їм: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею».

Економічна діяльність нашого руху почалася скромно в останні місяці Корейської війни, в хатинці Батька Муна, зліпленій з каміння та глини, що була розташована в районі Помільдонг у місті Пусан. Батько Мун разом з одним зі своїх послідовників Кім Вон Пілем малювали портрети і продавали їх американським солдатам. Коли церква переїхала до Сеула, члени церкви збирали поштові марки, а також розфарбовували чорно-білі фото і продавали все це біля доріг. Таким простим бізнесом ми підтримували нашу місіонерську діяльність.

Першим нашим кроком на шляху до справжнього комерційного підприємства стало заснування 1960 року «Тонгіль Індастріз». Нині Корея постачає багато різноманітної продукції в усьому світі. Однак у 1960-х роках ніхто навіть не міг собі уявити, що корейська машинобудівна промисловість зросте до такого високого рівня. Ми розпочали «Тонгіль Індастріз» з японським токарним верстатом, який давно мав бути на смітнику. Ми молилися з надією, що Бог благословить нашу нову компанію й одного дня вона стане провідним підприємством з виробництва деталей для машин у світі. Розвиваючи нашу експертизу, «Тонгіль Індастріз» з виробника пневматичних рушниць виросла до постачальника обладнання, яке використовували для оборони нашої країни. Як головне машинобудівне підприємством Кореї ми не тільки оволодівали новими технологіями, щоб допомогти своїй країні, а й ділилися ними з людьми в усьому світі.

Наступною було засновано «Ільхва Компані Лтд» — компанію, що стала піонером з експорту високоякісної продукції з женьшеню. На ту пору в західних країнах про женьшень ще не знали, хоч нині ця рослина відома в усьому світі. «Ільхва» добре відома не тільки як виробник якісної продукції, а і як лідер у сфері дослідження женьшеню.

Дослідження і виробництво «Ільхва Компані Лтд», оздоровча продукція з женьшеню

Натхнені нашими поглядами, члени руху започаткували чимало бізнесів. Наша мета виходила за межі підтримки економічного розвитку Кореї та світу. Вона полягала в створенні умов, щоби людство могло насолоджуватися взаємним процвітанням. Ми віримо, що неодмінно потрібно ділитися технологіями з усіма людьми. Опираючись на гармонійне поєднання цінностей істинної сім’ї та технологій з довколишнім світом, ми всі можемо жити і працювати разом у приємному соціальному середовищі.

Рушійною силою, яка стоїть за всіма цими діями, є наша філософія життя заради інших. Фундаментальна істина її полягає в тому, що ми маємо піклуватися про тих, хто є менш удачливий, ніж ми. Багата людина, котра вдячна іншим і котра допомагає іншим, створить багату громаду, націю і світ.

Бог наділив кожного з нас даром творити. Кожна людина повинна мати можливість повною мірою насолодитися цим даром. Прагнення однієї людини заволодіти всім, а також відмова однієї країни ділитися науковими відкриттями, технологією чи ресурсами в часи, коли інші потребують допомоги, або бажання використати це все заради панування над іншими країнами суперечить Божій волі. Справді окремі люди або групи людей у тій чи іншій країні розвивають нові технології. Однак далі потрібно дати змогу й іншим отримати від цього користь, щоб усі насолоджувалися здоров’ям, добробутом і комфортом. Це і є шлях спільного процвітання.

Не варто пишатися тим, що у вашому вишуканому гаманці лежать новенькі купюри. Навпаки, ми маємо дбати про те, аби наші активи допомагали іншим. Істинна гордість настає тоді, коли ми витрачаємо свої гроші на цілі, які значно вищі за нас.

Глава 5. Герб Царства Небесного

Наука — це сходинка

Час до часу можна почути, як віруючі знецінюють науку, начебто та не має нічого спільного з Богом, тоді як миряни знецінюють релігію, в якій нібито немає практичного сенсу. І ті, й інші відокремлюють Бога від науки, однак усі помиляються. Бог хоче, щоб ми розвинули науку і технології як інструмент, що дозволить нам з любов’ю практикувати володіння творінням. Це велике Боже благословення. Ми маємо любити природу з таким же шімджон, як її любить Бог, і плекати її заради усього людства. Це і є наука й технології, які зосереджені на Бозі.

1972 року ми разом із чоловіком провели першу Міжнародну конференцію за єдність наук (ICUS — International Conference on the Unity of the Sciences). Як і з кожним новим проєктом, ми подолали чимало перешкод і витримали нестерпні муки, щоби привести її на світ. Коли ICUS було вже засновано, багато вчених звинувачували нас, що ми використовуємо їх задля виправдання своєї діяльності. Було чимало випадків, коли розвиток ICUS ішов за таким сценарієм: учений отримував особисте запрошення із текстом: «Професоре, щиро запрошую вас взяти участь у майбутній науковій конференції». У відповідь ми отримували: «Я чув, що засновниками цього форуму є преподобний Мун Сон Мьон із дружиною, а я в опозиції до них».

Однак декілька років по тому той самий учений радо приймав запрошення і представляв свою роботу на конференції. Отже, він зрозумів істинну мотивацію проведення конференції. З роками ми отримали багато захоплених відгуків від учених з усього світу, які спершу виявляли підозру, та згодом почали брати участь у заході, а відтак перейшли на бік відданих прихильників. Адже завдяки ICUS вони розширили мету своєї роботи.

Ми завжди уважно ставилися до вибору тем ICUS. Зокрема, «Моральні орієнтири в науці» — ось тема першої конференції ICUS, що пройшла в Нью-Йорку. Ми з чоловіком хотіли порушити питання про те, що можуть зробити вчені заради людства. У привітальному слові мій чоловік сказав: «Мета і ціль науки — втілити мрії людства. Наукова цивілізація за своєю природою має бути доступною всьому людству».

Друга конференція ICUS відбулася 1973 року в Токіо під гаслом «Сучасна наука й етичні цінності». Завдяки участі п’яти нобелівських лауреатів конференція набула широкого розголосу. Тоді як у першій конференції взяло участь лише 20 вчених зі семи країн, друга конференція зібрала 60 учасників із 18 країн. Усього за рік вона стала глобальним форумом.

Батько Мун звертається з з вітальним словом на ICUS

1981 року 10-та конференція ICUS у Сеулі, яка зібрала 808 учених з понад 100 країн світу, стала глобальним форумом цього напрямку. Під час цього заходу ми запропонували вільний і шляхетний обмін технологіями між країнами, те, чого ніхто навіть не міг собі уявити протягом всієї історії. Адже ми вважаємо: позаяк науку і технології відкриває і дає нам Бог, то вони є надбанням усього людства. Ми наголошуємо, що жодна країна не повинна монополізувати ці спільні активи. Ми з чоловіком спонсорували ICUS саме з метою проголошення вільного обміну знаннями і технологіями.

Особливу увагу ми звертали на важливість обміну знаннями і технологіями з країнами, що розвиваються, — в Африці, Латинській Америці та Азії. Інакше кажучи, ми хотіли, щоби розвинені країни глобалізували передові стандарти науки і техніки, поділившись своїми інструментами та методами з країнами, що розвиваються. Наприклад, коли ми побачили проблему нестачі їжі в деяких регіонах Африки, то пожертвували обладнання німецьким місіонерам, щоби ті змогли відкрити ковбасну фабрику в Замбії. Також навчали передових методів вирощування врожаю і ведення тваринництва. Ми вирощували велику рогату худобу в Південній Америці, висаджували дерева і проводили заходи зі збереження природи зеленою та незайманою.

На Кона — великому острові Гаваїв — ми розвели кавові плантації. Збирання кави — напружена робота, а її вирощування вимагає справжньої майстерності. На початку ми зазнавали суттєвих збитків, бо не обприскували пестицидами, адже вони погано впливають на здоров’я людей. Однак вчасно знайшли спосіб відлякування комах без застосування руйнівної хімії — і зараз виробляємо преміальна каву без пестицидів.

Ми купили німецькі конвеєри для збирання автомобілів та відкрили автомобільні заводи в Китаї і Північній Кореї. Побачивши, як виснажливо працюють фермери, коли вручну садять рис, ми придбали фабрику з виробництва сільськогосподарських машин і надали їм обладнання, якого не вистачало. Дивлячись у небесну височінь, ми заснували «Коріа Таймс Авіейшн» з метою підтримання найсучасніших авіаційних технологій та розвитку космічної техніки. За всіма цими напрямками, природно, були і злети, і падіння, але наші погляди є незмінними. Ми вчимося на ходу й надалі інвестуватимемо.

23 лютого 2018 року: 24-та конференція ICUS, Сеул

Упродовж років форуми ICUS сприяли широкій науковій співпраці та встановленню нових дружніх відносин. 2000 року ми перейшли на новий рівень провидіння, тому призупинили їхню роботу. Однак 2017 року я відновила щорічні міжнародні конференції за єдність наук. Зокрема, 24-та конференція ICUS, що проходила 2018 року, зібрала сотні учасників, відданих новому підходові до наукових досліджень. У вітальній промові на конференції я проголосила: «Ми маємо вирішити багато проблем, які постали перед світом, незалежно від того, релігійні вони чи наукові. Для цього ми насамперед повинні мати правильне уявлення про Бога як про першоджерело Всесвіту, а також про Істинних Батьків. Тільки в цьому разі ми зможемо розв’язати ці питання».

ICUS згуртовує вчених, інженерів і винахідників, щоби гармонізувати технології та інструменти, якими ми користуємося, з екологією світу природи і нашою первісною природою, яку створив Бог. Ці зусилля спрямовані на досягнення справжнього людського щастя та міцного миру.

Глава 6. Створення шляху до об’єднаного світу

Одна вулиця, одна глобальна громада

На південному японському острові Кюсю є невелике портове містечко Карацу. Це місто, що розташоване на березі Корейської протоки, відоме завдяки кераміці, яка носить його назву. Кераміку Карацу спочатку створювали корейські гончарі. Протягом 1980-х років головні члени церкви від нашого імені приїжджали сюди кілька разів з метою розвитку міжнародного проєкту. Адже Карацу було місцем запуску ініціативи з будівництва міжнародного Шосе миру, яке охопить земну кулю. Мій чоловік оголосив про цю ініціативу восени 1981 року, під час Міжнародної конференції за єдність наук.

Суть проєкту полягає в побудові високошвидкісної транспортної артерії, яка зʼєднає всю земну кулю. У день його втілення значна частина нашого світу стане єдиним поселенням, повʼязаним однією дорогою. Сам процес побудови шосе дає народам світу та урядам спільну ціль. Транснаціональні напрямки торгівлі й відпочинку, що відкриються, стимулюватимуть міжетнічний обмін культурою й товарами і спрямовуватимуть нас жити в добросусідський гармонії.

Таке шосе проходитиме через тунель, який зʼєднає корейський Пусан із Карацу, де 1986 року ми розпочали пілотний проєкт його будівництва. Я давно була зацікавлена в тому, щоб відвідати це місце. І 2016 року мені нарешті випала нагода поїхати в Карацу та побачити тунель. Під час поїздки я заново залучила наш рух до цієї ініціативи. Я вірю, що народи світу готові до цього, і час для запуску такого глобального проєкту вже настав. Щоби сказати про це світові — від вулиць до владних кабінетів, — я створила партнерський проєкт «Шосе миру». У його основі — громадська діяльність, спрямована на поширення інформації про міжнародне шосе, що вже стало глобальним рухом за мир. Далі я розповім про цю ініціативу більше.

14 листопада 2016 року: на місці будівництва випробувального тунелю, зведеного для корейсько-японського підводного тунелю, Карацу, Кюсю, Японія

Щодо самого процесу будівництва, то найбільшим викликом є перетин тих частин океану, які відокремлюють Аляску від Росії та Корею від Японії. Поділ між цими територіями є як фізичним, так і духовним. Їхнє спільне прагнення обʼєднатися і побудувати дорогу стане важливим кроком до миру для людства. Очевидно, що це непросте завдання. Від початку історії людства досі не було більшого інженерного і соціального виклику. Проте я знаю, що це можливо, і саме гармонійна співпраця всіх народів та урядів є тим кінцевим завданням, яке маємо виконати в нашу епоху.

Найбільша перешкода на шляху до побудови цього тунелю — це відносини, які є наслідком багатостраждальної історії стосунків між Кореєю та Японією. Але ми повинні пробачити, забути та налаштувати свої думки на досягнення позитивних результатів. Підводний тунель, що зʼєднає корейський Пусан та японський Карацу, розширить можливості нашого внеску у світову економіку. Сполучаючи Євразійський континент із Тихоокеанським регіоном, портові міста Карацу й Пусан стануть центрами світової торгівлі. Тунель обʼєднає і традиційні, і сучасні культурні цінності обох країн для глобального туризму. Найважливіше, що його побудова пустить коріння миру в Азії. Співпраця між цими двома країнами стане зразком небесного зцілення ран, що утворилися внаслідок конфліктів і ворожнечі між цими країнами зокрема та народами всього світу загалом.

Однак реальність така, що кожна з цих країн переслідує власні інтереси. Я закликаю їхніх керівників пригадати Англію та Францію, які протягом століття воювали одна проти одної, але змогли обʼєднати зусилля для побудови тунелю під Ла-Маншем, що зʼєднав їх. Якщо корейський і японський народи відкриють свої душі й справді зможуть пробачити один одного та примиритися, ми станемо свідками побудови корейсько-японського тунелю миру. Цей тунель буде не лише символом, а і втіленням майбутнього людства, що опирається не на страх, а на надію.

Тому ми з чоловіком молилися за побудову цього тунелю як складової частини Шосе миру. Адже він створив би територію низького тиску на Корейському півострові, куди би сходилися навколишні райони з високим тиском зі сходу та заходу, щоб досягнути там єдності. Коли я з материнським серцем дивлюся на карту, то відчуваю, ніби острів і материк прагнуть один до одного, а півострів є тим місцем, де вони зустрічаються.

Другим важливим викликом, що стає на заваді побудови міжнародного Шосе миру, є перетин Берингової протоки між Росією та Сполученими Штатами. Це місце повʼязане з іще більшими складнощами, ніж Корейська протока. У минулому, коли між Сполученими Штатами та Росією було протистояння, Берингова протока представляла ідеологічний розрив між демократичним і комуністичним таборами. Тому зʼєднання цих держав є життєво необхідним кроком до глобального миру та обʼєднання.

Я хочу, щоб усі мали змогу проїхати міжнародним Шосе миру машиною чи навіть велосипедом від Кейптауна до Сантьяго, від Лондона до Нью-Йорка. Я хочу, щоби подорож із коханою людиною через будь-яку країну світу була такою ж простою, як відвідини рідного міста. Одним кінцем шосе стане мис Доброї Надії, що на півдні Африки; іншим — мис Горн, найпівденніший пункт Південної Америки. Воно проходитиме через Берингову протоку, щоби сполучити африканський континент і Євразію з Південною і Північною Америкою. Якщо поглянути на це шосе — Корея буде його серединою. Небесною милістю Батьківщина Істинних Батьків, яких людство так довго чекало, буде в самому його центрі.

Чимало людей мають сумніви, чи зможемо ми виконати таке масштабне завдання. Проте історія доводить, що всі великі досягнення звершувалися на тлі труднощів. Якщо це Божа воля, то має бути й шлях. Ми вже володіємо інженерною майстерністю, необхідною для побудови мостово-тунельного комплексу через Берингову протоку. Щодо вартості, то маємо поглянути на це з іншого боку. Якщо порівняти з грошима, що їх світ вкладає у війни, які не приносять нічого, крім знищення країн і народів, вартість моста-тунелю, збудованого задля миру, зовсім незначна. Країни та рухи жертвують життям людей і ресурсами, керуючись логікою сили — нерозумним і неефективним способом вирішення того, що вони вважають несправедливістю чи врегулюванням суперечок. Наш Небесний Батько вказує нам шлях справжнього миру. Як сказано в Книзі Ісаї, тепер настав час перекувати наші мечі на рала.

Я вже згадувала вище про проєкт «Шосе миру». Він охоплює низку подій і заходів, на яких люди будь-якого віку і національності, у футболках та з прапорами, на яких майоріють написи «Шосе миру», їдуть велосипедами або йдуть пішки на підтримку Міжнародного Шосе миру — ініціативи, яку ми запропонували. Переважно всі ці заходи завершуються в центрах місцевого самоврядування, де чиновники, соціальні і релігійні лідери виступають на мітингах, публічно заявляючи про свою підтримку цього проєкту, сприяючи поширенню інформації в місцевих ЗМІ. Керівники і громадяни багатьох країн, включно з членами Міжнародної асоціації парламентарів за мир, вітають рух «Шосе миру». Зокрема, 2015 року в подіях узяли участь мешканці понад 120 країн. Разом учасники заходу того року символічно обʼїхали світ за 93 дні.

Глава 6. Створення шляху до об’єднаного світу

Відважна любов розбиває залізну завісу

Із настанням 1990 року в людей зажевріла надія, що світ справді може змінитися. Я чула, як хтось казав: «Скоро ви не почуєте такого терміна, як “холодна війна”». Інша людина відповідала: «Ви можете на це сподіватися, але Радянський Союз ще досі тримається, а комунізм набирає силу в багатьох країнах. Миру не вдасться досягнути так швидко». Вони зійшлися на тому, що це буде непросто.

Наприкінці 1980-х років зі зростанням американського консерватизму, руху «Солідарність», який мав успіх у Польщі, а також гласністю та перебудовою, що прогресували в Радянському Союзі, світ вступав в епоху примирення, принаймні поверхнево. Водночас заколоти під керівництвом Москви набирали обертів в Африці, Азії та Центральній Америці. Москві вдалося змусити США вийти з Вʼєтнаму, дозволивши комунізму лютувати там, а також вбивати людей на полях Камбоджі. Марксисти все-таки прагнули комунізувати весь світ.

Тоді ми з чоловіком спонсорували тури Всесвітньої асоціації засобів масової інформації з метою встановлення фактів, які безпосередньо знайомили західних журналістів з умовами в Радянському Союзі та інших комуністичних державах. Коли журналісти особисто дізналися незаперечні факти, це стало ефективним кроком до припинення холодної війни. Окрім того, що нам вдалося розкрити їм очі на те, що там відбувалося, тури сприяли встановленню позитивних відносин із російськими ЗМІ. До того ж ми попіклувалися про команди з комуністичних країн під час Олімпіади в Сеулі 1988 року, забезпечивши їх корейською їжею і подарунками. На основі цього ми з чоловіком вирішили поїхати до Москви на зустріч із президентом Михайлом Горбачовим.

Сімнадцять років до цього — 1 липня 1973 року — ми проголосили, що одного дня «підемо до Москви». Адже коли ми боролися за повалення комунізму, то передбачали проведення мітингу на Красній площі, і в жовтні того ж року оголосили про це нашим членам церкви. Більшість із них це надихнуло, хоча пророцтво було схоже на сон про Дон Кіхота. «Sunburst», один із наших церковних гуртів, створив на основі нашого передбачення пісню «Красна площа» з безсмертним рефреном «Треба йти до Москви!». Хоч досягнення цієї мети потребувало більше часу, ніж ми хотіли, ми з чоловіком ніколи не забували про своє зобовʼязання. Ми вірили: якщо завоюємо серця радянського керівництва в московському Кремлівському палаці — це наблизить нас до звільнення Бога і всього людства.

Багаторічна наша праця під гаслом «Перемога над комунізмом», зрештою, не стосувалася політичної системи, і це не була стратегія звʼязків із громадськістю, щоб отримати підтримку від антикомуністів. В її основі було і досі є питання: «Бог є чи Його немає?». Справжня мета нашої боротьби — звільнити комуністичний світ, а також Захід, від атеїстичного матеріалізму. Під час холодної війни більшість людей у вільному світі, зокрема і журналісти, які брали участь у наших турах зі встановлення фактів, не мали навіть уявлення про те, яким було життя за часів комунізму. Інші, ті, хто це знав, вирішили закрити очі, бо від страху вагалися, чи варто діяти. Тим часом сотні мільйонів людей у комуністичному світі долали жахливі обставини, дехто не знав, де їм узяти назавтра їжу. Щоби врятувати мільйони цих людей, які невимовно страждали, наш Небесний Батько спрямував нас із чоловіком до перемоги над Радянським Союзом — і вказав на шлях, завдяки якому це стало можливим.

Залучення керівництва Радянського Союзу, безумовно,було непростим завданням. Президент Горбачов впроваджував поступові реформи, але йому довелося мати справу з укоріненою бюрократією, запрограмованою підтримувати войовничу позицію провідної країни комуністичного світу. Ховаючись за залізною завісою, Радянський Союз створював образ могутньої імперії зі сталевими кулаками.

За кілька днів до відʼїзду во Москву ми з чоловіком сіли обговорити наш план зі старшими членами Церкви обʼєднання. Дехто з них намагався нас відмовити, аргументуючи, що нам як відомим противникам комунізму занадто небезпечно опинитися там. Однак ніхто не міг стримати нашої з чоловіком рішучості. Проте мій чоловік, усвідомлюючи серйозність справи, думав про майбутнє. Дивлячись в обличчя кожного з них, він несподівано сказав: «Настав час вирішити, хто очолить рух, коли мене тут не буде».

Усі голоси замовкли. Він знову подивився на кожного з лідерів церкви й уважно та серйозно промовив: «Навіть якщо мене тут не буде, все буде добре, допоки є Мати».

Його заява надала мені вагомого статусу співзасновниці Церкви обʼєднання. Усіх здивували слова Батька Муна, та я просто тихо слухала. Прийнявши місію Єдинородної Божої Доньки та Матері миру, упродовж 30 років я робила все можливе, щоби допомогти своєму чоловікові на чолі Божого провидіння рятувати та направляти світ. Тепер він дав зрозуміти, що небесна влада належить однаково і батькові, і матері; чоловікові та дружині. Здавалося, у той момент він оголошував, як діяти в разі, якщо в Москві трапиться якесь лихо.

Пізніше Батько Мун вирішив передати те ж послання тисячам членів руху з Нью-Йорку, які зібралися відсвяткувати з нами День батьків 1990 року. У своєму головному зверненні він сказав те саме, що досі говорив лідерам. У готелі «Нью-Йоркер» він заявив: «Навіть коли я один, я представляю Істинних Батьків. Те саме стосується й Матері. Коли вона одна, вона також представляє Істинних Батьків. Тепер немає про що турбуватися. По суті, я — перший засновник церкви, а Мати — друга засновниця. До сьогодні жінки слідували за чоловіками, однак відтепер вони опиратимуться на однакову горизонтальну основу».

Це не була одноразова заява мого чоловіка. На зустрічі 15 червня 1991 року Істинний Батько проголосив свій Гомьон у Клестоуні в будинку Парку диких оленів, що в Канаді, в присутності японських жінок-лідерів. Гомьон — це остаточний указ, який король залишає своїм підданим перед смертю. У цьому проголошенні мій чоловік заявив, що після його вознесіння я продовжу місію, яку дав нам Бог, і японські жінки-лідери повинні взяти на себе відповідальність підтримувати мене.

27 листопада 1994 року в навчальному центрі «Бельведер» у Нью-Йорку Батько Мун знову оголосив про мою громадську місію як другої засновниці руху. На ту пору освітня програма для 160 000 японок і великі події в певних країнах уже завершилися, тому моя роль зростала. Того дня, виступивши перед членами Церкви обʼєднання я закликала: «Пообіцяймо всі разом стати сімʼєю, яка обʼєднає та утвердить традиції Істинних Батьків».

9 квітня 1990 року: 11-та Всесвітня конференція ЗМІ, Москва

У квітні 1990 року, за кілька днів після святкування Дня батьків, ми з чоловіком разом зі старшим сином Хьо Джином прибули до Москви. Там проходили 11-та Всесвітня конференція засобів масової інформації та Перша Рада на вищому рівні за мир у всьому світі, спонсорами якої були Всесвітня асоціація ЗМІ та Асоціація єднання Латинської Америки (AULA). Під час конференції президент Михайло Горбачов запросив світових лідерів-учасників до Кремлівського палацу. Я була єдиною жінкою, яку внесено до списку запрошених, і до мене ставилися дуже любʼязно. Ми з чоловіком нагородили президента Горбачова медаллю Великого Хреста «За свободу та обʼєднання», яку вручив посол Хосе Марія Чавес, голова AULA. Ми взяли Михайла Горбачова за руку і висловили просту подяку: «Благослови вас Боже, пане президенте».

Звичайно, за комуністичного режиму було абсолютно неприйнятно молитися про Боже благословення в офісі Президента Радянського Союзу, епіцентрі ідеології атеїстичної держави. Однак президент Горбачов приязно ставився до нас і вразив дружнім тоном у розмові після молитви. «Пані Хан Хак Джа, — зауважив він, — мені подобається ваша традиційна корейська сукня. Вона вам дуже личить».

11 квітня 1990 року: Батько й Мати Мун із президентом Михайлом Горбачовим

Посміхнувшись, я відповіла: «Перша леді Раїса теж завжди виглядає красиво! Жінки у всьому світі поважають її. І я з нетерпінням очікую завтрашньої приємної зустрічі з пані Горбачовою на виступі “Маленьких ангелів”. Мій чоловік казав, що ви — хороша людина, і я бачу, що це правда». Завдяки нашій розмові атмосфера стала дружньою. Посмішка президента Горбачова була справді щирою і яскравою. У мене було враження, наче ми всі літаємо на хмарах. Я тоді подумала: «Це сила молитви й рука Божа».

Під час зустрічі мій чоловік без вагань давав поради президенту Горбачову. «Успіх Радянського Союзу залежить від того, поставите ви Бога в центр чи ні, — сказав він і підкреслив: — Атеїзм не призведе ні до чого, крім самознищення та катастрофи». Батько Мун пояснив президентові Горбачову, що єдиний спосіб, коли Радянський Союз зможе вижити — це якщо Росія продовжить свої економічні і політичні реформи та дозволить свободу віросповідання. Зобличчя президента Горбачова було видно, що він добре усвідомлює неочікувану пораду Батька Муна, і він не міг не сприйняти того, що ми сказали. Ніколи раніше в Кремлі ніхто нічого подібного не говорив. Озираючись назад, я впевнено скажу, що слова, якими ми обмінялися в той момент, змінили історію світу. Я дійсно відчувала, що небо й земля слухають кожне слово, затамувавши подих.

11 квітня 1990 року: зустріч учасників конференції ЗМІ з президентом Горбачовим у Кремлі

Зустріч у Кремлі та конференція загалом створили небесну енергію, і шанси нашого руху в Радянському Союзі почали зростати. Довіра президента Горбачова до мого чоловіка та до мене, а також до Церкви обʼєднання, зростала з кожним днем. Неймовірно, та після цього радянський уряд дозволив понад 3000 російських студентів та професорів поїхати до Сполучених Штатів для вивчення Божого Принципу. Це було революційно.

Наступного року в Москві відбувся державний переворот, і якийсь час ситуація там була нестабільною. Зусилля президента Горбачова щодо політичних реформ та відкритості викликали реакцію з боку комуністичної еліти. Президента було заарештовано в його резиденції на Кримському півострові. Заколот тривав три дні, однак зазнав невдачі. Натхнений шляхом до демократії, який започаткував Михайло Горбачов, народ, зокрема молодь, піднявся в Москві на його захист, а Президент Росії Борис Єльцин узяв на себе ініціативу з організації опору. Протестувальники, серед яких було чимало тих, кому ми давали освіту в Америці, стали рушійною силою до зближення Горбачова та Єльцина, розпаду Радянського Союзу та припинення холодної війни. Відкрите прийняття Горбачова молитви «Благослови вас Боже, пане президенте», яку ми з чоловіком вознесли в його кабінеті, ймовірно, викликало хвилю небесної удачі.

Маю визнати, що все це ніколи би не трапилося, якби не робота місіонерів місії «Метелик» нашого руху в Європі. Покликані на цю місію, вони покинули свої країни і поїхали до Радянського Союзу і Східної Європи як підпільні представники Істинних Батьків. Розпад Радянського Союзу став кульмінацією невидимого Божого плану, для якого ці віддані люди створювали умови, ризикуючи власним життям. У вирі складних переплетінь подій кожен із них відіграв свою роль у розпаді Радянського Союзу й переході до демократії. Навіть сьогодні вони продовжують молитися і працювати заради релігійної свободи і суспільного прогресу в Росії та її руху вперед.

За рік після нашої зустрічі з президентом Горбачовим Комуністичну партію Радянського Союзу було розпущено, і те, що я називала «крижаним королівством», назавжди відійшло в історію. Упродовж 70 років після більшовицької революції 1917 року, внаслідок якої комуністичні уряди взяли під контроль третину населення світу, проливалася кров сотень мільйонів людей. Нарешті Радянський Союз приспустив свій червоний прапор, а його атеїстичний світогляд дискредитовано. Коли радянська диктатура оголосила про свою загибель, твердження комуністів про те, що прогрес відбувається через класові конфлікти, боротьбу та ненависть, визнано абсолютно помилковим.

Історія покаже, що ми з чоловіком ходили по дуже тонкому льоду, приїхавши до Радянського Союзу для зустрічі з президентом Горбачовим. Однак ця зустріч відбулася саме в потрібний час. Оголосивши, що єдина надія світу — це світогляд, орієнтований на Бога, ми відіграли вирішальну духовну роль, і політичний ландшафт світу назавжди змінився.

Глава 6. Створення шляху до об’єднаного світу

Ворог стає другом

1946 року, за рік після відновлення незалежності Кореї, Батька Муна заарештували під час проповідування в Північній Кореї. Поліція звинуватила його в шпигунстві на користь Президента Південної Кореї Рі Сингмана та замкнула в центрі затримання Тедон у Пхеньяні. Переслідувачі жорстоко катували його і викинули мертве, на їхню думку, тіло на сніг. Послідовники знайшли його й, убиті горем, почали готуватися до похорону. Та Батько Мун не помер. Він таки вижив, і завдяки їхнім молитвам та рослинним лікам на диво швидко ожив.

За рік Батька Муна знову заарештували й увʼязнили в спеціальному трудовому таборі примусової праці на сусідньому заводі азотних добрив у Хиннамі. Упродовж двох років і восьми місяців він долав невимовні труднощі. Більшість увʼязнених у цьому таборі помирала протягом шести місяців через недоїдання та фізичне виснаження.

Тоді як усе це відбувалося, комуністична поліція також увʼязнила мою матір і бабусю по матері зарелігійні переконання та звичаї. Згодом їх звільнили, однак з великими труднощами. Я вже розповідала про розставання з рештою нашої родини, про нашу втечу 1948 року з допомогою дядька та про виснажливу подорож на Південь.

Протягом наступних десятиліть уряд Північної Кореї ставився до нас, як до ворогів. Ми з чоловіком вели діяльність «Перемога над комунізмом» у всьому світі, й отримали інформацію, що лідер КНДР Кім Ір Сен хоче вбити нас. Семиденний публічний піст та молитва наших членів церкви, розташованої через дорогу від Організації Обʼєднаних Націй, 1974 року оприлюднили тяжке становище японських жінок, увʼязнених у Північній Кореї. У червні 1975 року, незабаром після падіння Сайгона, ми провели Всесвітній мітинг за свободу Кореї, який зібрав понад 1,2 мільйони людей на площі Йойдо в Сеулі, щоби рішуче протистояти комунізму.

Без страху і гніву ми з чоловіком невпинно молилися за примирення між Північною та Південною Кореєю. Ми, непричетні до поділу Корейського півострова, взяли на себе відповідальність за його мирне воззʼєднання. Ми завжди відчували, що припинення конфлікту на Корейському півострові поверне світ до миру. Тому, повернувшись після зустрічі з Президентом СРСР Михайлом Горбачовим, вирішили, що нам потрібно зустрітися з очільником Північної Кореї Кім Ір Сеном. Ми поставили собі за мету зробити це до кінця 1991 року.

Понад 40 років ми з чоловіком не могли повернутися до рідних міст. Протягом 1980-х років ми навчали наших принципів людей у всіх куточках світу, та ми не могли поїхати в Північну Корею, що була за годину польоту від Сеула. Так само, як і усі корейці, які опинилися на Півдні після Корейської війни. Ніщо не може полегшити тугу і страждання, які обгортають душу через неможливість відвідати рідне місто, а надто, коли воно так близько. Однак, причина, з якої ми з чоловіком хотіли поїхати до Північної Кореї, полягала не в тому, аби відвідати рідні міста та родичів, хоч ми й за ними дуже сумували. Насправді гіркий досвід нашого перебування на Півночі в більшості людей ніколи не викликав би навіть бажання туди ступати.

Рішення поїхати до Північної Кореї здавалося нездійсненною мрією. Адже Північна Корея не дозволить вʼїхати навіть групам журналістів із Заходу. Та ми не переставали щиро молитися за прощення і примирення, і попросили наших членів церкви будь-яким способом звʼязатися з Північною Кореєю, бо вірили, що Бог може відкрити шлях у безвихідній ситуації. У відповідь на наші молитви в середині листопада 1991 року, коли ми були в США, курʼєр приніс нам запечатане запрошення. Ми відкрили його приватно. Звертаючись до нас особисто, Кім Ір Сен запрошував відвідати Північну Корею.

Не інформуючи своїх працівників про кінцевий пункт призначення, ми зібрали одяг і вирушили до семінарського центру на Гаваях. Наша сімʼя й особистий персонал були здивовані. «На Гаваях тепло, — казали вони, — а ви пакуєте зимовий одяг!».

Прибувши на Гаваї, ми з чоловіком жили в семінарському центрі й зосереджували свої думки в молитві. Перед тим як ступити на землю Північної Кореї, ми мали звільнитися від усіх болючих почуттів, що сковували наші душі. Ми повинні були пробачити Кім Ір Сена, режим котрого завдав шкоди нації та світу, не кажучи вже про нас і нашу велику сімʼю. Якби ми думали про нього тільки як про свого ворога, ми б не змогли його пробачити. Лише з позиції його батьків, із серцем матері я змогла це зробити. Щоби врятувати свого сина, засудженого до смертної кари, мати навіть намагатиметься змінити закони своєї країни. Ось таке материнське серце. З таким серцем я пообіцяла пробачити своєму ворогові. Я не молилася за наше безпечне повернення з Північної Кореї.

Години,, коли ми молилися без кінця, були значущими. Так само, як Ісус Навин сім разів обходив Єрихон, ми знову і знову обходили Великий острів, жертвуючи свою найщирішу рішучість Небесам. Лише після того, як позбулися всього затаєного болю, ми з чоловіком повідомили тих, хто мав про це знати, що вирушаємо до Північної Кореї.

Найближчі послідовники не стримували емоцій. «Ви збираєтеся в місце, яке контролює ваш ворог. Це надзвичайно небезпечно, це навіть не поїздка до Москви. Там немає посольств ані країн Заходу, ані Південної Кореї; жодного захисту. Про що би не йшлося в листі, Кім Ір Сен не пустив би вас, якщо б не планував затримати назавжди».

Ці слова, висловлені в пориві занепокоєння нашим благополуччям, спокушали нас поринути у власні почуття і страхи. Але ми знали, що мусимо щиро пробачити лідера КНДР Кім Ір Сена й обгорнути його безумовною любовʼю, незважаючи на небезпеку. Ми були схожими до Якова, який віддав усе, що мав, ризикуючи своїм життям, коли погодився зустрітися з братом Ісавом, який мав намір його вбити. 21 рік Яків жив у великих труднощах, зберігаючи щиру відданість своєму братові, який ненавидів його, і завдяки цьому здобув небесну мудрість, необхідну для підкорення серця Ісава. Перетворити ворога на друга справді неможливо без щирого батьківського шімджон.

Кілька днів по тому з ясним розумом і непохитною рішучістю у своїх душах ми з чоловіком та невеликим супроводом вилетіли в Пекін. Коли ми сиділи в залі очікування аеропорту в Пекіні, підійшов представник Північної Кореї і вручив нам офіційне запрошення. На документі була офіційна печатка Пхеньяна. 30 листопада наша група вирушила до Північної Кореї спеціальним літаком JS215 авіакомпанії «Чосон Ейрлайнс», який направив за нами президент Кім Ір Сен. Засвідчуючи повагу до нас, перед посадкою в Пхеньяні літак пролетів над рідним містом мого чоловіка — Чонджу.

Пролітаючи над провінцією Пхьонан, де ми з чоловіком народилися, ми дивилися на річку Чончхон, в якій обоє гралися в дитинстві. Мені здавалося, наче я можу потягнутися вниз і доторкнутися до її синьої поверхні. Невже ця річка була спокійною протягом сумних чотирьох із лишком десятиліть — із часів, коли наша земля була безрозсудно розірвана?

Свіжість холодного зимового вітру, який ми відчули, коли висадилися в аеропорту Пхеньяна — Сунані — розвіялась, коли нас обступили родичі мого чоловіка. Звичайно, всі вони були бабусями і дідусями. Вони схопили нас за руки й заплакали. Моя душа просто заридала, і я впевнена, що чоловік відчував те саме, однак я прикусила губу і стримала сльози. Ми взяли на себе зобовʼязання у цій справі заради Небесного Батька та світу, а не задля особистого щастя чи щастя наших рідних. «Для цього буде ще одна поїздка», — запевняли ми один одного, кидаючи хліб на воду.

Ми оселилися в гостьовому залі «Півонія», а наступного дня, згідно з нашою одвічною традицією, прокинулися рано-вранці й помолилися. Якщо в нашій кімнаті були камери спостереження, то всі ці молитви з вигуками за обʼєднання Корейського півострова було записано. Того й наступного дня нам провели екскурсію Пхеньяном.

Зустріч із групою найвищих представників уряду Північної Кореї в актовій залі Мансуде на третій день нашого візиту стала легендарною в Північній Кореї. Ми з чоловіком знали, що виступ на підтримку Бога та проти урядової ідеології «чучхе» в Північній Кореї може бути підставою для страти, однак були рішуче налаштовані ризикувати життям заради миру та обʼєднання. Нехай це буде закарбовано: перебуваючи в самому серці Північної Кореї, Батько Мун засудив ідеологію та царство «чучхе». Він голосно й чітко сказав: «Обʼєднання Північної та Південної Кореї не може опиратися на погляди президента Кім Ір Сена. Північну та Південну Корею можна обʼєднати мирним шляхом, і Корея може стати країною, яка направлятиме весь світ, тільки завдяки богоцентричним поглядам та ідеології “головного крила” Руху обʼєднання». Крім того, він спростував наратив їхньої пропаганди про те, що Корейська війна розпочалася із нападу Півдня на Північ. Наприкінці своєї промови Батько Мун застеріг: «Як ви можете називати себе лідерами, якщо навіть не можете контролювати свої статеві органи!».

Північнокорейців ці слова спантеличили. Співробітники служби безпеки очікували сигнал вбігти зі зброєю. Навіть члени нашої делегації, які здогадувалися, що планує казати Батько Мун, обливалися холодним потом. Ми з чоловіком обʼїздили весь світ і зустрічалися з лідерами багатьох країн, але ніде нам не доводилося рішуче витримувати таку напругу, як того дня в Пхеньяні.

Після того, як Батько Мун закінчив свою промову, в розкладі було відведено час на обід. Усі їли за окремими столиками в мертвій тиші. Багато хто думав, що шанси зустрітися з президентом Кімом стали мізерними. Мій чоловік сказав, що він цим не переймається, бо вже сказав те, заради чого приїхав.

На шостий день генсек Кім надіслав нам два гелікоптери до Чонджу, рідного міста Батька Муна. За його наказом дорожники нещодавно проклали вузеньку дорогу до будинку, в якому провів дитинство мій чоловік, встановили гідні надгробки та посадили дерен на могилах його батьків. Вони навіть пофарбували і прикрасили будинок, де народився Батько Мун, та розсипали пісок на земляній підлозі й у дворі. Ми відвідали могили його батьків і поклали квіти.

Я дивилась на небо в напрямку Анджу, мого рідного міста, розташованого за 29 км від нас. Чи старий будинок, який огортав мене теплом, усе ще стоїть там? Чи досі росте кукурудза на присадибній ділянці? Де могила мого діда по материній лінії? Мене все цікавило, але я приховала ці почуття. Ми прийшли на зустріч із генсеком Кім Ір Сеном від імені нашого Небесного Батька, щоб визначити майбутнє нашої Батьківщини. Ми приїхали заради нації та світу. Я стримала власні почуття, бо зважала на цілі нашого історичного приїзду. Я там побувала, тому настане день, коли не лише корейці, а й усі люди зможуть вільно відвідувати рідні міста.

На сьомий день ми нарешті зустрілися з генсеком Кімом. Коли ми увійшли до його офіційної резиденції в Маджоні, що в провінції південний Хамгьон, він уже чекав на нас. Не зважаючи на протокол, мій чоловік привітав генсека Кіма так, ніби вони старі друзі, і той відповів взаємністю. Ми всі глибоко видихнули, коли вони радісно обійняли один одного. Кім Ір Сен, побачивши мене в традиційній корейській сукні, ввічливо привітався.

6 грудня 1991 року: зустріч із лідером КНДР Кім Ір Сеном

Спершу був обід, і поки ми їли, то вели розмови на невимушені теми, як-от полювання та риболовля. Поступово ми з Батьком Муном представили нашу поточну діяльність, зокрема Всесвітній фестиваль культури та спорту, який запланували на серпень наступного року. Почувши, що в межах фестивалю відбуватиметься й церемонія Благословення для 30 000 пар з усього світу, генсек Кім запропонував провести її на пляжі Мьонсасімні в прекрасному північнокорейському районі Вонсан, де ростуть розкішні трояндові кущі. Він також пообіцяв відкрити порт Вонсан, щоби доправити туди всі пари. І раптом зʼявилося так багато тем для обговорення. Розмова отримала своє джерело живлення і тривала довше, ніж було заплановано за розкладом. Мій чоловік прийняв свого ворога, якого десятиліттями готувався зустріти, з глибокою та сильною любовʼю. Генсека Кіма вразила наша щирість, і він позитивно сприймав наші пропозиції протягом усієї зустрічі.

На ту пору відвідувачі з вільного світу ризикували своїм життям, приїжджаючи до Північної Кореї. Комуністи ненавидять релігію, а ми з чоловіком були її співзасновниками. Ба більше, ми були лідерами глобального руху боротьби з комунізмом. Наша поїздка в Північну Корею була не заради спільних економічних підприємств. Наші мотиви були однозначними: ми не вдавали, що хочемо щось зробити на користь Північної Кореї, будучи насправді зацікавленими у власній вигоді. Такий підхід є типовим у політичному світі, проте нам і на думку це не спадало. Ми щиро прагнули виконати провіденційну волю, тому поїхали лише з Шімджон Бога, щоби просвітити і з любовʼю обійняти комуністичних лідерів та відкрити шлях до справжнього обʼєднання. Ми дісталися до цієї землі, покладаючись лише на Бога, і порадили її верховному лідеру прийняти наказ Небес.

Попри те, що ми були почесними гостями в Північній Кореї, ми не могли спокійно спати, знаючи, що тисячі й десятки тисяч сімей розділені та тужать одна за одною, адже Корея ще не була обʼєднаною. Ми не спали ночами, намагаючись зʼєднати небесну вдачу з цим місцем через нашу душевну молитву. Щоночі ми присвячували себе Богу заради обʼєднання Корейського півострова. Політичні переговори й економічний обмін відбудуться тільки на основі істинної любові Бога. Сфокусувавшись на цьому, переговори з Кім Ір Сеном відкрили нову главу в історії обʼєднання Північної та Південної Кореї.

Озираючись назад, я вважаю, що ми з чоловіком поїхали до Москви і Пхеньяна й ризикували там своїми життями саме в той момент, коли комунізм досягнув зеніту. З радісними серцями як представники вільного світу ми обійняли ворогів, які жорстоко переслідували нас. Так ми зворушили їхні серця і це призвело до нашого примирення. Саме так, ми заклали основу обʼєднання та миру. Ми вирушили до Північної Кореї не для того, аби щось отримати, а щоб подарувати справжню істинну любов. Заради Бога ми з чоловіком пробачили те, чого не пробачають; заради людства ми полюбили те, що нелюбе.

5 серпня 2007 року: відкриття Всесвітнього центру миру в Пхеньяні, який побудував Рух обʼєднання

Невдовзі після того, як завершилася наша восьмиденна місія, премʼєр-міністр Північної Кореї Йон Хьон Мук очолив делегацію до Сеула й підписав з урядом Південної Кореї спільну декларацію про денуклеаризацію Корейського півострова. За кілька місяців наш рух заснував промислове підприємство — завод «Пьонхва Моторс» («Pyeonghwa Motors»), а також готель «Ботонг Рівер» («Botong River») та Всесвітній центр миру в Пхеньяні як наріжний камінь обʼєднання. Зерна, які свого часу посіяв мій чоловік, дали плоди після візиту президента Південної Кореї до Північної Кореї з метою обговорення шляху обʼєднання. На цьому фундаменті проростають пагони миру та єднання. Коли ці пагони повністю розцвітуть, то завжди нагадуватимуть щирі молитви, які ми з чоловіком возносили за обʼєднання Кореї.

Після зустрічей із президентом Горбачовим та генсеком Кімом ми з чоловіком намітили наші подальші кроки. Ми передбачали потребу в організаціях на чолі з Богом, які заповнять вакуум, утворений загибеллю комунізму, й підтримають ефективну побудову миру. Зі згасанням відчутної загрози войовничого комунізму наступною нашою вершиною, яку треба було підкорити, стала реформа релігійної віри та моралі, що базується на сімʼї.

Знадобилося понад 50 років, щоби змести міжнародний комунізм на смітник історії, проте занепад релігії і сімейних цінностей є значно тоншою, а отже, і більш згубною загрозою. Бог доручив релігійним лідерам направляти людей жити відповідально, але вплив релігії сьогодні зменшується. Тож тепер викликом для нас стало відновлення релігійної віри як компаса суспільства.

Отож ми активізували наш внесок, спрямований на те, аби релігійні лідери визирнули за межі своїх конфесійних обріїв, припинили міжрелігійні конфлікти та працювали разом на основі загальновизнаних цінностей, орієнтованих на Бога. Це ті самі абсолютні цінності, навколо яких ми закликали працювати науковців, медійників та політичних лідерів. Здорові суспільства всіх рас, націй та релігій зароджуються на ґрунті моралі й етики, які, своєю чергою, виникають на основі любові Бога між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Ця любов до Бога в сімʼї є джерелом абсолютних цінностей, тих, які розділяють всюди та сповідують усі релігії. Ми надихнули релігійних лідерів працювати разом і навчати цих загальноприйнятих цінностей. Фактично ми вклали в це більше ресурсів, ніж у зростання нашої церкви.

Наші переконання обʼєднали релігійних і урядових лідерів, які тепер працюють заради спільної мети — досягнення миру та істинної свободи. Відомі люди з усіх сфер життя, які наслідували наші цілі, стали послами миру завдяки діяльності Федерації жінок за мир у всьому світі та Міжрелігійної федерації за мир у всьому світі. Із 2001 року робота послів миру швидко поширилась із Кореї на весь світ. Натхнені нашими поглядами, посли миру в 160 країнах пускають коріння істинного миру, працюючи над проєктами в багатьох сферах. Там, де точаться суперечки, де бідність заважає освіті, де панує релігійна нетерпимість, де людям не вистачає медичної допомоги — посли миру полегшують їхній біль і допомагають покращити життя.

12 вересня 2005 року в Лінкольн-центрі Нью-Йорка ми відкрили керівну організацію — Федерацію всесвітнього миру (UPF — Universal Peace Federation). Після цієї події ми з чоловіком вирушили в тур 120-ма країнами, щоб зустрітися з послами миру та створити національні відділи зазначеної організації. UPF обʼєднує людей та організації в усьому світі за допомогою програм, що сприяють побудові світу істинного миру.

Нині Федерація всесвітнього миру є неурядовою організацією, що має загальний консультативний статус при Економічній і соціальній раді Організації Обʼєднаних Націй (ЕКОСОР), де її представники працюють з однодумцями — миролюбними громадянами світу.

Глава 6. Створення шляху до об’єднаного світу

Сад миру ООН

«Я не навчився поступатися. Я не навчився стояти на колінах». Ці сміливі заяви одного з відомих військових героїв Кореї Ян Ман Чуна, лорда фортеці Ансі, прозвучали в епічному корейському фільмі «Велика битва». Фільм 2018 року, який побачили мільйони людей, зобразив правдиву історію про те, як Ян Ман Чун, солдати та люди міста-фортеці Ансі протягом 88 днів cтримували натиск пʼятсоттисячної армії династії Тан 645 року нашої ери.

Фортеця Ансі стала останнім оплотом династії Когурьо, яка не встояла проти могутніх і страшних китайських загарбників. Ян Ман Чун не був заодно з генералом Когурьо Йон Гесо Муном, але як командир фортеці Ансі він зробив усе, щоб обʼєднати свій народ, попри страждання, голод та смерть. Урешті-решт вони змусили китайців відступити та врятували фортецю.

Це лише одна з численних історій про жорстокі вторгнення, які пережив корейський народ. Ми протягом тисячоліть успішно захищали наші чудові гори та річки завдяки патріотизму та готовності до самопожертви. Як Істинні Батьки Батько Мун і я оберігаємо Корейський півострів, бо це земля, де розквітнуть та дадуть плоди всі цивілізації.

Утім, сумна сімдесятирічна історія розділення в Кореї триває, позаяк ідеологічний барʼєр між демократією і комунізмом досі ставлять вище за любов до сімʼї та роду. Батькам і дітям, братам і сестрам на Півночі та на Півдні десятиліттями доводилося жити, не знаючи, живі чи мертві члени їхніх сімей, навіть в епоху інтернету. Лінія плачу, що ділить Корейський півострів і розділяє кровних родичів, на перший погляд є звичайною географічною смугою. Насправді ж розділення відбувається на рівні світогляду та цінностей. Цей розподіл — це жорстоке протистояння між атеїзмом і теїзмом у питанні, існує Бог чи ні.

Ми з Батьком Муном щиро і віддано присвячували себе, докладаючи великих зусиль для того, щоб завершилася холодна війна та воззʼєдналися Північна і Південна Корея. Із 1968 року ми поширювали лекції під назвою «Перемога над комунізмом» (VOC) не тільки Кореєю, а й усім світом, викриваючи брехню цієї ідеології. У 1980-х роках наші члени церкви з матеріалів VOC склали посібник CAUSA й у кампусах та на конференціях читали лекції CAUSA студентам різного віку, пасторам усіх конфесій і соціальним лідерам у всіх галузях. Газети, які ми видавали в усьому світі, такі як «Вашингтон Таймс», надавали точну інформацію про напруженість на Корейському півострові та реальне життя за комуністичної влади.

Я вже описувала вище, що 1990 року ми духовно надихнули президента Горбачова продовжити реформи, а це призвело до відмови від комунізму як структурованої глобальної сили. Наша зустріч із президентом Кім Ір Сеном відкрила ворота обміну заради обʼєднання Північної та Південної Кореї. Відтоді UPF збільшилася на понад 190 країн і стала ще одним майданчиком, де міжнародна спільнота може співпрацювати та користуватися можливостями, що дає воззʼєднання Корейського півострова.

І все-таки мені здається, що молоде покоління південнокорейців не розуміє, як виникла Корейська війна й навіщо потрібне воззʼєднання нашого народу. Тому сьогодні я ще більше працюю над цим, і це одна з цілей — програми «Шосе миру». Своєрідною кульмінацією подій «Шосе миру» стало те, що 2015 року корейські велогонщики дісталися павільйону Імджінгак, розташованого на північ від Сеула, біля річки Імджін, яка розділяє Корею. З цього місця вони мали змогу побачити демілітаризовану зону (DMZ) та Північну Корею. Учасники зворушливо заспівали пісню «Наші заповітні надії на єдність» корейською мовою.

Усі корейці відчувають глибоку вдячність ООН. Якби не Організація Обʼєднаних Націй, не існувало б Республіки Корея. Коли вранці 25 червня 1950 року Північнокорейська народна армія за підтримки СРСР вторглася до Південної Кореї, то мала на меті здійснити повну комунізацію півострова. І цілком могла б досягнути успіху, адже Корея була маленькою бідною країною, про яку майже не знали у світі. Та Організація Обʼєднаних Націй швидко закликала країни-члени захистити демократію на Корейському півострові, й 16 країн надіслали допомогу — хто військову, а хто медичну. Війська ООН вели жорстоку боротьбу, ризикуючи життям на нікому не відомій землі, щоби захистити свободу та мир.

На ту пору, як я вже згадувала вище, мого чоловіка було увʼязнено в таборі смерті в Хиннамі, де його засудили до каторжних робіт на заводі азотних добрив. Та звільнили незабаром після того, як війська ООН висадилися в порту Інчхон у вересні 1950 року. Вони просунулися на північ півострова — аж до міста Хиннам. Охоронці таборів почали вбивати вʼязнів, але ввечері, перед запланованою стратою мого чоловіка, вони дізналися про наближення військ ООН та втекли. Небеса, безумовно, стояли за рішенням Ради Безпеки ООН надіслати багатонаціональні війська для протидії нападу комуністів. Найсуттєвішу причину миротворчих дій ООН було приховано — врятувати Єдинородного Сина та захистити Єдинородну Доньку. Згідно з Божою волею, наші життя було збережено.

Чому Бог захищав нашу країну, корейський народ у цій надважкій кризі? Світ тільки-но почав відновлюватися після Другої світової війни, а тепер занурився в чергову битву світового масштабу. Той факт, що в нашому національному гімні є слова «Хай Бог захищає й оберігає нашу націю», вказує на відповідь. Такий розвиток подій найкраще пояснює Боже провидіння.

Щоби завершити це провидіння, 1943 року Бог послав до Кореї Свою Єдинородну Доньку — першу жінку, яка змогла отримати Божу любов вперше з часів гріхопадіння Адама та Єви. Як і всі люди, Єдинородна Божа Донька повинна була досягнути зрілості. Їй потрібен був час, щоби розпізнати, зрозуміти та прийняти свою відповідальність за спасіння людства. Дитина не може просто зʼявитися на світ й очолити провидіння. Ось чому Бог захищав Свою Єдинородну Доньку, доки вона не досягнула віку, коли змогла пізнати сподівання Небесного Батька, відчути Його Шімджон і зосередити свою волю на виконанні Його місії.

Бог створив середовище свободи віри задля виконання останніх слів Ісуса в Біблії: «Слухай! Я незабаром прийду». Ісус і Дух Святий покликали й повсякчас направляли Єдинородного Сина і Єдинородну Доньку до завершення місії в ролі Істинних Батьків людства. Щоби захистити цю місію, Небеса скерували війська ООН вступити у війну на захист свободи.

Наприкінці Другої світової війни Організація Обʼєднаних Націй відкрила штаб-квартиру в Нью-Йорку. Відтоді минуло сімдесят років. Є ще три великі представництва ООН — у Женеві, Відні і Найробі. Утім, попри те, що світ увійшов в азійсько-тихоокеанську епоху, в Азії немає великого представництва ООН.

Я рекомендувала ООН відкрити свій пʼятий міжнародний офіс у Кореї, зокрема, в демілітаризованій зоні (ДМЗ) на 38-й паралелі. Я підтримую різні групи, включно з Всесвітньою федерацією миру та Федерацією громадян за обʼєднання Північної і Південної Кореї, у їхніх зусиллях перетворити ДМЗ на глобальний парк миру. Це більше за будь-що інше приверне увагу всього світу до питання воззʼєднання Кореї.

Усі країни Азії радо би стали місцем розташування нової глобальної штаб-квартири ООН, але я вважаю, що Корея має для цього особливу кваліфікацію. Тут розміщені міжнародні штаб-квартири Всесвітньої федерації миру та Міжнародної асоціації парламентарів за мир. З духовного погляду, як нація, у якій народилися Істинні Батьки, Корея має щось дуже глибоке у своїй культурі; це щось здатне послужити світові.

Близько 70 років тому війська ООН пролили кров і піт заради миру в Кореї. Припинивши розділення на півострові, ООН завершить місію тих солдатів, які віддали своє життя, і надихне світ на встановлення миру. У своїй промові в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку 2000 року мій чоловік оголосив наше бачення парку миру в демілітаризованій зоні. Пʼятнадцять років по тому, в травні 2015, в офісі ООН у Відні я запропонувала побудувати пʼятий офіс ООН. Президент Республіки Корея також запропонував Північній Кореї в ООН побудувати парк миру в демілітаризованій зоні. Якщо Північна і Південна Корея запросять ООН побудувати пʼятий офіс у ДМЗ, цим рішенням вони перетворять театр воєнних дій, де так багато людей з обох сторін пролили кров, в мекку миру.

Глава 6. Створення шляху до об’єднаного світу

Втілення миру на практиці

У своїх посланнях миру ми з Батьком Муном пояснювали, що все людство має брати участь у міжкультурних церемоніях Благословення на шлюб. Міжкультурне Благословення на шлюб — це, безумовно, найкращий спосіб відновити людство до статусу Божих дітей. Бабусі і дідусі з ворожих країн чи релігій обʼєднуватимуться завдяки гарним спільним онукам.

Цей ідеал, як і всі інші ідеали, потребує чималих зусиль. У Кореї кажуть: «Дедалі більше зʼявляється міжкультурних сімей, але, схоже, їхнє життя не таке вже й легке». Погоджуючись, співрозмовник відповість: «Багатьох дітей висміюють однокласники через те, що їхня мати з іншої країни». «Ба більше, — додасть іще хтось, — непоодинокими є випадки, коли дружини з-за кордону не витримують і повертаються в рідні країни».

Сьогодні в корейських містах і селах чисельність міжкультурних сімей зростає. Придивившись до них, ми помітимо, що, здебільшого, вони мають такий склад: чоловік —кореєць, дружина — з країни, що розвивається, та їхні спільні діти. Жінкам з інших країн непросто освоїтися в місці, де люди розмовляють чужою для них мовою та ведуть інший спосіб життя. До того ж чимало місцевих жителів дивляться зверхньо на міжкультурні сімʼї і нерідко ігнорують їх.

Я дуже добре розумію цю проблему. Коли ми з чоловіком переїхали до Сполучених Штатів на початку 1970-х років, щоб виконувати нашу місію, я відчувала неприйняття та відокремленість внаслідок належності до меншини. Якщо я це переживала в Америці, що є багатонаціональною країною, то в гомогенній Кореї ситуація значно гірша. Тож я сподіваюся, що зможу підтримати сімʼї, які приїхали в Корею будувати щасливе життя.

Із кінця 1960-х років ми з чоловіком створювали міжкультурні сімʼї, проводячи церемонію Благословення на шлюб. Ми знайомили партнерів, не зважаючи на їхні національність, расу і релігійне походження. Кількість міжкультурних сімей у Кореї помітно зросла після нашої міжнародної церемонії Благословення 6500 корейсько-японських пар 1988 року, під час літніх Олімпійських ігор у Сеулі.

30 жовтня 1988 року: міжнародна церемонія Благословення 6500 пар привела в Корею тисячі багатокультурних сімей

На ту пору у фермерських селах постала соціальна проблема, бо мало хто з кореянок хотів виходити заміж за чоловіків з Кореї. На нашій церемонії Благословення жінки з Японії та інших країн погодилися вийти заміж за корейських чоловіків. Усі розуміли, що це створить багато проблем. Настрої корейського народу ще були різко антияпонськими, і багато хто в Кореї виступав проти того, аби мати японську дружину чи невістку. Так само в Японії батьки були незадоволені тим, що їхні дочки або сини одружаться з кимось із Кореї — країни, яка була менш розвиненою з економічного погляду.

Однак жінки з японського Руху обʼєднання з вірою в Бога та дотримуючись концепції дочірньої відданості й ідеї «жити заради інших» погодилися вийти заміж за корейських чоловіків, і присвятили себе сімʼям. Наречені з таких країн, як Філіппіни, Вʼєтнам і Таїланд, так само прибули до Кореї і створили міжнародні благословенні сімʼї.

Це дало чудові плоди. Адже дружини зі щирою відданістю служили своїм корейським свекрам і свекрухам та створювали благополучні сімʼї. Навіть якщо умови життя були важкими, вони сумлінно піклувалися про батьків своїх чоловіків, коли ті хворіли чи були вже в похилому віці. Деякі навіть отримували урядові нагороди за те, що так віддано служили своїм свекрам. Дехто з них очолив жіночі асоціації або батьківські групи у своїх селах. Багато хто з цих дружин та їхніх чоловіків зараз є незамінними членами своїх сільських громад.

Ми з чоловіком зрозуміли, що є способи допомагати не тільки членам нашої церкви, а й усім жінкам з міжкультурних сімей у Кореї, тож 2010 року створили Мультикультурний центр добробуту. Центр допомагає людям з інших країн вивчати корейську мову та відчувати себе інакше в корейському суспільстві. Крім того, ми надаємо допомогу інвалідам і неповним сімʼям. Ми також заснували в Кореї школу Миру Істинної любові для дітей з міжкультурних сімей, щоб допомагати їм у навчанні й оволодінні мовою.

Іноді нам доводиться чути, що сини корейських знаменитостей або високопоставлених чиновників ухиляються від вимоги йти до армії. Однак це не стосується міжкультурних сімей. Насправді існує думка, що до 2025 року Південна Корея матиме «міжкультурну армію». Діти з міжнародних і міжкультурних сімей часто мають подвійне громадянство, і вони можуть відмовитися від військової служби в Кореї, вибравши альтернативне громадянство. Показово, що понад 4000 синів тих пар, які отримали Міжнародне благословення, з честю пройшли військову службу в Кореї. Тепер вони можуть пишатися цим.

Щоб розвіяти упереджене ставлення корейців до міжкультурних сімей, потрібен час. Тому ми повинні наполегливо працювати, аби настав той день, коли термін «міжкультурна сімʼя» зникне. Адже він приховує дискримінацію. Сімʼя — це сімʼя; модифікатор для її опису не потрібен. Слово «міжкультурний» не слід вживати на позначення подружньої пари, в якій у чоловіка та дружини — різні національності. Це не узгоджується ні зі загальним розумінням людства, ні з Божою волею.

Уже понад 30 років ми з Батьком Муном пропагуємо гармонію між національностями, расами й релігіями через Благословення. Завдяки корейсько-японським Благословенням ми зруйнували барʼєри між цими двома країнами і їхніми народами. Те саме ми зробили в Німеччині та Франції й багатьох інших державах, чиї народи колись ворогували. Наречені, які отримали Благословення, живуть, керуючись Божим словом, і створюють прекрасні сімʼї в усьому світі. Ми не називаємо їх міжкультурними сімʼями, тепер це благословенні сімʼʼї.

Це звучить іронічно, але кінцевою метою релігії є створення світу, де немає релігії. Це легко зрозуміти, якщо уявити, що релігія — ремонтна майстерня. Коли всі стануть людьми добра, то зникне потреба у відновленні наших стосунків із Богом. А отже, якщо ми станемо однією сімʼєю на чолі з Богом і запанує світ справжньої рівності і миру, термін «міжкультурна сімʼя» зникне. В основі цього мирного світу будуть істинні сімʼї та істинна любов.

Ми можемо спостерігати, що шлях до такого світу має багато вимірів. Це в буквальному значенні шлях, що сполучає країни; це обійми ворогів, які стають братами; це перетворення зони бойових дій на сад миру і єднання чоловіків та жінок різних рас у шлюби, які відтворюють світ як одну сімʼю на чолі з Небесним Батьком. Як Матір миру я закликаю майже вісім мільярдів людей нашого світу піти цим шляхом разом зі мною.

Глава 7. Біль, що зростає сьогодні, подарує сонячне сяйво завтра

Присвятіть свою молодість захопливим цілям

Кожне нове покоління переживає душевний біль. Нерідко молоді люди порівнюють себе з іншими і заздрять їхньому статусові. Іноді в них виникає бажання просто здатися. Замість того щоб зазирнути всередину себе, вони починають звинувачувати в усьому людей і світ, в якому живуть. Однак що складнішим є наше становище, то дужче ми маємо триматися за свою первісну мрію.

У молодості ми найбільше стикаємося з безліччю спокус, нескінченним занепокоєнням і безмежними бажаннями. Єдине, що дозволяє справитися з цими викликами, — це тверда воля, що передбачає наявність чітко визначеної мети. Молодість — це найкраща пора присвятити себе захопливим цілям, що здатні пришвидшити биття юних сердець. Позаяк наша молодість швидкоплинна, дуже важливо не відкладати нічого на потім. Ніхто не хоче жалкувати за минулим. Отже, ми повинні поставити гарні цілі і визначити, з ким співпрацювати, щоб їх досягнути. Якщо ми не будемо енергійними і не намагатимемось прокласти власний шлях, то зрештою потонемо у відчаї і заздрості.

Часто молоді люди скаржаться на дорослих, бо ті змушують їх працювати ще більше й не відзначають уже докладених зусиль. Декотрі стають песимістами, бо відчувають, що неможливо досягнути успіху, що б вони не робили, і в цьому звинувачують суспільство. Однак їм потрібно бути чесними із собою й оцінити зусилля, які вони дійсно доклали. Скарги і недовіра далеко нас не заведуть. Молодь повинна йти доброчесним шляхом жертовності, служіння та любові. «Молодість» Семюеля Уллмана — один із моїх улюблених віршів. Мені подобається уривок: «Молодість — це не період життя; це стан душі». Із цілеспрямованою душею, незалежно від віку, ви може жити життям, сповненим юнацької пристрасті.

У серпні 1987 року Мун Хьо Джин, наш старший син, був президентом світової Асоціації студентів з дослідження Принципу (W-CARP — College Association for the Research of the Principle). Із часу заснування в 1966 році CARP — студентська організація, яка пропагує загальнолюдські принципи та виховує лідерів. За тих часів університетські містечка потопали в ідеологічній плутанині. Тому Хьо Джин скликав четверту світову асамблею CARP у Західному Берліні, що в Німеччині, поміж тисяч прокомуністичних агітаторів, які проводили демонстрації вздовж Берлінської стіни. Агітатори знали, що CARP виступає проти комунізму і що 3000 молодих людей зібралися на щорічний з’їзд організації, який проходив у місті. Вони виходили на протест групами, створюючи заворушення біля місця проведення конгресу.

В останній день асамблеї Хьо Джин виступив перед учасниками і закликав їх: «Пройдімо зараз до Берлінської стіни!». Після двогодинного маршу, попри погрози та перепони, вони прибули до стіни і зіткнулися з великою групою прихильників комунізму. Там наші члени церкви заявили, що цю територію зарезервовано для їхнього мітингу, та відтіснили контрдемонстрантів. Після енергійного мітингу Хьо Джин вийшов на сцену і говорив із великим запалом. А відтак під час групової молитви біля Берлінської стіни заплакав. На завершення всі заспівали корейську пісню «Наші заповітні надії на єдність». Я відчуваю, що молитва та спів наших членів церкви разом із Хьо Джином того дня посіяли зерна змін. Адже за два роки після тієї події Берлінська стіна впала.

Молодеча пристрасть виходить за межі і руйнує стіни. Молоді, яка палає справжньою пристрастю, під силу кинути виклик собі та навколишньому світові. Однак сьогодні чимало молодих людей, схоже, втрачає цей дух. Успішні культури навчають молодь зміцнювати й очищати розум і тіло найрізноманітнішими способами: від медитації до бойових мистецтв. Ми не повинні допустити, щоб ці традиції самовдосконалення стали пережитками минулого. Нам слід відродити їх завдяки створенню шкіл, в яких юнаки та дівчата зміцнюватимуть розум і тіло, а згодом зможуть віднайти своє справжнє призначення.

Глава 7. Біль, що зростає сьогодні, подарує сонячне сяйво завтра

Перетворіть пристрасть на мету, а мету — на принципи

Під час подорожей Кореєю, та й усім світом, ми з чоловіком глибоко засмучувалися, коли бачили, як молоді люди, поховані в похмурій реальності, відмовилися від власних мрій і безцільно блукали. Нам доводилося спостерігати й за іншими, хто ставив собі зависокі цілі і не міг їх досягнути. Стурбована цими реаліями, 1993 року я поїхала в турне, аби звернутися до студентів із понад 40 корейських університетів. Це була довга і непроста подорож, під час якої я відвідала практично всі заклади вищої освіти Кореї. Було навіть декілька випадків, коли студенти різних релігійних чи ідеологічних переконань виступали проти мого приїзду і намагалися зупинити мене біля воріт. Але, подолавши це, зрештою, я виступила в усіх університетах.

На цій основі ми з чоловіком спільно з представниками зі 163 країн у липні 1994 року у Вашингтоні заснували Федерацію молоді за мир у всьому світі (YFWP — Youth Federation for World Peace). Молоді і старі, ідеалістичні й енергійні люди зібралися із наміром любити Бога, любити людей та любити свою країну. Кожен з учасників твердо вирішив створити істинну сім’ю та практикувати цінності добра у своєму житті.

Після інавгурації ми вирушили світом, щоб відкрити філії в 160 країнах менше ніж за рік. Палкі відгуки, які ми отримували, засвідчили натхнення молодих людей. Одним із визначних досягнень YFWP, що стало першим кроком до об’єднання Корейського півострова, була участь молоді з Північної та Південної Кореї в конференціях, де висвітлювали тему принципів миру.

Основні ідеї та заходи YFWP нині розквітають завдяки таким організаціям, як Міжнародна асоціація молоді та студентів за мир (IAYSP — International Association of Youth and Students for Peace), яку було засновано нещодавно, Конференція лідерів молодого духовенства (YCLC — Young Christian Leadership Conference) і Молодіжне та юнацьке духівництво (YAYAM — Youth and Young Adult Ministry). Академія покоління миру (GPA — Generation Peace Academy) залучає молодь у рік між школою та університетом, як це роблять Сили спеціального призначення (STF — Special Task Force). Це волонтерські й освітні програми, що проводять у США, Європі та Океанії. Ці потоки впадають у CARP, який дедалі активніше об’єднує студентів та викладачів у студентських містечках. Основними цілями всіх цих програм є виховання зразкових, люблячих людей та сімей, які підкреслюватимуть чистоту любові та турботу про інших, що є виявом їхніх відносин із Богом.

Підтримувати розум і тіло здоровими, міцними та чистими — ось завдання на ціле життя, і найважливіше це робити в юнацькі роки. У молодості ми стоїмо на роздоріжжі. Тому надзвичайно важливо обрати саме свій шлях, який або стане дорогою задоволення егоїстичних бажань, або стежкою до великої мрії. Ступаючи на наступну сходинку свого життя, що слідує за дитинством, ми повинні стати прекрасними юнаками й дівчатами, готовими піти у світ із мужністю, яку породжують великі мрії.

Глава 7. Біль, що зростає сьогодні, подарує сонячне сяйво завтра

Найкраще тренування — в океані

За моїм рідним селом Анджу протікає маленький струмок. За винятком зимової пори, коли воду сковувала крига, завжди можна було чути дзюрчання проточної води. Я здружилася з цією водою і довідалася від неї багато істин. Вода завжди тече зверху вниз. Вона охоплює все; і змінює свою форму відповідно до контурів, які зустрічає. Крім того, вода — дуальна. Вона може бути мирною і романтичною, коли нерухома, але варто їй розсердитися — проковтне все за мить.

Ось чому море може лякати. Я дуже люблю море, бо в ньому можна віднайти глибоку волю Бога. Мій чоловік теж любив воду. Незважаючи на напружений графік, ми знаходили час навідатися до річки чи моря. Ми їхали не лише щоб помилуватися мальовничою красою чи насолодитися неквапливою рибалкою. Ми підкорювали потужні хвилі, аби повідомити людям усього світу, що їхнє майбутнє — в морі.

Узбережжя Глостера у США, що в штаті Массачусетс, славиться виловом тунця. У 1980-х роках ми з чоловіком кілька тижнів поспіль аж до світанку проводили на борту човна «Нова Надія». Ми виходили у води, яких боялися навіть досвідчені моряки, і боролися з такими величезними тунцями, що поряд із ними дорослі здавалися карликами. Щоби зловити 450-кілограмового тунця, ми запливали далеко в океан, іноді цілими днями потерпаючи від хитавиці через великі хвилі. Довірити себе глибокому блакитному океанові, гойдаючись на його хвилях, — ось що краще за будь-що інше дає можливість приборкати своє тіло.

В такі часи, щоби проявити нашу посвяту, ми з чоловіком ішли шляхом страждань. Ми мали витримати всі суворі випробування, аби знайти шлях до порятунку людства та побудови миру у світі. У ті важкі миті море нагородило мене ясністю мети і душею, яка здатна обійняти інших. Воно додало мені енергії, необхідної для продовження нашого шляху.

Ми часто брали зі собою молодих членів церкви на риболовлю й виходили у відкрите море на маленьких човнах «Good-Go», в розробці яких брав участь мій чоловік. Ми хотіли виховати їх лідерами, які зможуть працювати, де завгодно. Перебуваючи на Алясці, в місті Кадьяк, ми зібрали молодь з усього світу, щоби передати їм наше вчення. Я не читала їм лекцій і не проповідувала. А лише порадила: «Виходьте в море. Там ви дізнаєтеся, чому Бог хоче вас навчити».

Типовий день риболовлі розпочинався з того, що, прокинувшись рано-вранці, молоді люди взували гумові чоботи до колін і ми разом під пориви крижаного вітру відпливали в далеке море. Коли в цьому величезному океані ми діставалися до місця, де довкола не було нічого, крім води, ми боролися, щоби зловити лосося або палтуса. Палтус — риба з родини камбалових, що переміщається на животі глибоко на дні океану. Одного разу в Кадьяку я підчепила палтуса, який важив понад 90 кілограмів. Бачити таку велику рибу, яка дико плескається на палубі, — незабутньо. Вона створює такий шум! Риба була такою велетенською, що якщо б поставити вертикально, то за нею би сховалося три жінки.

Повернувшись пізньої ночі до берега, я все одно раділа, незважаючи на те, що була виснаженою і млявою, немов кімчі зі зеленої цибулі. У такі дні, та і навіть тоді, коли не вдавалося зловити жодної рибини, я навчалася завзятості, пізнавала закони природи і долала виклики бурхливого моря. Я називаю все це «духом Аляски».

Якщо молоді люди хочуть навчитися мислити масштабно, їм варто вийти в море. Рухатися згідно із запланованим курсом легко по суші, але не по морю. Усього за кілька годин море, яке щойно було схоже на спокійне озеро, може перетворитися на американські гірки на бурхливих хвилях. Молодь, яка тренує себе на таких хвилях, здатна втілити великі мрії.

Окрім Глостера і Кадьяка, центрами океанського провидіння ми обрали Амазонку та річки Парагваю, що в Латинській Америці, Гаваї та Норфолк у США та Йосу в Кореї. Окрім того, що ми навчали молодь, ми також інвестували в проєкти, пов’язані з річками й океанами. Одним із таких проєктів в Уругваї стало виробництво порошку з високим вмістом білка великої кількості креветок крилю. Якщо змішати його з іншими продуктами, він додає цінних поживних речовин, збагачуючи раціон людей у період недоїдання.

На початку 2000 року ми хотіли створити щось прекрасне в Йосу — маленькому містечку на південному узбережжі Корейського півострова, яке було відоме завдяки своїм чистим водам. У Сохо-донг, за межами головного міста, ми побудували готель «Ocean Resort», приїжджаючи куди люди з усього світу можуть милуватися красою суші й океану. Ми бачимо Йосу містом, яке розвиватиме корейську індустрію морського дозвілля. Воно може стати якорем економічних потоків, які прямують на континент. А це, своєю чергою, підтримає розвиток єдиного Корейського півострова.

На Заході існує приказка: «Хочеш нагодувати людину один раз — дай їй рибу. Хочеш нагодувати її на все життя — навчи рибалити». Справді, якщо ви вмієте ловити рибу, то ніколи не будете голодувати. В Африці багато річок, озер і океанів. Тому нам потрібно навчити місцевих жителів ловити рибу та створювати рибні ферми. Ми з чоловіком давно почали започатковувати такі проєкти.

Океан блискучий і чистий, як і наша молодь. Зустрівшись, вони змінять майбутнє. Так само, як це роблю я, наша молодь повинна засукати рукави і хоробро підкорювати океан. Океан — це не тільки місце, де можна зміцнити розум і тіло, а й простір, в якому ми створюємо майбутнє людства. Він охоплює 70 відсотків поверхні Землі. В його глибинах лежать недосліджені скарби. Хто відкриє океан, той направлятиме світ.

Глава 7. Біль, що зростає сьогодні, подарує сонячне сяйво завтра

Любити Бога, любити людей, любити країну

Народившись в останні роки японської окупації Кореї, я зростала в середовищі, де панувало гноблення. Після здобуття нашою країною незалежності утиски продовжилися з боку комуністичного режиму. Проте моя сім’я непохитно служила Богу. У пошуках свободи, ризикуючи своїми життями, ми вирушили до Південної Кореї. Коли спалахнула Корейська війна, я стала біженкою і переходила з однієї школи в іншу — зі Сеула в Тегу, Чеджу, Чунчон і назад у Сеул. Так я насправді навчилася шанувати освіту.

Попри повоєнний хаос, я закінчила середню школу для дівчат Сонджон у Сеулі. Я не можу забути ту школу, свою альма-матер і колиску мого життя. Адже школа, яку ви відвідуєте в підлітковому віці, суттєво впливає на ваше майбутнє. Коли я навідалася до цієї школи 30 років по тому, її назву змінили на Сонджон, та дехто з моїх учителів ще працював там. Вони згадали мене і, звісно, я не забула їх. Ми були раді зустрічі і довго розмовляли про ті важкі минулі часи.

Початкова школа Кьонбок, Сеул

Середня і старша школа Сонджон та старша школа міжнародного туризму Сонджон, Сеул

Нині ця школа входить до нашого навчального фонду «Санхак». Завдяки нашій філософії вона стала зразковим навчальним закладом. До нього входить іще три спеціалізовані школи. Зокрема, початкова школа Кьонбок з її поважною історією та традиціями, яку було започатковано 1965 року. Середня і старша школа Сонджон виховує компетентну молодь і на додаток до прекрасних академічних знань формує душі учнів. У цих школах багато студентів з інших країн, які живуть і навчаються разом, аби в майбутньому стати світовими лідерами. Інший заклад — старша школа міжнародного туризму Сонджон — готує лідерів для готельно-ресторанної індустрії. Щороку, в національний День учителя, ми запрошуємо сюди вчителів, які переїхали з Північної Кореї, аби вони взяли участь у наших святкових урочистостях, які ми готуємо до дня, коли дві Кореї возз’єднаються.

Першою школою, яку ми заснували самостійно 1974 року, стала Школа виконавчого мистецтва «Маленькі ангели». Я вже розповідала, що ми з чоловіком подолали багато труднощів, аби заснувати та профінансувати «Маленьких ангелів Кореї», яких ми створили 1962 року, щоби представити світові прекрасну культурну традицію нашої країни. Їхній тренувальний майданчик у занедбаному складі 1974 року переріс у Школу виконавчого мистецтва «Маленькі ангели», а нині це середня і старша школа мистецтв Сонхва. Ці заклади виховали всесвітньо відомих співаків і балерин. Коли виходити зі школи через головні ворота, можна помітити табличку, на якій вигравірувано напис: «Брама у світ».

Середня і старша школа мистецтв Сонхва, Сеул

Міжнародна середня і старша школа Чоншім, Капьон-ґун, Корея

Міжнародна академія Чоншім, що виходить на озеро Чонпьон, — ще одна міжнародна школа середніх і старших класів. Ми вклали багато часу та зусиль у побудову цієї підготовчої школи міжнародного класу для світових лідерів. Уже з першого випускного класу 2009 року випускники вступали до провідних університетів, включно з найкращими закладами вищої освіти Кореї, університетами Ліги плюща в США та престижними університетами Японії. Наближається день, коли випускники Чоншім відіграватимуть провідну роль на світовій арені. А коли цей день настане, Корея засяє як лідер освітньої галузі.

Наша мережа охоплює й інші навчальні заклади: від дитячих садків до аспірантур у Кореї та на всіх шести континентах. У США середні школи є в штатах Меріленд, Коннектикут та Каліфорнія; школа старших класів — у Коннектикуті; духовна семінарія — в Нью-Йорку і університет, який навчає східній медицині, — в Лас-Вегасі, що в штаті Невада. В Азії та Африці, зокрема і в Непалі, М’янмі, Мозамбіку та Руанді, ми створили навчальні заклади, які потрібні громадам, включно з професійними технічними училищами. Усі наші школи надихають учнів присвятити себе турботі про наш світ відповідно до основоположної філософії — любити Бога, любити людей, любити країну.

Ми повинні покращувати якість освіти. Зрілі особистості не з’являються самі по собі, не стають ними і через одержимість оцінками. Ми повинні направляти молодих людей на здобуття знань та мудрості на основі фізичної підготовки і виховання гарного характеру. Ми маємо розуміти, що Бог є первісною істотою любові й істини і первозданим образом, тому маємо жити, слідуючи Його волі. З цією метою, починаючи з роботи в нашому Міжнародному фонді освіти в Росії, я керувала розробкою і розповсюдженням підручників з виховання особистості, які допомагають ростити морально здорових підлітків та молодих людей у всьому світі. Любити людей означає практикувати «життя заради інших» і розвивати дух гармонії та суспільного служіння. Любити свою країну означає розвивати ті таланти, які подарував нам Бог, любити свою Батьківщину і будувати Боже Царство. Ми всі відповідальні за те, аби виховати наступне покоління справді добрих талановитих чоловіків і жінок.

Глава 7. Біль, що зростає сьогодні, подарує сонячне сяйво завтра

Університет, що змінює світ

3 листопада 1989 року стало для мене незабутнім днем. Ми з родиною саме були в дорозі, бо їхали на довгоочікувану церемонію акредитації Університету Сонхва в Чонані, розташованого за годину їзди на південь від Сеула. Під час церемонії мені надійшов дзвінок із Сеула: «Ваша мати зараз у важкому стані. Незабаром вона повернеться до Божого лона».

Щойно церемонія завершилася, я поспішила назад до Сеула, щоб разом із родиною бути біля ліжка матері. Моя мати Хон Сун Е поступово втрачала свідомість. Усі співали святі пісні.

Моя мати неабияк зраділа, що дипломні програми Університету Сонхва отримали державну акредитацію, і до дня акредитації вона була у свідомості. Я обійняла її, і вона ненадовго розплющила очі, подивилася на мене й, не вимовивши ні слова, знову заплющила. Це було наше останнє прощання в цьому житті.

Щоби вшанувати вознесіння моєї матері, прийшов один далекий родич — колишній президент Корейського університету доктор Хонг Іль Шік. Із 1970-х років він хотів створити китайсько-корейський словник, але ніхто в державному секторі і в жодному університеті не надавав необхідної підтримки. Коли ми з чоловіком дізналися про його наміри, то вони нас надихнули — й ми запропонували підтримку. Пізніше, коли відносини між Кореєю і Китаєм розвинулися, Корея визнала цінність його праці. Я зраділа, коли згодом доктор Хонг прийняв моє запрошення очолити Комітет премії миру Санхак.

Коріння Університету Сонхва сягає 1972 року. Ми заснували його, коли відкрили Теологічну семінарію об’єднання в навчальному центрі «Джунган», що в містечку Гурі в провінції Кьонгідо. Понад 20 років по тому, 1994 року, коли Університет Сонхва став міжнародним, він отримав нову назву — Університет Сон Мун. Його девіз — «Сон Мун відтворює небо та землю» — передає віру закладу в те, що завдяки богоцентричній освіті люди здатні змінити світ.

Ми з чоловіком завжди підтримували розвиток навчання як невід’ємного блага. Бували часи, коли ми стикалися з труднощами через помилкове уявлення, що Церква об’єднання прагне поставити під загрозу академічну цілісність школи. Та єдине, до чого ми прагнули — це забезпечити найвищу якість освіти. Ми часто запрошували читати лекції відомих вчених із різних галузей. Інколи ми витрачали десятки тисяч доларів лише за годину експертної підготовки для наших студентів. Батько Мун поважав професорів, хоча йому дуже не подобалося, якщо в процесі навчання вони нехтували розвитком стосунків учитель-студент. Він наголошував, що саме студенти мають оцінювати успішність професора, а не його академічні колеги чи адміністрація школи.

З-поміж усіх корейських університетів саме Університет Сон Мун поступово став закладом, в якому навчаються студенти з найбільшої кількості країн. Нещодавно він отримав найвищі рейтинги в кількох категоріях та був нагороджений кількома науково-дослідними проєктами, які спонсорував уряд. Це традиційно орієнтований вищий навчальний заклад зі значним впливом.

Подібно до того, як добре росте дерево з глибоким корінням, найкраще розвиваються ті університети, які базуються на непохитних принципах і наукових дослідженнях. Університет Сон Мун встановив високі стандарти для своїх викладачів, в їхніх кабінетах до пізньої ночі часто горить світло, адже вони спілкуються з колегами-вченими з різних куточків світу. Непоодинокими є випадки, коли онлайн-конференції тривають до світанку.

Університет Сон Мун, місто Асан, Корея

Університет Сон Мун — це відкритий для світу заклад із різноманітними та ретельно розробленими навчальними програмами. Його мета пов’язана не лише з Кореєю, а й зі світом. Наша ціль— прищепити людям глобальний погляд, навчити їх пристосовуватися до потреб бізнесу і суспільства, які постійно розвиваються. Я хотіла би перетворити Університет Сон Мун на найкращий у світі заклад вищої освіти, щоб молоді випускники могли гордо сказати світові: «Я закінчив Університет Сон Мун». Ці молоді люди стануть світовими лідерами.

Кафедра теології, зокрема, роститиме своїх студентів, щоб вони, ставши вчителями, і собі готували лідерів у всьому світі. Вивчення Божого слова не менш важливе, ніж закінчення хорошого університету, пошук гарної роботи та турбота про сім’ю і спільноту. Ми повинні усвідомити, що існує вічний небесний світ. Діаманти сяють за будь-яких обставин. Нове покоління схоже на ті діаманти, які блискуче сяятимуть, де би не були.

Сьогодні наш рух має навчальні заклади в усьому світі: від дитячих садочків до аспірантури. Одним із них є Духовна семінарія об’єднання (UTS — Unification Theological Seminary), яку засновано 1975 року спільно з міжрелігійним факультетом, що охоплює католицьку, протестантську, православну, єврейську й конфуціанську віри і теологію об’єднання. Під керівництвом доктора Девіда Кіма та доктора Кім Янг Ун кампус семінарії в Беррітауні слугував базою для Асоціації нових екуменічних досліджень (New ERA — New Ecumenical Research Association) і дав початок Міжконфесійним конференціям духовенства, Молодіжному семінару світових релігій та Асамблеї світових релігій. Сьогодні вплив UTS поширюється через її кампус, розташований у Середньому Мангеттені.

Усі ці школи прагнуть до того, аби дедалі більше талановитих молодих людей, які знають Божий Шімджон, мали доступ до освіти, яка підтримає їхнє прагнення до побудови мирного світу. Батьки повинні пристрасно і наполегливо працювати, щоби наші благословенні діти виросли чистими і красивими відповідно до Божої волі. Ми щиро прагнемо виховати наших дітей не просто як власних синів і дочок, а як синів і дочок, якими пишатиметься Бог.

Глава 7. Біль, що зростає сьогодні, подарує сонячне сяйво завтра

Гелікоптер садить насіння любові

Фільм «Втеча з Шоушенка» справив на мене глибоке враження. Головний герой — людина, яка несправедливо опинилася у в’язниці, переживши багато років тюремного життя, нарешті тікає в пошуках свободи. Батько Мун був несправедливо ув’язнений шість разів, і ця схожість з головним героєм фільму зворушила моє серце. Наприкінці кінострічки звільнений в’язень пише в листі: «Надія — це хороша і, можливо, найкраща річ, а ніщо хороше ніколи не вмирає».

Надія, любов, дружба і краса — незмінні. Скільки б часу не минуло, а їхня цінність — вічна. Любов пробуджує надію і мужність у, здавалося б, найбезнадійніших обставинах. Сьогодні чимало людей втратило свої моральні орієнтири, ми скаржимося на панування матеріалізму. Єдиний спосіб вилікувати цей біль — істинно любити інших, забуваючи про себе.

Я розплющую очі на світанку і починаю кожен день з молитви та медитації. Я ретельно думаю, що і для кого маю зробити, а потім виконую це. Релігійні вчення, політичні і соціальні реформи, безумовно, важливі, однак тільки завдяки їм ми не побудуємо світ, в якому пануватиме щастя. Істинна любов у тому, щоб від усієї душі подарувати шкарпетки своєму ближньому, який тремтить від холоду. Інколи це і є та цілковита жертва заради абсолютно незнайомої людини, яку, можливо, ти ніколи більше не побачиш. Істинна любов у тому, аби дарувати і забувати про те, що ти віддав.

Сьогодні Церкву об’єднання визнано всесвітньою релігією, але до 1970-х років у нас навіть не було гідної церковної споруди. Ми з чоловіком витрачали всі гроші, які жертвували члени церкви, заради суспільства та світу. Коли місіонери їхали за кордон, то мали лише одну валізу. Їм доводилося самостійно шукати роботу, а зароблені гроші вкладати в розвиток власних центрів. Пожертви, що надходили, йшли на створення шкіл і медичних закладів, а також на фінансування волонтерської діяльності. Ми практикуємо таку етику жертовного служіння протягом останніх 60 років.

Корейською мовою слово «аевон» означає «сад любові». 1994 року ми з Батьком Муном заснували організацію служіння «Аевон Банк» (Aewon Bank), щоб усі люди могли ділитися любов’ю в Кореї. Ця організація не є банком у буквальному сенсі цього слова, вона об’єднує людей, котрі на добровільних засадах надають безкоштовне харчування, проводять благодійні концерти чи координують міжнародну допомогу.

Щоби розширити цю сферу, я заснувала стипендіальний фонд «Вонмо Пхьонґе» (Wonmo Pyeongae Scholarship Foundation). Це був перший суттєвий крок, який я зробила після смерті мого чоловіка. Грошові пожертви і співчуття надходили з усього світу, і я зберегла їх як початковий капітал для втілення цієї мети. Я також продала гелікоптер, який ми використовували для нашої місії, і додала виручені кошти до цієї суми. Усе це стало частиною фонду, з якого ми виділили стипендії в розмірі 10 мільйонів доларів на допомогу в навчанні талановитим людям заради майбутнього. Найкращі студенти з усього світу, зокрема з Кореї, Японії, Південно-Східної Азії, Африки, Європи та Америки, отримують цю стипендію.

Звичайно, я знаю, що дехто засуджує мене з цього приводу. «Я чув, що Мати Мун продає вертоліт, яким вони разом із Батьком Муном використовували!», — каже хтось. А інший відповідає: «Це такий історичний артефакт! Чи не має він бути музеї?». Хоч я поважаю і розумію почуття тих людей, які обурюються з приводу продажу гелікоптера, я так вирішила. Я зробила це заради наших майбутніх лідерів. Так, дійсно, важливо шанувати минуле, однак значно важливіше навчати Божому слову і виховувати майбутні покоління чесних лідерів.

Істина, що освіта формує молодь, а молодь творить майбутнє, ніколи не зміниться. Щоби забезпечити світле майбутнє, необхідно виховувати талановиту, мудру і доброчесну молодь. Слово «вонмо» складається з китайських ієрогліфів «вон» (圓), що означає «круглий», і «мо» (母) — «мати». У сім’ї саме матір, незважаючи на різні характери, з любов’ю обіймає усіх і спрямовує сім’ю до гармонії. «Пхьонґе» (平愛) означає «піклуватися про тих, кому пощастило менше», щоб усі мали рівні умови з погляду істинної любові. Я заклала фундамент, щоб така освіта існувала впродовж століть. Граючись із дзиґою, дітям спершу важко її розкрутити, але коли вона вже почне обертатися, можна мінімальними зусиллями підтримувати її обертання. Так само і з наданням стипендій. Спочатку це важко організувати, але варто процесу запрацювати — вже не так складно його підтримувати. Навчання вимагає часу. Ми маємо звести стіну, щоби захистити від вітру, і цілодобово спостерігати за нашими нащадками, аби вони виросли гарними і моральними людьми. До народження дитина проводить дев’ять місяців в утробі матері. Навіть після цього періоду підготовки немовля не може відразу ходити, адже йому потрібно спершу пройти період зростання.

Виконуючи цю роботу, я забуваю про себе. Ставлячи інших на перше місце, я відчуваю, що живу справжнім життям добра. Присвячуючи себе іншим людям, зі ставленням, що все, що ми робимо для Божих цілей не пропаде даремно, ми досягнемо справжнього щастя. Якщо ми не зосереджуватимемось на власному щасті, Бог прийде до нас.

Глава 7. Біль, що зростає сьогодні, подарує сонячне сяйво завтра

Майбутні Ісуси Навини і Калеви

Аби виховати майбутніх лідерів, 2015 року я заснувала організацію «Глобальна молодь вищої ліги» (GTGY — Global Top Gun Youth). Вона навчає натхненних молодих людей з усього світу, як, живучи заради інших, сприяти побудові миру та порятунку людства. Із біблійних постатей я часто ставлю у приклад студентам GTGY Ісуса Навина і Калева, які служили Мойсею в пустелі. Протягом усього свого життя Ісус Навин і Калев були вірними Небесам та привели обраний народ у Ханаан. Калев повністю об’єднався з Ісусом Навином і присвятив себе справі нації та її народу. Я виховую видатних юнаків та дівчат через GTGY, щоб вони стали схожими на Ісуса Навина і Калева та повели світ у Землю обітовану.

Близько 1500 років тому в Кореї династія Сілла виховувала своїх молодих лідерів за тренувальною програмою «Хваран-до», що в перекладі означає «квітуча молодь». Ці молоді лідери вирізнялися своєю відданістю королівству та рішучістю в подоланні перешкод. До хваран-до відбирали молодь з еліти і навчали її бойових мистецтв, медитації на природі і методів розв’язання конфліктів між соціальними класами. Вихованці славилися тим, що ніколи не відступали на війні й обирали почесну смерть замість полону.

Молоді люди, які керуватимуть у майбутньому, повинні зосереджено вчитися і вести життя щирої віри. Озброєні мудрістю і практичним досвідом, опираючись на шанобливе ставлення своїх батьків до Небес, вони здатні перевершити їх. Я цілеспрямовано скеровую майбутніх лідерів до створення Божого царства Чонільґук під назвою «Хьоджон-ранг» («шаноблива молодь»), сподіваючись, що вони перевершать стародавніх хваранів у своїй відданості Небесам.

У лютому 2017 року на асамблеї Міжнародного культурного фонду «Хьо Джон» в окрузі Ґапьон, що на схід від Сеула, ми урочисто відкрили наступника YFWP — Міжнародну асоціацію молоді та студентів за мир (IAYSP). Я попросила понад тисячу учасників стати «спецназом», який будуватиме Боже царство Чонільґук. І вони негайно взялися втілювати моє прохання.

У червні того ж року 12 000 молодих людей взяли участь у мітингу IAYSP «Молодь за мир» у столиці Таїланду, Бангкоці, де я благала їх «стати провідними діячами культури шанобливого шімджон та світлом світу».

Згодом, у вересні 2019 року, на африканському саміті та церемонії Благословення у Сан-Томе і Принсіпі 40 000 молодих людей зібралися на фестиваль молоді та студентів. Велика площа столиці з видом на прекрасне море була заповнена вщент. Того вечора культурний фонд «Хьо Джон» приймав IAYSP — Молодіжні звуки миру, що своїми виступами проголошують загальнолюдські цінності. Перша леді Сан-Томе і Принсіпі Нана Травоада та керівники кожного міністерства уряду брали участь у святкуванні з приводу відродження молоді їхньої країни. Це був найбільший молодіжний і студентський фестиваль на сьогодні.

Я не шкодувала зусиль на те, аби вселити молодим людям надію, та підбадьорювала словами: «Ви — надія Сан-Томе. Ви є чистою водою, завдяки якій ця держава може досягну Царства Небесного на землі, яке так хоче побачити наш Небесний Батько».

Протягом сотень років у французькій королівській сім’ї працювали елітні молоді солдати зі Швейцарії. Швейцарська гвардія в усьому світі славиться своєю гідністю, вірністю і безкорисливим служінням. А сьогодні саме швейцарська гвардія захищає Ватикан.

Ми творимо майбутнє Божого царства Чонільґук, щоби втілити Божу мрію. Так само, як Ісус Навин і Калев, як швейцарська гвардія, IAYSP повинна з незламним духом служити найвищій небесній меті, ніколи не відступаючи перед труднощами. Члени IAYSP є вірними громадянами, синами та дочками Божого Царства. Вони є гордістю Істинних Батьків і захисниками волі Небес. Незалежно від складнощів, які виникнуть на їхньому шляху, така молодь упорається з ними і здобуде перемогу.

Якщо молоді люди всім тілом і душею присвятять себе Небесам, то, незважаючи на статус, вони неодмінно стануть шанобливими синами, дочками і патріотами, яких пам’ятатиме наш Небесний Батько, а також усі наступні покоління. Вони знатимуть, що короткочасний біль, який їм доведеться витерпіти, матиме вічну цінність.

Глава 8. Мати будує родину, а родина — світ

Любити свою сім’ю означає віддати своє життя

«Я тебе люблю» — це перші найсолодші слова. Адже саме зі слів любові починається все життя. Однак люди не завжди промовляють їх відповідально, часто кажучи абсолютно байдуже. Бог наділив і тварин здатністю розмножуватися завдяки любові. Тварини шукають партнера для виведення потомства. Однак вони відрізняються від нас, людей, бо їхня любов інстинктивна, і вони не є відповідальними за моральні рішення, повʼязані з любовʼю. Люди, на відміну від тварин, зобовʼязані любити відповідально. Бо істинна любов — це коли ми любимо і беремо на себе відповідальність, керуючись моральними принципами.

Істинно люблячи, чоловік і дружина вірять у святість любові та виконують кожен свій обовʼязок. Бог створює гніздо щастя саме завдяки їхній любові. Істинна любов робить нас істинними чоловіками та дружинами, які, народивши дітей, розвиваються і стають істинними батьками. Приказка «Коли в домі злагода, то все буде добре» — це, безперечно, аксіома; це завжди було незаперечною істиною в минулому, є сьогодні і неодмінно буде в майбутньому. Істинна любов — найважливіший чинник у створенні щасливої родини. Ми з чоловіком благословляємо на шлюб пари всіх рас, націй і релігій та навчаємо цінностей істинної сімʼї заради створення сімей істинної любові.

Тільки з істинною любовʼю в серці ви, не задумуючись, зможете віддати життя за свою сімʼю. Жертвувати власним життям заради своєї сімʼї — це героїзм і трагедія водночас. Пригадую дуже сумну подію, яка трапилась у Белізі, що в Центральній Америці, на початку 2019 року. Такаюкі і Юнко Янай — японська пара, яка 1988 року брала участь у церемонії Благословення 6500 пар — були місіонерами в Белізі з 1996 року. Одного разу вночі озброєний грабіжник увірвався до будинку, де жила їхня сімʼя. Він вистрілив у пана Яная, але тієї ж миті їхній третій син, девʼятнадцятирічний Масакі, кинувся назустріч кулі й віддав своє життя, рятуючи батька.

Коли я довідалася про цей випадок, я заплющила очі і якийсь час не могла вимовити жодного слова. Звісно, жодна сімʼя не живе абсолютно спокійним життям, але це справді жахливо, коли в родині трапляється така страшна трагедія.

Я також знаю, що таке біль втрати члена сімʼї — коли прощалася з дитиною, залишаючись у цьому світі. Четверо моїх дітей уже пішли з життя. Чи не кожен батько і мати готові віддати власні життя, аби врятувати свою дитину, як вчинив Масакі стосовно свого батька. Любов між батьками і дітьми найбільше відображає Божу любов. Любов у сімʼї є взірцем любові, яку Бог так прагне бачити в усіх сферах життя.

Є чимало трагічних історій на кшталт тієї, що трапилася в сімʼї Янай, — коли біда раптово приходить ззовні, але є також історії, коли сімʼї самі накликають на себе нещастя. Розбрат між чоловіком і дружиною є однією з головних причин, чому наш світ не може бути мирним. Сьогодні на землі живе 7,7 мільярдів людей, але насправді мир залежить від двох людей — одного чоловіка та однієї жінки, тобто чоловіка і дружини. Між людьми виникають найрізноманітніші стосунки, вони стикаються з безліччю усіляких проблем, але коріння в усіх цих негараздів одне — неправильні відносини між чоловіком і жінкою. Мир настане, коли дві людини, зокрема чоловік і жінка, почнуть абсолютно довіряти і любити один одного. Варто лише чоловікам і жінкам виконати кожному свій обовʼязок — довіряти і любити один одного — і світ стане тим щасливим місцем, яким ми всі його прагнемо бачити.

Я завжди наголошую, що щастя кожної людини залежить від її здатності досягати миру в шлюбі і сімʼї. Коли істинні батьки, істинне подружжя та істинні діти утворюють гармонійну сімʼю, природно, вони стають щасливими. Гармонії досягають тоді, коли батьки, діти й онуки обʼєднуються у своєму шімджон. Незалежно від труднощів, шімджон любові батьків до своїх синів і дочок та бабусь і дідусів до своїх онуків ніколи не повинен змінюватися. Онуки також мають поважати і любити своїх бабусь і дідусів. Найбільше щастя зароджується в сімʼї, в якій три покоління живуть разом у любові.

Істинні шанобливі діти — це ті, хто жертвує заради своїх батьків так само, як їхні батьки жертвували заради них. Перш ніж прагнути стати вірним патріотом, кожна людина спершу повинна бути шанобливою дитиною своїх батьків, а також братом чи сестрою, які жертвують заради своїх братів і сестер. Істинна дитяча шанобливість проявляється тоді, коли чоловік чи жінка одружуються. Істинними синами і доньками є ті, хто представляє дітей своїм батькам, і в такий спосіб вони самі стають істинними батьками.

Сімʼя є найважливішою установою у світі. Небесний Батько створив сімʼю як середовище найбільшого щастя і добра. Саме завдяки тому, що існують ваші батько і мати, зароджується добро. Саме завдяки існуванню ваших братів і сестер виникає щастя. Усі без винятку люди сумують за Батьківщиною. Навіть якщо ми живемо на чужині, наша душа все одно болить за Батьківщину. Ми тужимо за рідною країною, бо там наша батьківщина; ми сумуємо за рідним містом, бо там наша сімʼя.

Глава 8. Мати будує родину, а родина — світ

Квітка з іменем Жертва

Був 1961 рік… Наша церква була переповнена нареченими, які урочисто стояли пліч-о-пліч, тримаючи в руках букети. А за воротами церкви зібралися розгнівані батьки. Крізь вікна було чутно вигуки: «Я категорично проти цього весілля! Негайно припиніть! Як ти можеш вважати це справжнім шлюбом?». Люди в натовпі заряджали один одного своїм обуренням. «Той пан Мун забрав мою доньку, щоб отак одружити її! Я ніколи не дам своєї згоди — відпусти її звідти!». Хтось навіть перекинув вугільний попіл через ворота, забруднивши весільну сукню однієї з прекрасних наречених.

Коли Церква обʼєднання провела свою першу велику церемонію одруження, багато людей по всій Кореї виступили з протестом. Батьки, які були проти весілля, перетворили околиці нашої церкви, де мали б вітати молодят, на якусь оселю демонів. Важко описати словами силу, з якою на нас тоді нападали і як очорняли. Проте ми пережили цей біль і обійняли тих, хто нам протистояв. Понад пів століття ми вже проводимо те, що називаємо церемонією Благословення, благословляючи на шлюб сотні тисяч пар усіх рас, країн і релігій в усьому світі. Це засвідчує факт, що церемонія Благословення є виявом Божої любові й істини.

Церемонія Благословення на шлюб, яку проводять Істинні Батьки, — це таїнство, засноване на щирій посвяті. Це обряд істинної любові, а істинна любов уособлює жертовність. Якось один поет сказав: «Любов — це біль зречення себе». Неможливо істинно любити, не пожертвувавши собою. Чоловік народжений для жінки, а жінка — для чоловіка. Природно і з радістю ми повинні жертвувати собою заради коханої людини. Наші міжкультурні шлюби є очевидним доказом цього.

Уявімо, що ви закінчили відомий університет і маєте гарну роботу. Замисліться, що людина, яка потенційно стане вашим подружжям, належить до іншої раси, а її сімʼя живе в протилежній частині світу. Чи готові ви піти на таке? Якщо людям поставити таке питання, то більшість людей завагається. Наші члени церкви, навпаки, дадуть миттєву відповідь: «Так, я готова (-ий). І буду вдячна (-ий), бо це потрібно задля досягнення високої мети».

Рух обʼєднання вчить, що міжкультурні, міжрасові сімʼї є ключем до миру у всьому світі. За життя мого чоловіка більшість наших членів церкви просили укласти їхній шлюб, бо прагнули цілковито присвятити своє життя Богові. Багато з них (якщо не більшість) усвідомлювали, що це означає повністю присвятити своє життя комусь, хто зовсім не схожий на них, хто може не говорити їхньою мовою чи не знати їхньої культури. Вони хотіли, щоб їхній шлюб опирався на Бога, Істинних Батьків та принципи миру. Наші наречені щиро просили, щоб усе було саме так, однак їхні батьки іноді відчайдушно чинили цьому опір. Тисячі корейсько-японських пар зіткнулися з найбільшими труднощами у відносинах зі своїми батьками.

Один батько з Кореї від імені багатьох інших якось написав моєму чоловікові: «Коли я згадую, через що ми пройшли під час колоніального панування Японії, моя кров закипає. Я не міг навіть уявити, що мій син одружиться з донькою ворожого народу! Я ніколи не прийму у свою сімʼю японську невістку. Ніколи!». Чимало батьків японських наречених відчували те саме.

Ісус сказав: «Любіть ворога свого». І більшість погоджується, що єдиний шлях до миру у світі — це любов до ворогів. Проте багатьом із нас нелегко втілити слова Ісуса в дії. Деякі наречені брали участь у цих спільних весільних церемоніях, зціпивши зуби. Їхній шлях аж ніяк не був спокійним: спершу — коли готувалися до шлюбу, а потім — у перші роки спільного подружнього життя. Вони присвятили себе життю заради вищої мети, зосередженої на Богові. Саме це додало їм сил оминути страшну історію, що лежить в основі стосунків цих двох народів, які ворогували. Досягнувши порозуміння і зціливши біль один одного, вони розвіяли цю історичну гіркоту.

Восени 2018 року ми провели «Мітинг надії» у Всесвітньому центрі миру Чонгшім — арені на 20 000 місць, що розташована в нашому центрі Хьоджон у районі Чонвон, що на схід від Сеула. Коли наші члени церкви ділилися своїм досвідом, Кейко Кобаяші — японська дружина, яка живе разом із чоловіком-корейцем у корейській провінції Південна Чолла — вийшла на трибуну, щоби поділитися тим, що в неї на душі.

Вона розповіла, що 1998 року, живучи в комфортних умовах і працюючи державним службовцем в Японії, подала заявку на підбір пари. Після того, як їй обрали пару і дали благословення, Кейко одружилася з корейським чоловіком. Вона переїхала до Кореї, сподіваючись, що їхня молода сімʼя житиме щасливо. Однак надії на щастя було зруйновано, коли з'ясувалося, що її чоловік хворіє на епілепсію. Зазвичай він був спокійним, однак у стресових ситуаціях траплялися епілептичні припадки, внаслідок яких він став млявим і геть збайдужів до життя. Ніщо не дарувало йому натхнення.

Кейко серйозно замислилася над розірванням шлюбу і поверненням до Японії. Але перед тим, як остаточно вирішити, вона заспокоїлась і поїхала в наш навчальний центр «Чонпхьон», щоби присвятити тиждень молитві і служінню. Вона вже неодноразово відвідувала центр і брала участь у семінарах разом із сотнями членів церкви з Кореї, Японії та всього світу. Кілька днів, сподіваючись тільки на Бога, вона молилася і прислухалася до Небес. Почувши її молитву, Бог відповів: «Моя люба дочко! Так само, як я люблю тебе, як свою дочку, я люблю і твого чоловіка, як свого сина. Чи не могла б ти опікуватися моїм бідним самотнім сином, слабким тілом, замість мене?».

Почувши це, вона розплакалася від розкаяння, щиро просячи в Бога пробачення. Повернувшись додому, вона відкрила свою душу чоловікові і навчилася любити його. Невдовзі Бог нагородив їх, подарувавши прекрасного сина, а з чоловіком почали відбуватися дивні зміни: стан здоровʼя покращився, він зміг влаштуватися на роботу, і все в сімʼї у них налагодилось. Нині вони щасливо живуть, виховуючи пʼятьох синів і дочок. Цією історією Кейко Кобаяші поділилася з присутніми.

Кілька днів після того я скликала в «Чонпхьон» понад 4000 японських дружин корейських чоловіків, які зʼїхалися сюди з усіх куточків Кореї. Тим, у кого того дня був день народження, пощастило отримати від мене маленькі подарунки. Я запитала, чи отримували вони коли-небудь на день народження подарунки від своїх чоловіків. Більшість із них відповіли, що навіть не святкували дні народження, бо були надто заклопотані важкою працею, щоби заробити на життя в сільській місцевості. Однак жодна жінка не висловила невдоволення з цього приводу. Вони сказали, що присвятили своє життя Божій волі, і звʼязок з Істинними Батьками сповнює їх силою, коли доводиться долати труднощі.

Я ціную цих жінок ще більше, тому що вони витримали і пожертвували собою, представляючи свою націю. 2019 року вони приїхали в Сеул, аби вшанувати дух Ю Гван Сун — вісімнадцятирічної дівчини, яка 1920 року віддала своє життя як мучениця на знак протесту проти японської окупації Кореї. Наші японські сестри, вбравшись у кімоно, зібралися на молитву за цю молоду жінку-мученицю, яка загинула за незалежність Кореї, й попросили прощення від імені Японії.

Щастя дається нам не тоді, коли в нас усе є. Воно навідується до нас загадково, коли ми, здавалося б, уже все втратили, але ще відчуваємо вдячність. Коли жінка одружується з чоловіком з інвалідністю або з тим, в кого інша релігійна традиція, чи з кимось з іншої расової меншини, саме тоді Бог може творити чудеса. Істинна любов більша за історичні розбіжності, що виникли внаслідок гріха, і дозволяє щастю та небесній удачі зайти в дім. Обряд Благословення ставить істинну любов вище за зовнішній вигляд чи соціальний статус. Людина, котра розвиває істинний характер і доброзичливе серце, стане гарним чоловіком або дружиною. Ваше життя набуває цінності, коли ви, зустрівши таку людину, подаруєте їй усю свою любов.

Церемонія Благословення руху Церкви обʼєднання — це найсвятіша і найцінніша подія в історії людства. Чому? Бо благословення передає духовну реальність Небесного Батька, дозволяючи чоловікові та жінці втілити цю реальність, коли вони стануть однією плоттю. Це справжня шлюбна вечеря Агнця, про яку йдеться в Біблії. Наші великі церемонії Благословення збирають десятки тисяч пар, та були й такі, що налічували лише три-чотири, а інколи ми з чоловіком благословляли всього одну пару. Тисячі наших благословенних центральних сімей, представляючи нас у Кореї та всьому світі, також проводили церемонії Благословення.

Мільйони пар отримали Благословення. У кожній країні ви знайдете ці благословенні сімʼї, в яких, наприклад, наречений — із Кореї, а наречена — японка; наречений зі США, а наречена — німка; наречений із Сенегалу, а наречена — філіппінка. Усі ці сімʼї живуть у щасті, долаючи відмінності в мові та способі життя. Основою для цього є обітниця, яку вони дають під час церемонії Благословення, що чоловік і дружина ділитимуться істинною любовʼю і житимуть згідно з Божою волею.

Глава 8. Мати будує родину, а родина — світ

Бачення істинної жінки

На Заході побутує давня приказка: «За кожним великим чоловіком стоїть велика жінка». Це правда. Дружина доповнює і вдосконалює чоловіка. Без дружини чоловік не може бути цілісним. Суспільство, в якому жіночність не доповнює і не вдосконалює мужність, не може створити мирний і справедливий світ.

Жінка повинна виконати місію і дружини, і матері. Обидві місії потрібні для побудови мирного і справедливого світу. Адже мати народжує дітей і покликана виховувати їх у роки їхнього становлення. Це право і відповідальність надаються переважно жінкам.

13 вересня 1995 року: Мати Мун із Джорджем і Барбарою Бушами на святкуванні третьої річниці заснування Федерації жінок за мир в усьому світі, Токіо

Реальність нашого світу, в якому так часто чоловіки не шанують своїх дружин, а діти не шанують своїх матерів, завжди мене засмучувала. Праведні жінки, незалежно від віку та труднощів, постійно виконували свої місії як дружини і матері. Крокуючи шляхом святих жінок усіх релігійних традицій, жінки нашого Руху обʼєднання, відгукнувшись на поклик шімджон Істинних Батьків, служили Богу, проливаючи свій піт і сльози по всьому глобальному селу. Істинні Батьки відкрили правду гріхопадіння людини і звільнили жінок, аби ті змогли виконати своє покликання як істинні доньки, дружини та матері. У цей час завдяки Божому провидінню стало можливим те, що раніше було недосяжним.

Жінки — незалежні особи, виразниці жіночого аспекту Бога, завдяки якому вони роблять чоловіків цілісними. Настав час, коли жінки мають піднятися над популярною тенденцією намагатися підвищити свій статус, наслідуючи чоловіків. Такий підхід подає відносини між чоловіком і жінкою, як між конкурентами, і є частиною культури, що ігнорує ту унікальність, якою їх обдарував Бог як Своїм відображенням. Бог створив чоловіків і жінок для стосунків, в яких кожен має дарувати іншому свої унікальні божественні дари, і з істинним усвідомленням та любовʼю вони повинні приймати ці божественні дари один від одного. Жінки — не просто помічниці чоловіків, як і чоловіки не є помічниками жінок. Жінки і чоловіки мають захищати один одного. Істинні стосунки між чоловіком і жінкою дозволяють їм взаємно удосконалюватися і ставати єдиним цілим. Кожен із них стає частиною іншого, створюючи щось більше, що втілюється в дитині, сімʼї, країні та світі.

Нині жінкам потрібно йти шляхом Небес, служити Істинним Батькам і стати центральними постатями, які разом із чоловіками відкриють новий світ, в якому панує культура шімджон. Нам слід позбутися грішних рис і усвідомити первісну культуру, створивши спершу країну, а далі світ добра й любові, які так довго шукало людство. Усе починається в центрі світу — в домі, де кожна жінка з істинною любовʼю піклується про свого чоловіка і виховує своїх синів і дочок із шімджон істинних батьків.

Керуючись Божим провидінням, ми з чоловіком закликали жінок взяти на себе провідну роль у створенні сімей, які втілять первісний Божий план. Сімей, в яких дружина живе заради свого чоловіка, чоловік — задля своєї дружини, батьки — заради своїх дітей, а діти — задля батьків. Така сімʼя по вінця буде наповнена любовʼю, в ній зберуться Божі благословення. Жінкам потрібно йти шляхом істинної матері, дружини і водночас істинної дочки. Жінки наділені чарівною здатністю створювати гармонію і заспокоювати душу. Наречені будують мости. Світ майбутнього може стати світом порозуміння й миру тільки тоді, коли ґрунтуватиметься на материнській любові і жіночій прихильності. В цьому істинна сила жіноцтва. Настала пора, коли світ врятує сила справжньої жіночності.

18 вересня 1991 року: Мати Мун на виступі в Японії зі своїм старшим сином Хьо Джином

Глава 8. Мати будує родину, а родина — світ

Нова епоха зосереджена на жіноцтві

Наприкінці травня 2016 року Організація Обʼєднаних Націй провела конференцію «Освіта глобальних громадян» у Кьонджу, що в Південній Кореї. Генеральний секретар ООН та понад 4000 представників неурядових організацій (НУО) зі 100 країн зібралися разом, щоб обговорити, як зробити світ яскравішим. Визнаючи масштаби діяльності, спрямованої на досягнення миру протягом багатьох років, Федерацію жінок за мир в усьому світі було запрошено до участі в дискусіях на цій конференції як одну з небагатьох неурядових організацій, які мають консультативний статус. Здавалося, що минуло лише кілька днів відтоді, як федерація жінок робила перші кроки, аби утвердитися у світі. У цей момент яскраво засяяв дух миру та служіння, який федерація жінок віддано практикувала у всьому світі.

Федерацію жінок було засновано 1991 року. У вересні того ж року близько 7 000 жінок, включно з дружиною премʼєр-міністра Японії, зібралися в Токіо на урочисте відкриття Федерації жінок за мир в Азії. Як засновниця я виступила перед присутніми з промовою «Рух істинної любові, що несе порятунок Азії та світові». Наступного року я виголосила її на стадіоні «Токіо Доум» перед 50 000 осіб — слухачами, яких зібрали лише за 15 днів після оголошення про подію. Коли я виступала, десь глибоко в моїй душі палала пристрасть, що тоді зворушила багато сердець.

У квітні 1992 року, 160 000 жінок із 70 країн світу зібралися в Сеулі. Чотири тисячі автобусів, що привозили цих людей до головного Олімпійського стадіону, створили затор у центрі міста. Величезна кількість жінок-лідерів зібралися, щоби проголосити епоху жінки. Того дня зародилася Федерація жінок за мир у всьому світі. Це не просто чергова жіноча організація, це дзеркало, що відображає нову епоху. Того дня моя промова стала дороговказом, який веде людей зі світу воєн, насильства і конфліктів в ідеальний світ єдиної сімʼї людства на чолі з гармонійними чоловіками й жінками, сповненими любові та миру.

Мати Мун вивчає свою промову під час перельоту між країнами

$Батько Мун через інтернет слухає виступ Матері Мун.jpg$
Батько Мун через інтернет слухає виступ Матері Мун

Після тієї події я упродовж декількох місяців подорожувала світом, аби заохотити жінок-лідерів започаткувати справжній жіночий рух, який завоює душі як чоловіків, так і жінок. Я радо зустрічалася з лідерами всіх верств суспільства, і ми успішно проводили жіночі конференції в усьому світі.

Дотепер ні чоловіки, ні жінки не розуміли справжньої цінності жінки. Як наслідок — чоловіки зверталися до жінок без належної поваги. Тому тепер, аби позбутися цього стереотипу, жінки борються за свої права, бо прагнуть звільнитися від застарілих обмежень. Здебільшого вони скаржилися на чоловіків і намагалися спрямувати свою енергію в політичні рухи, щоб мати змогу змінити закони. Дивлячись на ситуацію під іншим кутом, я заснувала Федерацію жінок за мир у всьому світі як рух, що пробуджує жінок до їхньої істинної цінності, допомагає піклуватися про чоловіків і розвиватися в партнерстві з ними.

Щоби стати тим чистим дзеркалом, що відображає цю епоху, кожна жінка насамперед має зберегти свою чистоту і цнотливість. Вона має знайти в собі незламну силу, здатну подолати власний егоцентризм. Жінка має стати істинною донькою, яка з шанобливістю служить батькам, та істинною дружиною, яка доповнює свого чоловіка через вірності і відданості. Ба більше, вона має стати істинною матірʼю, яка з любовʼю присвячує себе вихованню своїх синів і дочок. Жінка має створити сімʼю істинної любові, яка служитиме Богу. Бог возвеличує таких істинних жінок як лідерів на шляху побудови миру у світі.

Глава 8. Мати будує родину, а родина — світ

Мамина рука заспокоює біль у животі

«Мамо, у мене живіть болить!».

Коли малюк скаржиться на біль у животі, мама, поклавши його собі на коліна, не кажучи ні слова розтирає животик. Її руки можуть бути вузлуватими і загрубілими, але вже за декілька хвилин дитина почувається краще. Може видатися, що це надто просто, але це практика, що ґрунтується на любові. Нехай і невиразно, але ми всі памʼятаємо теплий дотик матері. З таким самим доторком я прагну обійняти все людство як Мати Всесвіту та Мати миру. Із власного досвіду ми знаємо, що мама відразу реагує на плач своєї дитини і, не замислюючись, швидко біжить до неї. Адже любов і увага матері спрямовані лише на її дітей. Заради порятунку власної дитини мати без вагань пройде крізь вогонь.

Корейці часто моляться за «чонбок», що означає бути задоволеним життям, навіть не маючи достатку чи влади. Найважливіший аспект нашого щастя — здоровʼя. У нас є приказка: «Якщо ви втратили багатство, ви втратили трохи. Якщо ви втратили репутацію, ви втратили багато. Якщо ж ви втратите своє здоровʼя, ви втратите все». Серйозно замислившись над цими словами, я довго розмірковувала, чи існує секрет міцного здоровʼя. Адже нелегко прожити все своє життя без хвороб.

У дитинстві я зустрічала багатьох людей, які страждали від недоїдання, чиє життя було скалічене через травми чи хвороби. Коли мені виповнилося 16 років, я вступила до школи медсестер Святого Йосипа. Я відчула радість і гордість, бо знала, що знайшла саме те, що повинна робити. Однак узявши на себе місію Матері миру, я не мала іншого вибору, як відкласти це покликання. Подорожуючи світом, я бачила чимало хворих дітей, які могли би бути здоровими, якби свого часу про них краще піклувалися. Дехто втратив зір; комусь ампутували кінцівки внаслідок несвоєчасного лікування.

Глибоко в душі я відчуваю цей біль. Я хочу стати матірʼю, яка зможе обійняти всіх хворих — як фізично, так і духовно. Варто нам лише травмувати палець на нозі, як починає боліти все тіло. Як Мати єдиної родини на чолі з Богом, я відчуваю біль кожної людини, немов власний. Я також хворіла, перебуваючи в інших країнах, тож добре знаю, що означає бути іноземцем, який потребує медичної допомоги.

Міжнародний медичний центр «Хьоджон Магнолія», Чонвон, Південна Корея

Тому з великим задоволенням ми з Батьком Муном радо вирішили втілити мою мрію з часів відвідування школи медсестер. Ми заснували міжнародну лікарню в Кореї, де всі можуть отримати професійну духовну і фізичну допомогу та відчути дотик матері.

Коли ми хворіємо, ми всією душею прагнемо відчути теплий дотик матері. Однак наші мами не завжди поруч із нами. Щоб дати можливість відчути такий дотик матері тим, хто цього потребує, після отримання 1999 року дозволу на будівництво, 2003 року ми відкрили Міжнародний медичний центр Чонгшім, який нині має назву Міжнародний медичний центр «Хьоджон Магнолія». Цей медичний заклад несхожий на типову лікарню. Окрім того, що він надає високоякісні послуги зі стандартних методів лікування, ми приділяємо значну увагу істинному значенню здоровʼя. Здоровʼя — це не лише здорове тіло. У первозданної людини душа і тіло мають перебувати в гармонії.

Отже, медична наука обʼєднання ґрунтується на принципах істини і духу любові. Міжнародний медичний центр «Хьоджон Магнолія» є першим закладом, який розробив і запровадив цю нову модель. Лікарі та медсестри з різних країн піклуються про пацієнтів з материнським серцем в оточенні прекрасної природи, яка є даром Небес. Вони дають відповіді на питання, якими дотепер нехтували: «Чи справді віра в Бога зміцнює наше здоровʼя?». Насправді неважко на нього відповісти. Адже щоби зцілитися і бути здоровою людиною, важливо досягнути гармонії душі і тіла, а ваша віра — це саме те, що допоможе це зробити. Міжнародний медичний центр «Хьоджон Магнолія» не тільки використовує найсучасніші методи лікування, а й є першою повномасштабною лікарнею, яка інтегрує духовне зцілення у профілактику та лікування хвороб. За цим стоять мої молитви за фізичне і духовне спасіння всіх людей, щоб ніхто з них не залишився сиротою.

Необхідно дбати про своє здоровʼя тоді, коли ми здорові. Однак доволі часто ми ігноруємо цей простий факт. У напруженому ритмі нашого життя ми забуваємо піклуватися про свою душу та тіло. Бог благословив нас «бути плідними». Це означає мати духовне, психологічне та фізичне здоровʼя. Місія Міжнародного медичного центру «Хьоджон Магнолія» — дати людям можливість досягнути цієї радості.

Щороку команда Міжнародного медичного центру «Хьоджон Магнолія» разом із волонтерами з різних верств суспільства пропонує медичні послуги в Південно-Східній Азії та Африці. У цих країнах багато людей впадають у відчай через відсутність медичного лікування. Брак ліків іноді призводить до ампутації, сліпоти та навіть загибелі людей.

Ми з чоловіком заснували Глобальний медичний фонд «Хьоджон Магнолія» в надії полегшити частину цих страждань. Його мета — бути основою для здоровʼя людства й надавати весь спектр послуг: від добровільного медичного лікування в збіднілих районах до інформації щодо причин хвороби та способів досягнення істинного здоровʼя.

Глава 8. Мати будує родину, а родина — світ

Жінки об’єднують релігії на Близькому Сході

1969 року, під час нашого першого світового турне, ми з чоловіком прибули в Ізраїль. Того дня, коли ми приїхали, було надзвичайно спекотно. Ізраїль — маленька країна, що за розміром становить одну пʼяту території Південної Кореї. Тож нам не знадобилося багато часу, щоб відвідати всі місця, згадані в Біблії. Під час подорожі ми розмірковували над тим, чому історія цієї країни, яка видалася нам такою мирною, завжди потерпала від суперечок, конфліктів та тероризму.

Близький Схід охоплює Святу землю, де 2000 років тому народився Ісус. Він також був домівкою видатних народів, чиї процвітаючі цивілізації спрямовували розвиток світової культури. Однак сьогодні Близький Схід затьмарює гіркота релігійних конфліктів, а терористичні напади забирають життя невинних людей.

Ввіривши нашу безпеку в Божі руки, Федерація жінок за мир у всьому світі поринула в серце Близького Сходу, щоб сприяти побудові миру шляхом примирення та любові. З кінця 1960-х років місіонери Руху обʼєднання з Європи вирушили до країн Близького Сходу, включно з Туреччиною, Йорданією, Іраном та Ліваном. Декого заарештували, інших — депортували, але були й ті, хто зміг залишитися. Місіонери, які змогли потрапити до ісламських країн, де суворо заборонено вербувати їхніх громадян в інші віри, ризикували бути увʼязненими, побитими або зазнати ще гірших дій з боку влади. Незважаючи на це, наші члени церкви самовіддано навчали та служили місцевому населенню, і люди зрозуміли їх та поступово почали відкривати свої душі.

До середини 1980-х років місіонери запросили видатних мусульманських священнослужителів на наші конференції Асамблеї світових релігій та Ради світових релігій. На початку 1990-х років ці духовні лідери вже привозили своїх громадян із Близького Сходу та Північної Африки — іноді до сотні осіб, — аби ті взяли участь у сорокаденних семінарах із Божого Принципу в Нью-Йорку. Із 1992 року ісламські пари, яких не залишило байдужим вчення Принципу, вдячно приймали Благословення.

На цій основі в листопаді 1993 року я поїхала в Туреччину з виступом на тему «Істинні батьки та епоха завершеного заповіту». Дехто намагався відрадити мене виступати на Близькому Сході, мовляв, це надзвичайно небезпечно, і якщо я буду говорити про те, що не відповідає їхній концепції, аудиторія піде. Це нітрохи не налякало мене, бо багато разів я опинялася в значно гірших ситуаціях. Якщо хоч одна людина чекає на мене, то як Божий посередник і Єдинородна Божа Донька я маю піти на край світу, щоб зустрітися з нею і відкрити цій людині браму спасіння.

Під час мого виступу, як мене і попереджали, половина аудиторії в Стамбулі встала і вийшла, тому що я не згадала ні іслам, ні пророка Мухаммеда. Я зрозуміла, що дорога Близьким Сходом не буде гладкою. Наступну подію було заплановано провести в Єрусалимі. Моя сімʼя та лідери руху знову висловили занепокоєння. Вони казали, що там епіцентр війни, і намагалися переконати мене дочекатися кращих часів.

Однак я таки поїхала до Єрусалима, та після прибуття стикнулася з іншим викликом. Опір єврейських лідерів призвів до того, що бронювання місця проведення події раптово скасували. Ми знайшли інший зал, але, як і в Стамбулі, багато людей вийшло під час мого виступу, бо я говорила про те, що не відповідало їхнім переконанням. Попри це, як і в Стамбулі, я без страху і зневіри закінчила свою промову. Я знала, що Бог страждав на Близькому Сході, а я відчула тільки присмак цього болю. Я знала, що навіть ті, хто пішов, отримали щось цінне, що згодом проросте в їхніх душах.

На порозі нового тисячоліття Американська конференція лідерів духовенства (ACLC — American Clergy Leadership Conference) вивела наше проповідництво миру на Близькому Сході на новий рівень, виступивши з ініціативою примирення юдеїв і християн. Опираючись на заклик християн обійняти єврейський народ, зʼясувалося, що перешкодою до цієї єдності є хрест. Тому християни закликали «закінчити епоху хреста», знявши хрести і зосередилися на воскресінні та перемозі Ісуса в любові. У травні 2003 року члени християнського духовенства зі США, Європи та Ізраїлю пройшли вулицями Єрусалима з хрестом. Вознісши молитву покаяння і прощення, вони поховали хрест на Полі Крові, яке, за переказами, Юда Іскаріотський купив за 30 срібняків, які отримав за зраду Ісуса. Одна єврейська жінка, яка була присутня на цій події, згодом розповіла, що відчула, немов розвіялися 4000 років смутку її народу.

2003 рік: Духовенство та учасники ACLC йдуть до Поля Крові, Єрусалим

Того ж року ми прийняли Єрусалимську декларацію про примирення трьох авраамічних конфесій та провели церемонію в головному парку Єрусалима. Єврейське, християнське, мусульманське та друзське духовенство увінчало Ісуса як царя Ізраїлю. Наше послання було очевидним: Ісус прийшов до людства як Цар царів, але його не прийняли і розпʼяли, тому він не зміг створити реального Божого Царства, про наближення якого віщував. Мета церемонії коронації полягала в тому, щоб люди всіх авраамічних конфесій оголосили Ісуса істинним Царем, звільнивши в такий спосіб його, а також Бога, від смутку. Завдяки цьому дню та іншим таким дням ми створили середовище, в якому релігійні лідери з усього світу разом із євреями та палестинськими ізраїльтянами обіймалися зі слізьми на очах.

Діяльність заради побудови миру на Близькому Сході стала плодом багатьох робітників на Божій ниві, включно з нашими жінками-місіонерками і членами федерації жінок, зокрема з Японії, яких надихнули погляди Істинних Батьків. Залишивши свої сімʼї, десятиліттями, а, може, і довше, вони віддано працювали в пустелі, в країні піщаних бур та екстремальних природних явищ.

Минуло пів століття, відколи ми з чоловіком уперше побували на Близькому Сході. Я й досі яскраво памʼятаю хвилювання, змішане із занепокоєнням, яке відчула, коли ступила свій перший крок у пустелі, а в обличчя подув теплий вітер. Під час подорожей трьома країнами Близького Сходу ми щиро молилися, щоб увесь регіон обʼєднався душею та досягнув миру.

Пошуки миру я порівнюю з шуканням голки в копиці сіна. Лише завдяки втручанню нашого Небесного Батька — Бога — ми можемо досягнути успіху. Отже, з абсолютною вірою, любовʼю та покорою 1960 року ми з чоловіком вирішили ніколи не обертатися назад, доки не встановимо мир у всьому світі. Мене надзвичайно засмучує те, що досі тривають терористичні акти. Усім людям потрібно усвідомити вагому роль Єдинородної Дочки; те, що вона зараз перебуває з ними, представляючи ідеал жіночності, до якого прагнули всі релігії. Тоді розімкнеться замкнуте коло трагедій — як на Близькому Сході, так і у всьому світі.

Глава 9. Боже Царство в нас є

Найважливіше вчення

Протягом життя нас вчать багатьох речей. Учителі старанно навчають нас; батьки також виховують навіть під час їжі. Ми вивчаємо науки, які пояснюють порядок і логіку речей, і здобуваємо практичні навички, що допомагають нам оминути бідність. Старші колеги на роботі показують нам правильне ставлення, щоб ми були в курсі справ. Усі ці настанови відіграють важливу роль і роблять нас просвітленішими й мудрішими. Знання та мудрість є дорогоцінними, і нам потрібно безперервно їх здобувати. Та яке з усіх учень є найважливішим?

Найвагоміше — релігійне вчення. У корейській мові слово «релігія» звучить чон-ґьо (종교) й утворюється з китайських ієрогліфів чон (종 - 宗), що означає «фундаментальний», та ґьо (교 - 敎) — «вчення». Доктрини релігійних засновників, зокрема Конфуція, Будди, Ісуса і пророка Мухаммеда, були рушійними силами, що формували цивілізації та стояли на сторожі людського сумління впродовж століть. Релігія необхідна для викорінення гріха та створення ідеального світу, якого прагнуть і Бог, і людство. Відповідно, релігія має стати нашою супутницею життя.

28 жовтня 2018 року: ралі Надії за Небесну єдину Корею, Всесвітній центр миру, HJ Чонвон, Південна Корея

Егоїзм став звичним явищем у нашому світі. Ми насолоджуємося покращенням рівня життя, зумовленого розвитком технологій, але з кожним днем стаємо дедалі ізольованішими один від одного. Ми майже не несемо особистої відповідальності за свою країну, суспільство і навіть сім’ю. Зростання кількості розлучень доводить, що чоловіки і дружини більше не беруть відповідальності один за одного. Батьки не переймаються своїми дітьми, а ті своєю чергою полишають своїх батьків, керуючись власними егоцентричними прагненнями. Чи можете ви собі уявити біль, який відчуває Бог, дивлячись на людство, яке Він створив як Своїх дітей не для того, аби воно жило таким чином?

Сьогодні існує чимало релігій. Чого вони мають навчати? Насамперед вони повинні передавати істинні знання про Бога. Ідеться не просто про існування Бога як факт, а власне про наші стосунки з Богом. Істинна релігія навчає Божої природи, реальності Його любові, а також як жити, керуючись цією любовʼю.

Я роблю все можливе, щоби передати Божу істину — долаю сотні й тисячі кілометрів, перетинаю п’ять океанів та шість континентів. Куди б я не поїхала, я скрізь зустрічаю праведників, яких підготував Бог. Якими би складними не були обставини, Бог завжди шукає праведних людей. У Біблії Содом і Гоморра описано як місця розпусти й аморальності. Бог пообіцяв, що не знищить їх, якщо там знайдеться 50 праведників. Авраам домовився зменшити це число до 10. Зрештою, він не зміг знайти навіть одного, і внаслідок виверження вулкана ці міста охопило полумʼя. Ось чому я прошу членів нашої церкви шукати праведників, яких підготували Небеса. Мандруючи світом, в кожному місці я виявляю цих Божих праведників. Серед усіх рас і національностей я таки знаходжу праведників, що чекають на мене.

2018 року я відвідала Південно-Африканську Республіку, яка пережила несамовиту агонію через расовий конфлікт. Раніше мені було складно потрапити туди, але цього разу країна вітала мене з розпростертими обіймами. Я провела там Африканський саміт та церемонію Благословення на шлюб. Понад тисячу представників майже 60-ти національностей взяли участь у саміті і прийняли мою пропозицію щодо врегулювання миру і підвищення рівня життя. Захід було присвячено сторіччю від дня народження Нельсона Мандели та вшануванню його спадщини. Учасники вітали промову найстаршого онука пана Мандели — Звелівеліле Мандли Мандели, члена парламенту Південно-Африканської Республіки, в якій він щиро свідчив про мене. «Так само, як мій дідусь, — казав він, — докторка Хан Хак Джа — це ікона миру нашого часу. Африка має продовжити діяльність президента Мандели з допомогою докторки Хан Хак Джа, яка подарувала нам нову надію та погляд через проєкт “Небесна Африка”».

Того дня через Єдинородну Доньку, яка є Істинною Матір’ю, понад 3000 пар близько 20-ти національностей отримали благодать Небесного Батька під час церемонії Благословення на шлюб, що дарує спасіння в наш час. Ісус сказав, що «останні будуть першими». Південно-Африканська Республіка, Зімбабве, Сенегал, Непал і багато інших країн пройшли болісним шляхом бідності та політичних потрясінь, проте нині вони яскраво сяють своєю вірою в Єдинородну Доньку. Люди шукають любов, що походить від Істинних Батьків. Ми прагнемо бути істинними синами й доньками, які успадкували істинні любов, життя і родовід. Я відкриваю всім ворота до істинного щастя та вічного життя.

Великий індійський поет Рабіндранат Таґор написав прекрасний вірш-похвалу Кореї. На ту пору Корея була прихованою від світу, потерпаючи від японського колоніального режиму. Та все-таки Таґор пророкував: «У золотий вік Азії Корея була однією з лампадок; зараз ця лампа чекає, щоб її знову запалили для освітлення Сходу». Лампадка, про яку він писав, — це новий вираз істини. Поет прорікав, що вона з’явиться в Кореї та осяє світ. Зараз, подорожуючи світом, я навчаю Божому Принципу, новому вираженню істини. Ґрунт розорано; усе, що тепер потрібно — це посіяти насіння і дати можливість йому глибоко вкоренитися. Це завдання, яке всі ми повинні прагнути виконати.

Глава 9. Боже Царство в нас є

Порятунок тюремного охоронця

Мій чоловік казав, що я безкорислива людина. Він неодноразово помічав, що я віддаю свій одяг іншим, аж поки не спорожню шафи. Я згодна з ним, бо мені справді не подобається триматися за майно. Я хочу подарувати все, що маю, тим, хто день і ніч наполегливо працює заради провидіння. Так само, як я це робила в церкві в Чонпадоні, у резиденції Ханнам-дон у Сеулі, тут, на берегах озера Чонпьон, я відкриваю нашу шафу і віддаю одяг та взуття місіонерам і гостям, які приходять сюди. Сорочки і штани, ремені та краватки мого чоловіка, а також мій одяг і аксесуари знаходять нових власників. Коли я бачу членів церкви, які так багато працюють, я почуваюся спокійніше, якщо віддам їм якусь річ, хоч і невелику.

18 листопада 1995 року: відвідування Центру соціального забезпечення в Аккрі, Гана

Коли я буваю в Африці чи Південно-Африканській Республіці, то інколи їжджу в дитячі будинки та бідні райони. Втілюючи прагнення допомагати іншим, у 1980-х роках ми заснували Міжнародний фонд допомоги та дружби (IRFF — International Relief Friendship Foundation), а нещодавно започаткувала проєкт федерації жінок «Поділись любовʼю на 1 %» та інші некомерційні організації служіння. Також я створила «Вонмо Пьонґе» — фонд для надання стипендій перспективним студентам коледжів з високими ідеалами. Коли я бачу людей, які потребують допомоги, я не можу пройти повз них. Це і є природа істинної любові, що бере початок у самій глибині Шімджон Небес.

Що стоїть на першому місці — життя чи любов? Більшість людей відповідає, що життя. «Зрештою, — кажуть вони, — тільки коли є життя, може бути і любов». На мій погляд, любов має бути на першому місці. Беручи до уваги тільки зовнішні чинники, ми вважаємо вихідною точкою наше народження, але любов була й до нього. Наші тіло і душа походять від батьків. Якби не любов наших батька і матері, нас би не існувало в цьому світі. Ми ніколи не повинні зрікатися любові, навіть якщо це означає, що доведеться віддати своє життя. Ми народилися через любов, тому повинні йти шляхом любові і померти за любов.

Я кажу про вічну і безумовну любов — істинну любов, а не про щось тимчасове й умовне. Щоб досягнути істинного щастя, ми маємо практикувати істинну любов. Істинна любов означає жити заради інших й служити іншим, а не бути тим, кому служать. Істинна любов означає безкінечно прощати. Ісус сказав нам «прощати сімдесят разів по сім». Навіть коли він прибитий до хреста, а солдати пронизували його тіло списами, Ісус просив Бога: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять».

Колись мій чоловік врятував життя японському тюремному охоронцю, який жорстоко його катував. Його мордували в поліцейському відділі провінції Кьонгі, що в Південній Кореї, під час японського колоніального режиму. Після звільнення Кореї 1945 року цей поліцейський не міг повернутися до Японії. Він переховувався, але корейці знайшли його і хотіли вбити. За кілька годин до того, як поліцейський Кумада Хара мав померти, про це дізнався мій чоловік. Він звільнив пана Хару і посадив на невеликий корабель, що серед ночі покинув Корею.

Уміння пробачати свого ворога і готовність врятувати йому життя не з’являється за одну ніч. Для цього нам потрібно звільнити душі від образ і гніву й побачити Бога в очах нашого ворога. Батько Мун зумів це зробити, бо не вважав пана Хару своїм ворогом. Навіть під час тортур він молився за нього і пробачав йому. Цього можливо досягнути, лише якщо жити безкорисливо.

Зло — це коли ви дієте заради власної вигоди, тоді як добро означає служіння іншим за умови, що ви забуваєте те, що зробили. Істинна любов буяє, коли ми віддаємо і забуваємо. Любов не вичерпується, коли ми віддаємо її. З істинною любов’ю все зовсім інакше: вона є джерелом, потік котрого лише збільшується. Крокуючи шляхом любові, ти відчуваєш, що дав недостатньо, навіть коли даруєш щось цінне. Істинна любов не робить людину гордовитою, а, навпаки, людина шкодує, що не може віддати ще більше.

Істинна любов рухається по колу, тому не має ні початку, ні кінця. Любов не має меж, інакше б вона не була істинною. Вона завжди нова, хоч і незмінна. Істинна любов залишається, незалежно від зміни обставин чи оточення. Вона не старіє і не черствіє; вона завжди свіжа: навесні і влітку, восени і взимку, в молодості, в дорослому віці і у старості.

Істинна любов — це сила, що навіки поєднує чоловіка і жінку. Якщо ви всім серцем любите один одного — ваша кохана людина живе у вас, а ви живете в ній. Істинна любов — це єдине, чого справді прагнуть люди. Вона перетворює будь-який смуток і біль на радість. Грішний світ запрограмував нас уважати, що коли ми щось віддаємо, то ми його втрачаємо. Проте в істинній любові все навпаки: що більше ми віддаємо, то більше отримуємо. Тож коли наше мислення зміниться із бажання отримувати любов на бажання її давати, то неодмінно запанує мир у світі.

Глава 9. Боже Царство в нас є

Шанобливий шімджон до Небес, який осяює світ

Час до часу я піднімаюся на гору Пальван у Пьончані, що в провінції Канвон. Біля підніжжя цієї гори заввишки близько 1500 м розташований відомий курорт Йонпьон, який розвивають наші члени церкви. Це одне з місць, де знімали популярну корейську драму «Зимова соната». На верхівці цієї гори росте рідкісне дерево. Я назвала його деревом «матері і дитини».

Насправді це два дерева різних порід, які зрослися і стали одним цілим. Столітня китайська яблуня — це мати, а горобина, яка виросла в ньому, —дитина. Дерево «матір і дитина» так і росте, вони залежать один від одного і процвітають разом.

Можливо, стара китайська яблуня стала порожнистою, птах кинув у неї насіння горобини — і там виросло нове деревце. Китайська яблуня обіймає горобину і плекає, немов власну дитину. З часом коріння горобини глибоко вросло і стало підтримувати китайську яблуню, ніби піклуючись про свою матір. Так і ростуть ці два дерева разом, розквітають і плодоносять.

Ці дерева є яскравим прикладом шанобливого шімджон. Вони демонструють те, що я називаю «хьоджьон» — прекрасну любов, турботу та глибоке серце батьків і дітей.

Більшість корейців, уперше чуючи слово «хьоджьон», здивовано замислюється. На перший погляд — це звичне поняття, однак дати визначення йому непросто. Перед ними постає питання: це про душевні почуття чи про щось, що відбувається насправді? Корейське слово «хьо» також має значення «бути ефективним», тому дехто саме так його трактує.

Термін «хьоджьон», який я створила, передбачає посвяту всієї душі, тому значення «бути ефективним» не є помилковим. Проте сенс, який я вкладаю в це слово, значно глибший і ширший. «Хьо» — це термін, який колись був поширеним на Далекому Сході. Якщо перекласти його українською, то можна було б сказати «шанобливість до батьків». Однак слово «шанобливість» не передає всієї повноти значення. Хьо означає шанобливість, яку мотивує любов; шанобливість не примусову, а радісну і добровільну, яка надає вашому життю найглибшого змісту. Зрозуміло, що вона охоплює і щиру пошану та любов до своїх батьків. Хьо — це прекрасна корейська традиція, що є основою життя. Сумно спостерігати за тим, як концепція хьо поступово зникає в суспільстві.

Коли я чую слово «хьоджьон», то думаю про своїх синів — найстаршого Хьо Джина та другого Хин Джина. Вони займають особливе місце в моєму шімджон. Обидва перейшли в духовний світ, але Хин Джин — першим. Попри те, що був підлітком, він мужньо стояв на передовій, щоб захистити свого батька. Хин Джин завжди казав: «Я буду захищати батька».

Наприкінці 1983 року, на піку холодної війни, ми з чоловіком виступали на великих мітингах «Перемога над комунізмом» у Південній Кореї. Ми знали, що прокомуністичні сили мають намір зупинити нас. Останній мітинг проходив у місті Кванджу, що було центром руху лівих у Південній Кореї. Перед тим, як мій чоловік мав вийти на сцену з промовою, я помітила, що його шпилька для краватки зникла. «Що з нею сталося?» — подумала я спантеличено. — Куди вона поділася?». За кілька хвилин після його виступу на іншому березі Тихого океану, в північній частині штату Нью-Йорк, Хин Джин потрапив в автокатастрофу. Хин Джин їхав по двосмуговій дорозі, коли зустрічна вантажівка, наїхавши на чорний лід, зісковзнула на його смугу. Він повернув машину праворуч, але не зміг уникнути лобового зіткнення. Ухиляючись, Хин Джин прийняв прямий удар з боку водія, таким чином урятувавши життя своєму другові, котрий сидів на передньому пасажирському сидінні.

Згодом ми дізналися, що того дня в Кореї були агенти, які планували вбити мого чоловіка. Вони увійшли до глядацької зали в Кванджу і намагалися пройти до сцени, але не змогли втілити свій задум через щільний натовп. Сатана націлився на батька, але коли цей план було зірвано, він як жертву забрав нашого сина. Пожертвувавши собою, Хин Джин у такий спосіб дотримався обіцянки й захистив батька.

Коли Хин Джин народився, він три дні не розплющував очей, я дуже хвилювалася за нього. Своє коротке життя він завершив як син із найбільшою синівською шанобливістю до батьків. Цей шанобливий шімджон закарбувався в серцях наших членів церкви.

Наш найстарший син Хьо Джин любив музику. Без перебільшення можна стверджувати, що вплив Хьо Джина є головною причиною, з якої багато молодих людей Руху об’єднання сьогодні займаються музикою. Як старший брат він завжди казав: «Я — шанобливий син». Коли він дивився на мене, нерідко видавалося, що його душа сумує, бо моє життя було доволі складним, на відміну від матерів деяких його друзів. Він намагався втішити мене, гучно заявляючи: «Мамо! Коли я виросту, я все для вас зроблю!».

На початку 1970-х років, переїхавши зі сім’єю до Америки, ми помітили, що чимало американців зневажають азіатів. Ми з чоловіком не звертали уваги на таке ставлення, але це завдало душевного болю Хьо Джину. Люди сміялися з нас, але були й ті, хто співчував нам. Хьо Джин бачив усе це. Він знав, що комуністи погрожують його батькові, і, хоч йому було тільки 12 років, він знімав піджак і казав: «Я боротимуся з такими людьми, щоб захистити батька».

Він поступово усвідомлював, що перш ніж країни приймуть нове вчення, пройде немало часу. Однак вкотре ставив собі одне і те ж питання: «Хіба не існує способу зібрати всіх, немов вихором, і розповісти всім одночасно?». Одного дня він рішуче ляснув себе по колінах і вигукнув: «Саме так!». Він знайшов свою відповідь — рок-музика. Хьо Джин вирішив зворушити серця молодих людей і направити їх до Божого Принципу через музику.

Попри антикомуністичну студентську діяльність, він також створив у нашій церкві молодіжну музичну культуру і професійну студію звукозапису в нью-йоркському мангеттенському центрі. Якось він узяв на себе релігійне зобов’язання скласти та записати 10 000 пісень за три роки. Ніхто не зможе написати та записати з групою 10 пісень за день, але він робив це щодня протягом трьох років. Забувши про себе і зосередившись на складанні пісень, Хьо Джин робив це і вдень, і вночі. Він вірив, що це є виявом шанобливого шімджон, який робить його батьків щасливими; вірив, що його місія — зробити це заради світу. З-поміж багатьох його творів найбільше людям подобається пісня «Нехай дме» («Let It Blow»). У ній є слова: «Я повинен знайти ту людину, якою Бог хоче, щоб я був. Моє серце стукає, немов потяг, що мчить заради вас».

Дедалі більше людей зворушували пісні Хьо Джина, і чисельність членів церкви зростала. Сатана кипів. Хьо Джин вдень і вночі писав пісні, направляв їх своїм музикантам, записував і виступав, а також виголошував промови перед членами церкви в навчальному центрі «Бельведер» щонеділі о 6-й ранку. 2007 року він давав концерт на Олімпійському стадіоні в Сеулі, а потім здійснив концертний тур Японією. Це були його останні виступи. 2008 року він раптово помер через перевтому, спричинену виступами і безкінечним написанням пісень.

Музика Хьо Джина була вибуховою; так він висловлював свою пристрасну синівську відданість, свій хьоджьон, своїм батькові та матері. Щоб успадкувати дух Хьо Джина, щороку восени, разом із фестивалем Космічного Сонхва в пам’ять про Батька Муна, ми проводимо фестиваль Хьоджьон, щоб віддати належне Хьо Джину. Наші члени церкви завжди будуть вдячні йому за душу, що вела їх до Бога через музику та засоби масової інформації.

Шанобливий син розмірковує, що він може зробити для своїх батьків, і робить це, незважаючи ні на що. Шаноблива дитина має дух служіння, її всюди радо приймають. Така дитина завжди втілює Божі сподівання. Ось чому дух хьоджьон насправді величний, бо якщо людина наділена таким духом, вона прагне служити іншим, а не собі.

Я посіяла насіння хьоджьон у світі в серпні 2016 року, на четверту річницю вознесіння Батька Муна. Після трьох років жалоби поминальну службу за Батьком Муном я перетворила зі скорботного зібрання на фестиваль нової надії і миру. Я назвала його «Шанобливий шімджон до Небес, який осяює світ». Наш комплекс біля озера Чонпьон став садом радості, на який вилилося сонячне світло любові.

З одного боку, ми йшли шляхом Істинних Батьків, а з іншого — насолоджувалися різноманітними культурними виступами. Одного разу ми провели фестиваль «Поділися улюбленими стравами Істинних Батьків» під гаслом «Їжа — це любов». Ми наповнили величезну миску завширшки з великий обідній стіл рисом та іншими смачними додатками. Використовуючи лопатки розміром з весла, аби все це перемішати, ми зробили пібімпаб і нагодували 20 000 людей у Міжнародному центрі миру. Це був ніби святковий обід, що об’єднав усі народи світу за одним столом, як єдину родину.

Ця пам’ятна подія охоплювала також лекції, семінари, зустрічі лідерів нашого руху, церемонію Благословення, звільнення предків тощо не лише в Кореї, а й за кордоном, які тривали понад місяць. Наша глобальна сім’я разом будувала духовну основу нашого майбутнього розвитку.

Я добре памʼятаю обіцянку, яку дала в день смерті свого чоловіка: «Я відроджу Церкву об’єднання духом та істиною, як було за її перших днів». Я дотрималася цієї обіцянки. Шаноблива посвята наших синів, Хьо Джина та Хин Джина, живе в моєму шімджон разом із духом мого коханого чоловіка. Царство Небесне почнеться тоді, коли ми донесемо шанобливу посвяту до кожного, й усі люди, живучи заради інших, піклуватимуться одні про одних.

Шаноблива посвята — це видатна практична чеснота, а також вічний стовп життя. Практикувати шанобливу посвяту потрібно, поки живі наші батьки. Після того, як вони підуть, буде надто пізно присвячувати себе їм, як би ми того не хотіли. Необхідно розуміти цінність цієї миті і пишатися нею.

Глава 9. Боже Царство в нас є

Через стіл навколо світу

Немовби злегка виблискуючи в променях сонячного світла, як роса на траві, в моїй пам’яті виринає образ. Я сиджу за столом зі своїм чоловіком, відразу після нашого Cвятого Одруження, і він дивиться на мене з величезним Божим Шімджон. Здавалося, що з його очей ось-ось вирветься водоспад сліз.

Такі випадки, коли ми вдвох сиділи за маленьким обіднім столиком на шляху хьоджьон перед Богом, неодноразово повторювалися на нашому шляху Істинних Батьків. Ми спокійно спілкувалися, сидячи один навпроти одного за столом. Протягом трьох років ми їли тільки варений ячмінь і ледве встигали перевести подих під час турів, бо нерідко бували у двох чи більше країнах за день. Ми були вдячні за все, і це було джерелом щастя.

Для мене щорічний фестиваль «Поділися улюбленими стравами Істинних Батьків» — це як сидіти за столом з усіма нашими благословенними сім’ями. Благословенні сім’ї є істинними дітьми небесного родоводу, які народилися в наших із чоловіком слізних обіймах. Вони покликані Небесами, тому я називаю їх обраними благословенними сім’ями. Ми з Істинним Батьком будемо вічно сидіти за столом навпроти наших обраних благословенних сімей. Ми ні на мить не забудемо про безкінечні сльози і цівки поту наших дітей, які самотньо долали труднощі в ім’я Божої волі. Єдине, про що я шкодую, це те, що під час фестивалю не можу особисто поставити смачну їжу перед кожним із моїх улюблених дітей у всьому світі і сісти за стіл навпроти них.

У грудні 2019 року я відчула це, сидячи за столом із пророком Самуїлом Радебе. Я прибула до Йоганнесбурга, щоби провести церемонію Благословення 200 000 людей. Наш літак приземлився під проливним дощем. Зайшовши до зали аеропорту, я дуже зраділа, зустрівши пророка Радебе, який для мене був, як син. Щойно він мене помітив, вигукнув: «Мамо! Я так хотів вас побачити. Ласкаво просимо у ваш будинок у Південній Африці!». Одягнений у традиційний південноафриканський одяг, пророк Радебе привітав мене поклоном, виражаючи свою повагу та смирення. Він подарував мені дбайливо підготовлений букет червоних квітів.

Його супроводжувала велика група молоді та студентів Церкви одкровення Божого, які з ентузіазмом вітали мене прямо в залі аеропорту. Вони заспівали акапельно чудову пісню в якій звучали такі слова: «Істинна Мати прибула сьогодні благословити Південну Африку та всю Африку». Я сказала: «Сьогодні йде дощ. Я чула, що в Африці дощ вважають великим благословення». Пророк Радебе разом із молодими лідерами і студентами відгукнулися на мої слова гучними оплесками та вигуками.

Під час обіду пророк Радебе сів за стіл навпроти мене, хоч зазвичай він не обідає цього дня. Було 5 грудня — дуже важливий для нього день із духовного погляду. Щороку цього дня він піднімається на особливу гору, щоб виконати умови посвяти, розповідав він. Саме 5 грудня 2013 року упокоївся Нельсон Мандела, один із найповажніших діячів Південно-Африканської Республіки та всього світу. Самуїл Радебе публічно пророкував, що президент помре саме 5 грудня. Багатьох людей вразило те, що його пророцтво здійснилося. Ба більше, того дня один хлопчик, сповнений Святим Духом, небесною мовою засвідчив, що пророк Радебе є лідером, який звільнить Південну Африку, відтак він відкашляв зуб лева і подарував його пророкові. Ця історія вже стала легендою й поширилася всією Південною Африкою. Саме тому щороку цього дня пророк Радебе піднімається на гору, щоб висловити подяку за небесну місію, яку йому послано, й оживити свою рішучість її здійснити.

Він відчув, що 5 грудня стане найсприятливішим днем для приїзду Істинної Матері. Попри відданість своїм молитвам, він зійшов з гори, щоби привітати мене. Їжа — це любов, тож щоби висловити свою вдячність, я подала йому миску з теплою корейською локшиною. Сівши навпроти нього, я виразила любов матері до сина, що їх Небеса цього дня зібрали разом. По обіді пророк знову піднявся на гору, щоб із рішучістю, яка межувала з життям і смертю, докласти зусиль, сповнених посвяти, задля успіху нашого заходу, який мав відбутися 7 грудня.

Коли пророк Радебе прибув до Кореї 2019 року на сьому річницю Святого Вознесіння Істинного Батька, він виконав особливі умови посвяти на вершині гори Пальван. Тоді наш генеральний секретар, доктор Юн Янг Хо, якого я з пророком зробила побратимами, навчив Радебе користуватися паличками. Тож цього разу він дуже добре справився ними з локшиною. Пошана пророка Радебе до корейської культури стала ще одним вираженням його любові та поваги до мене, його Істинної Матері.

Глава 9. Боже Царство в нас є

Шлях взаємного процвітання

У лісових хащах є вузька доріжка, вона така вузенька, що по ній може пройти лише одна людина. Той, хто торує таку стежку, проливає піт і ранить свої руки, зрізаючи гілки. Однак ті, хто йде слідом, завдяки цій людині можуть прогулюватися з комфортом. Ми маємо бути щиро вдячними за наполегливу працю цьому першопрохідцеві, і намагатися зробити стежину ще ширшою і рівнішою.

Однак поміж людей прокласти таку доріжку значно важче, ніж серед лісу. На відміну від дерев, які піддаються сокирі, люди мають власну волю. Коли щось іде проти їхньої волі, вони закривають свої серця. Я пролила немало поту і сліз, намагаючись відкрити серця людей і об’єднати їх в одну сім’ю. Я стала тим першопрохідцем на шляху, якого доти не пройшла жодна жінка, і піклувалася про народи світу, буваючи в найнебезпечніших місцях. Заради спасіння людини та побудови миру у світі в ситуаціях, в яких хтось інший вже би відступив, я мовчки продовжувала дарувати істинну любов. Моє прощення й обійми зворушували ворогів до сліз.

Зараз у провидінні настала весна. Весна — це найнапруженіша пора для фермерів. Вони мають зробити все необхідне, щоби восени зібрати щедрий урожай. Цієї провіденційної весни нам потрібно побудувати первісний світ, який Бог планував втілити на самому початку. Отримавши Благословення на шлюб, ми можемо поділитися ним зі своєю сім’єю та родом. Тоді, працюючи разом, як справжні месії, ми зможемо трансформувати нашу країну. Таким є наказ Небес.

Як би складно не було, ми повинні завершити провидіння і відкрити істину. Виконавши наш обов’язок — слідувати за Богом, — як соняшники, що тягнуться до сонця, ми неодмінно втілимо мрію Небесного Батька та надію людства. Питання лише в тому, чи зможемо ми цього досягнути, поки я на землі. Варто нам це зробити, ми з гордістю постанемо перед нашими нащадками й усіма майбутніми поколіннями. Ніколи ще не було такої нагоди. Незалежно від того, молоді ви чи старі, ви живете в одну епоху з Єдинородною Донькою. Це ваш золотий вік. Будьте вдячними і не втратьте цей час.

Ми не можемо залишити світ у незнанні про прихід Істинних Батьків, про Благословення та благодать Божу. Ми повинні спрямовувати всіх людей служити Небесам. Ті, хто живе в Царстві Небесному на землі, зможуть перейти в Царство Небесне і на Небесах. У нас є одна мета і один шлях, завдяки якому ми можемо стати гідними синами та дочками Бога. Ми маємо прожити життя так, щоб, обійнявши нас, Бог міг сказати: «Молодець, моя дочко! Молодець, сину мій!». У наших душах ми повинні усвідомити, що наш час — це золотий вік.

Провідна життєва філософія Істинних Батьків — «жити заради інших». Де б я не була, я живу заради інших. Я завжди намагаюся любити людей більше, ніж їхні батьки чи брати і сестри. Люди схильні залишати найкраще для себе, віддаючи іншим щось менш цінне, навіть у стосунках із власними батьками. Якщо ви прагнете лише до особистої користі, ланцюги залежності та жадібності зв’яжуть вас. Коли ж ви живете заради інших, ставлячи завжди їх перед собою, — ви на шляху до вічної свободи і благословення.

Коли я бачу людей, які потребують допомоги, я даю їм все, що в мене є. Світ, в якому кожен віддає іншим найкраще — це світ радості. Це моя життєва філософія. Ті, хто живе заради себе, швидко впираються у стелю. Необхідно, щоб ваше життя було наповнене любов’ю та щедрістю.

Багато людей вважають, що Батько і Мати Муни — багатії. Насправді ж ми ніколи не володіли будинком, машиною чи будь-чим. Я впевнена, що ніхто не був таким заощадливим, як ми з чоловіком. Адже як ми могли ситно їсти і спокійно спати, знаючи, що місіонери вночі працюють на Батьківщині та за кордоном? Ми завжди наказуємо, щоб усі пожертви членів церкви було використано для бідних, зокрема на будівництво шкіл та інші проєкти.

Ми заснували підприємства у всьому світі — риболовні, верстатобудівні, фармацевтичні, а також газети, готелі тощо. Тільки в Африці наші члени церкви побудували школи в Сенегалі, Мозамбіку та Замбії; школу для людей з обмеженими можливостями в Лагосі та Нігерії; дитячий будинок у місті Натітінгу, що в Республіці Бенін. Також вони відкрили клініки в Котону (Республіка Бенін) та штаті Крос-Рівер у Нігерії; фабрику ковбасних виробів у Лусаці, що у Замбії; франшизу гамбургерів у Кот-д’Івуарі; сільськогосподарську школу та харчовий завод у Демократичній Республіці Конго та ферму в Лусаці, що у Замбії. Ми ніколи не зосереджувалися на отриманні прибутку. Значні внески наш рух робив для того, аби принести користь приймаючим країнам, створити робочі місця та покращити суспільство. Ми витримали голод, бо знали, що є люди, які голодніші за нас. Ми не повинні бути в боргу перед Небесами. Ті, хто крокує шляхом провидіння і прагне матеріальних речей, порушують небесний закон і приносять горе своїм батькам.

Життя — це марафон, і ми не знаємо, коли він закінчиться. Справді успішне життя не залежить від грошей, посади чи авторитету; воно живиться істинною любов’ю. Істинна любов — це мати, яка годує грудьми, тоді як сама голодує. Це найбільша любов з-поміж усіх. Любов — це те, чому ми тут; те, як ми повинні жити, і те, куди ми йдемо. Незалежно від труднощів, з якими ми стикаємось, відповідь очевидна — практикувати абсолютну віру, цілковиту любов і слухняність.

Якщо ви замислитеся про Божий Шімджон, то зрозумієте, що ваші труднощі і страждання — це ніщо, якщо порівнювати з Його стражданнями. Ми повинні покаятися перед Богом. Бо ніхто не з’явився на світ сам по собі. Наше життя — це дар Божий. Він воліє, щоб воно було прекрасним і гідним. Якщо ми віримо в душі, що ми тут задля своїх дітей та сім’ї, задля свого чоловіка чи дружини, а також задля всього людства та цілого світу, ми неодмінно знайдемо щастя.

У всьому цьому ваша душа є найближчим учителем. У часи труднощів та непорозумінь зверніться до неї. Небесний Батько, який вас любить, перебуває глибоко у вашій душі. Ви створені для того, щоб чути істинний голос Бога. Нам усім потрібно вдосконалювати свою здатність чути істинний голос Небесного Батька та Небесної Матері у своїх душах. Ваша душа — ваш вічний опікун, а щира молитва — єдиний шлях до Бога. Завдяки такій істинній молитві ви отримаєте благодать Бога та Істинних Батьків навіть у найбільш знедоленому та важкому місці. Ця благодать своєю рукою допомагає нам іти вільним і щасливим шляхом до Царства Небесного.

Глава 9. Боже Царство в нас є

Шлях відродження та воскресіння

Ви сумуєте за морем? Чи не виникає у вашому повсякденному житті часом бажання помчати на пляж і стрибнути в блакитний океан? Море — це символ матері та образ материнства. Глибоке море схоже на материнське лоно. Саме там нам хочеться перебувати.

Коли люди стоять перед Ніагарським водоспадом, що в Північній Америці, або водоспадом Ігуасу, який розташований у Південній Америці, вони не можуть приховати свого подиву і трепету. Дехто замовкає, переповнений величчю видовища. Як виникли ці чудові водоспади? Водоспад — це єдність незліченних великих і малих потоків. За законом природи маленькі потічки перетікають у більші. Струмки і ріки починаються в різних місцях, але мають той самий пункт призначення — великий океан.

Потік, який перестає текти, просто гине. Так само релігії, які дотримуються лише власних доктрин і відмовляються об’єднуватися з іншими, вмирають духовно і врешті-решт зникають. Зараз має з’явитися релігійне вчення, яке пояснює первісну природу Бога.

Головна мета, з якою Бог створив нас, полягала в тому, щоб насолоджуватися разом із нами стосунками любові батьків і дітей. Ми — діти батьків, зрештою, наших Небесних Батьків. Однак первородний гріх відокремив нас від Бога — нашого Небесного Батька. Нам потрібно молитися і з’ясувати, що ж відбулося. Протягом 4000 біблійних років Бог ростив ізраїльський народ. Опираючись на основу — не чотирьохсот, а саме чотирьох тисяч років, — Він послав Свого першого Сина, Ісуса, про якого міг сказати: «Це мій Єдинородний Син». Однак сім’я Ісуса та ізраїльський народ не справилися зі своїм обов’язком. Не тільки його сім’я, а й навіть його учні відвернулися від нього; ніхто не був готовий пожертвувати своїм життям заради нього. Тільки злодій на хресті праворуч у свою передсмертну мить свідчив про Ісуса. Ніхто на землі, навіть християни, не розуміли трагічності історії Ісуса.

Ісус є Божим посередником, який прийшов як наш Істинний Батько, щоб відродити, воскресити і направити нас стати істинними Божими дітьми. Страждання людей тривають уже 2000 років з часу розпʼяття. Це наслідки того, що ті, до кого було послано Ісуса, не змогли послужити йому. Та хто постраждав найбільше? Наш Небесний Батько відчуває все, що ми переживаємо, в тисячу разів глибше, ніж ми. Коли страждають діти, страждання батьків дужчають.

Ісус обіцяв весілля Агнця під час свого другого пришестя. Шлюб поєднує двох — чоловіка і жінку — в одне ціле. Час настав. Християнська культурна сфера, яка чекає Єдинородного Сина, також повинна отримати і Єдинородну Доньку. Як Ісус навчав у притчі, Бог передав Свій виноградник новим орендарям. Ці нові орендарі мають віддавати власнику плоди у відповідну пору року. Вони — християни. До цих нових орендарів Бог послав Єдинородну Доньку.

З цією метою ще до часів Ісуса Бог вибрав корейців, що походять від народу донгі. Це був народ, який займався сільським господарством, шанував Небо і любив мир. 1603 року корейський дипломат привіз католицькі богословські твори з Китаю на Корейський півострів. Згодом корейці, які прийняли католицьку віру, зазнали жорстоких переслідувань. Пізніше, наприкінці 19 століття, корейський король і королева прийняли християнство, й воно процвітало в їхньому королівстві. Відтак 1920 року народився мій чоловік, Єдинородний Син, а 1943-го — я, Єдинородна Донька.

Боже провидіння дивовижне. 1945 року Корею було звільнено від японського режиму, але її відразу ж поділили на Північ та Південь, і Північна Корея стала комуністичною. На ту пору я була в Північній Кореї, але знову Небеса захистили мене. Знаючи, що під комуністичним режимом я не зможу рости в безпеці, Бог направив нас із мамою та бабусею втікати до Південної Кореї.

Коли 1950 року розпочалася Корейська війна, Південна Корея була абсолютно непідготовленою, щоб захищатися від нападу Північної Кореї. Однак Небеса захистили мене знову. Шістнадцять країн-членів ООН вступили у війну, і це було не що інше, як диво. Бо тоді Радянський Союз був членом Ради Безпеки ООН. Якби Радянський Союз наклав вето на резолюцію, 16 країн не змогли б узяти участь у Корейській війні. За іронією долі представник Радянського Союзу був відсутнім на засіданні Ради Безпеки ООН під час голосування. Саме завдяки цьому драматичному повороту долі війська ООН змогли прийти нам на допомогу.

Бог помазав мене та мого чоловіка як Істинних Батьків 1960 року. Відтоді ми плекаємо благословенні сім’ї всіх рас, націй та релігій. Зараз релігійні лідери в усіх куточках світу єдині з Істинними Батьками та проводять церемонії Благословення. На початку 2018 року на Африканському саміті в Сенегалі, мусульманській країні, я попросила Африку працювати разом зі мною для втілення волі Небес. Глави держав, вожді племен та релігійні лідери всіх конфесій висловили свою щиру підтримку. В Європі буддійські і християнські релігійні лідери приводять свої спільноти, щоб отримати Благословення. Мусульмани приєдналися до Єдинородної Дочки. Так само і християни у Сполучених Штатах.

Зараз ми наближаємося до кінцевого завдання, яке не можна відкладати. Я повинна відкрити епоху Чонільґук. Чонільґук — корейський термін, що позначає Боже мирне царство, в якому двоє стають одним цілим завдяки любові. Це нова епоха, в яку нам потрібно вдягнути новий одяг. Як громадянам Чонільґук нам потрібен одяг синівської шанобливості в нашій родині, патріотизму в нашій країні, святих у світі та божих синів і дочок на небі й на землі.

Моє завдання на землі — донести людям історичну правду, і я роблю це, не маючи й тіні сумніву чи вагань. На Міжнародному саміті Латинської Америки в серпні 2018 року, що проходив у Бразилії, я порівнювала сьогоднішнє християнство з незаплідненою яйцеклітиною, яка не дасть життя. Я сказала це багатьом лідерам конфесій та релігій, включно з католицьким кардиналом. Я чітко поясила, що сучасні релігії зможуть дати життя, тільки прийнявши Істинних Батьків, отримавши Благословення та поділившись ним. Ніхто не заперечив мені. Прийняття Істинних Батьків — найважливіша мета кожної релігії. Щоб виконати місію Єдинородної Дочки, Істинної Матері та Матері Всесвіту, я повинна відродити майже 8 мільярдів людей на землі як істинних Божих дітей.

Біблія каже: «Кожен, хто скаже слово проти Сина Людського, буде прощений, але кожен, хто скаже проти Святого Духа, не буде прощений». Коли дитина народжується від сімені батька в утробі матері, ми народжуємося від сімені Бога в лоні Матері Всесвіту. Ті, хто відмовляється від матері, не процвітатимуть ні тут, ні в наступному світі. Я — Істинна Мати, яка дарує нове життя. Моє серце завжди відкрите, і я прощаю не просто сім разів, а 70 разів по сім.

Глава 9. Боже Царство в нас є

Справжній компас у житті

1960 року, за кілька днів після нашої церемонії Святого Одруження, мені наснився сон. Я йшла з дітьми по темній нерівній стежці вздовж крутої скелі. У мене був клунок на голові, когось із дітей я несла на спині, інших тримала за руку. Я могла зірватися зі скелі в бездонну прірву, але побачила світло і вибралася на широку рівну дорогу.

На своєму життєвому шляху я піднімаю кожну низину та знижую кожну гору і пагорб. Із дня нашого Святого Одруження ми з чоловіком подорожували світом заради того, щоб усі люди отримали Боже спасіння. Ми переїжджали від країни до країни так швидко, що я не встигала навіть роззутися. Торуючи шлях Істинних Батьків, ми не вагалися ні миті. Ми пережили справді нестерпні переслідування. Нас зневажали не тільки політичні режими, а й віруючі люди. Не озираючись, ми терпляче і наполегливо ділилися Божим словом і Божим благословенням. Завдяки цьому нині з кожним днем зростає кількість людей у різних країнах, які вірять і йдуть за мною як за Істинною Матір’ю.

Ісус сказав, що Бог — його Батько. Ісуса називають «Єдинородним Сином» (Івана 3:16). Єдинородний Син — це плід найглибшої любові Батька Небесного. Прийдешній Господь — наречений, і він прийшов прийняти Єдинородну Доньку як свою наречену. Вони повинні зустрітися та одружитися. Це і є шлюбна вечеря Агнця, про яку є пророцтво в останній книзі Біблії. Вони мають створити сім’ю. Небесний Батько завжди сподівався на те, що Його Єдинородний Син і Єдинородна Донька створять істинну сім’ю.

Щоб бути істинними людьми в цьому світі та насолоджуватися вічним життям у наступному, нам необхідно зустріти Істинних Батьків. Ми повинні зустріти їх, навіть якщо для цього потрібно буде пройти шляхом смерті. Навіть якщо ми втратимо всю історію та власних нащадків, щойно ми зустрінемо Істинних Батьків, ми повернемо собі минуле і майбутнє. Ми станемо істинною родиною Істинних Батьків. Істинні Батьки є втіленням вічного слова. Відродження через Боже слово — це Його найбільший дар. Ми самі можемо стати істинними батьками, вдосконалюючи себе через любов.

Ісус сказав: «Я — дорога, правда і життя». Мій чоловік додав ще одне слово — «любов». Без любові ми нічого не зробимо. Нам потрібно додати до цього біблійного тексту любов та закарбувати його в пам’яті: «Я — дорога, правда, життя і любов. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене».

Кожен із нас потребує цієї любові. Кожному з майже восьми мільярдів людей у світі потрібно зустріти Істинних Батьків на землі. Це мета Благословення шлюбу. Той факт, що Істинні Батьки з нами — це страшна, але радісна істина. Щастя — це коли люди, які втратили батьків, знову віднаходять їх. Немає нічого радіснішого за це.

Як Істинна Мати, Єдинородна Донька і Мати Всесвіту я завершила всі провіденційні справи та відкрила нову епоху. Тепер нам потрібно закарбувати цю істину в наших душах і діяти згідно з волею Небес. Під керівництвом Матері миру, Єдинородної Доньки, ми отримаємо печатку Істинних Батьків і досягнемо гармонії в житті.

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Світлий континент

Відвідавши Африку, ви побачите там багато червоних і жовтих відтінків. Деякі її ділянки вкриті плодородним червоним ґрунтом, інші — піском жовтого кольору. Мені розповідали, що в перекладі з різних мов Африка означає «матір» та «сонячне світло».

На жаль, чимало африканців досі страждають, бо не мають змоги отримати товари першої необхідності. Європейські колонізатори використовували багатства Африки, однак не робили ефективних капіталовкладень задля її розвитку. Навіть ті, хто глибоко вірив у Бога, поневолювали та заковували в кайдани своїх побратимів, вважаючи, що вони не мають душі. Тільки окремі з них простягали їм руку допомоги або сприяли розвитку їхнього способу життя. Одиниці приносили їм слово про любов Христа та надію на спасіння.

Із 1970-х років — коли я вперше ступила на африканську землю — і дотепер мій шімджон сповнений глибокого горя. Протягом років ми з чоловіком посилали місіонерів до Африки. Замість того, щоб вкладати в будівництво наших церков, ці місіонери допомагали місцевому населенню будувати школи, відкривати лікарні та зводити фабрики. Їхні сміливі зусилля були скромним внеском у покращення життя інших. Однак їхні альтруїстичні починання не давали відповідей на запитання, які поставали в душах людей. Африканці приходили до місіонерів і пасторів Церкви об’єднання й запитували:

— Чому ми маємо жити в злиднях?
— Коли Істинні Батьки приїдуть побачити нас?
— Істинні Батьки насправді люблять нас?
— Що думають Істинні Батьки про Африку?

Коли ці щирі слова, перетнувши океан, долетіли до моїх вух, я почула цей заклик і, відгукнувшись на нього, вирушила до Африки. Попри мої зусилля, було дуже важко зустрітися і поговорити з кожним, кого я хотіла побачити, і розв’язати безліч складних ситуацій, в яких опинилися кожна країна або рід. Усі труднощі в Африці виникають через різноманіття вірувань, народів і мов на континенті. Франкомовна, англомовна, ісламська й католицька Африки, а також багато інших чинників нашаровуються в історії конфліктів між родами. Я молилася: «Що я маю зробити, щоб зцілити рани цього континенту і принести гармонію та єдність у їхні душі?». Десятиліття по тому ми заклали основу, яка дозволила зібрати керівників державного і приватного секторів декількох країн, включно з головами й релігійними лідерами, з метою обговорення взаємозалежності, спільного процвітання та загальних цінностей.

Я не можу забути 18 січня 2018 року — день, коли ми провели інавгурацію Африканського саміту 2018 у Міжнародному центрі конференцій «Абдоу Дюф» у Дакарі (Сенегал). Тема і наші сподівання були амбіційними: «Побудова Небесної Африки шляхом взаємозалежності, спільного процвітання та загальних цінностей». У саміті взяли участь Його Світлість Президент Республіки Сенегал Макі Салл, дехто з колишніх очільників країн і прем’єр-міністрів, а також нинішніх міністрів, парламентарів, релігійних лідерів і відомих людей із різних сфер суспільства. Від Алжиру на півночі материка до Південної Африки, що на півдні, зібралося 1200 представників із 55 країн. Федерація всесвітнього миру провела найбільший саміт за всю історію Африки.

7 червня 2019 року: Істинна Мати разом із колишнім президентом Джонатаном Гудлаком Нігерії та доктором Томасом Волшем на Африканському саміті

Тоді як корейці вдома боролися з морозним вітром і сильним снігом, Західна Африка отримала благословення на теплий вітерець і екваторіальне сонце. Зійшовши з літака в Дакарі, сини та доньки Африки віталися з великим ентузіазмом, брали мене за руки зі сльозами радості на очах.

Я звернулася з промовою до учасників саміту. Відтак було представлено багато трансформуючих ініціатив наших неурядових організацій, які активно реалізовують в Африці. А саме — рух «Се маиль» («Нове село»), проєкт міжнародного швидкісного шосе та Премію миру Санхак. Ба більше, завдяки нашій спонсорській підтримці було запущено Міжнародну асоціацію парламентарів за мир, Міжрелігійну асоціацію заради миру та розвитку і Міжнародну асоціацію традиційних керівників за мир та процвітання.

8 червня 2019 року: передавання прапора Федерації сімей за мир у всьому світі пророку з Південної Африки Самуїлу Радебе

Увечері на пленарному засіданні саміту «Маленькі ангели Кореї» показали особливий привітальний виступ. Зачарована піснями і танцями аудиторія вигукувала й аплодувала протягом виступу, зокрема танку з барабанами, танку з віялами, народного весільного танку і «Арірану». Люди розридалися, коли «Маленькі ангели» виконали Гімн Сенегалу їхньою мовою, а також хіт «Дібі дібі рек» суперзірки Сенегалу Ізмаїла Льо. Усі відчували піднесення, і глибоке відчуття братерства та сестринства пронизало весь зал. Відчуття надії й радості для всіх посилили гучні вигуки і сміх.

Відразу наступного дня я вирушила поромом до острова Ґоре, що на узбережжі Дакара, аби помолитися за звільнення Африки від історичного болю та страждань, яких завдало рабство.

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Божі обійми висушать усі сльози

До 2018 року я ніколи не чула про Ґоре, адже він розташований за тисячі миль від Кореї. Однак що ближчим ставав Міжнародний саміт «Африка 2018», то міцнішав мій зв’язок з островом і його історією.

Острів Ґоре за формою нагадує біб. Нині він є туристичною пам’яткою, що приваблює відвідувачів з усього світу. Мандруючи блакитним морем поромом із порту Дакара, туристів з різних країн захоплює атмосфера й краєвид, вони обмінюються враженнями і фотографуються. Однак мою душу охоплює біль. Я відчувала ті гіркі сльози горя, яких було достатньо, щоб наповнити світовий океан; сльози, які проливали тисячі полонених, очікуючи своєї подальшої долі на цьому острові. Це вражаюче місце, до якого ми наближалися, насправді є найсумнішим островом у світі.

Дакар розташований уздовж континентального виступу західного узбережжя Африки. Це найближчий транзитний пункт між Західною Африкою, Північною Америкою і Європою. Сьогодні його географічне розташування використовують із користю, однак упродовж 500 років він був головним пунктом трансатлантичної работоргівлі — найжорстокішого і найбездушнішого епізоду в історії людства.

Переважна більшість місіонерів, які приїхали до Африки в ім’я Христа, були праведниками. Та, крім них, також були люди, які не змогли залишитися вірними вченню Христа. Вони віддали перевагу фінансовим інтересам своїх країн замість Христового вчення. Європейські колонізатори та їхні місцеві приспішники використовували Богом дані природні ресурси Африки, але майже нічого не вкладали в освіту людей. Вони були жорстокими. Із 15-го століття європейська колоніальна влада стікалася до Африки, грабувала її ресурси та поневолювала місцеве населення. Чоловіків, жінок і дітей заковували в кайдани, силоміць везли на острів Ґоре, а звідти відправляли в рабство до Європи або Америки.

Під час перебування на острові Ґоре поневолених заковували в такі важкі кайданки, що ті майже не могли рухатися. Їх морили голодом майже до самого продажу на аукціоні й потім силоміць годували бобами, щоб набрали вагу. Якщо під час подорожі кораблем, що перевозив рабів, вони занедужували на якусь серйозну хворобу, їх просто викидали за борт в океан. Мирний острів Ґоре перетворили на табір рабів, сповнений воланнями, слізьми і сумом.

Работоргівля тривала сотні років. За оцінками, понад 20 мільйонів африканців було продано в рабство, і багато з них пройшли через Дім рабів на острові Ґоре. Ніхто навіть не здогадується, скільки невинних душ було загублено під час перевезення морем. Моє серце Істинної Матері розривалося від усвідомлення того факту, що чимало цих звірств скоїли ті, хто молився в ім’я Ісуса Христа. Розуміючи все це, я хотіла відвідати острів Ґоре, аби звільнити від історичної агонії та горя всіх африканців, які потерпали від рабства.

Острів, який нині став туристичним місцем, був епіцентром західноафриканської работоргівлі. Разючий контраст впадає в око, коли дивишся на прекрасні будинки, зведені для європейських работорговців, а за якихось 30 метрів позаду них розташовано табір рабів.

Дім рабів — це двоповерхова будівля. Работорговці жили на другому поверсі, а безневинні поневолені африканці, зібрані з усіх куточків континенту, тіснилися на першому поверсі, очікуючи посадку на работоргові кораблі. Більшість відвідувачів і посадовців зазвичай роздивляються другий поверх, та я провела свій час у камерах рабів на першому поверсі.

Дім рабів побудований з каменю і складається з тісних тьмяних камер для утримання людей. Камери нагадують темні вологі печери без природного освітлення; в них такі низькі стелі, що неможливо стати в повний зріст. В обидвох кінцях вузького коридору з камерами були сумнозвісні двері неповернення. Чоловіки, жінки та діти проходили крізь ці двері на работоргові кораблі й відпливали до Америки — і вже більше ніколи не бачили своїх рідних.

Тримаючись за одвірки дверей неповернення, ми разом із мером Ґоре й іншими членами нашої делегації проливали сльози. Я молилася за звільнення Африки від болю та образи, яких завдало рабство. Стоячи у дверях, я чула крики і плач незліченної кількості африканців, відправлених проти їхньої волі.

Мені ставало ще гірше, коли помічала, як туристи, проходячи повз камери, жартували і сміялися. Однак я також бачила і похмурі обличчя сімей, які сумно зітхали в місці, що нагадувало про людську жорстокість. Одна мати слізно молилася, схилившись над сходами з червоного каменю. Виглядало, наче вона сподівалася, що її молитва позбавить від жорстокості і нещасть, що тривали століттями.

Між звільненням тих, хто відійшов до іншого світу, і втішанням тих, хто живе на землі, є велика різниця. І це можливо втілити завдяки щирій молитві Єдинородної Божої Доньки, котрій доручено місію спасіння людства. Споглядаючи на мовчазні стіни суму в Домі рабів, я назавжди розбила жалюгідні ланцюги гноблення Африки.

$двері неповернення на острові Ґоре.jpg$
19 січня 2018 року: двері неповернення на острові Ґоре, Сенегал

Ми маємо почути крики африканців, сповнені страждань, і врятувати їхнє важке становище. Необхідно покласти край довгій і болючій історії людства, заснованій на експлуатації та обмеженні свободи. Саме з такою мотивацією я проїхала тисячі миль, щоб дістатися острова Ґоре і відвідати це африканське місце суму і скорботи. Помітивши на першому поверсі камери рабів та двері неповернення, я вже не піднімалася сходами на другий поверх, де мешкали рабовласники. Натомість я вийшла у двір і разом із мером Ґоре Августином Сенхором, його дружиною і багатьма місцевими чиновниками молилася за звільнення всіх африканців, які загинули через рабство.

Ступивши кілька кроків, ми опинилися на маленькій площі. На одній із жовтих пофарбованих стін висіло декілька невеликих табличок на честь видатних лідерів, які відвідали острів, як-от Нельсон Мандела, Барак Обама, Матір Тереза та Іван Павло ІІ. Мер Сенхор відкрив табличку з моїм іменем і прочитав напис. Він додав: «Це не відображає повною мірою нашої вдячності та зобов’язання вам, однак ця табличка залишиться тут навіки як символ незламності дорогоцінного серця, з яким ви приїхали». Багато оточуючих висловили мені свою подяку за звільнення Африки від 500-річного тягаря страждань. То був щирий знак вдячності не лише від мешканців Сенегалу, а й, мені здається, від усього континенту.

Відразу після відкриття таблички «Маленькі ангели» розчулили всіх до сліз, заспівавши чудову сенегальську пісню, яку вони вивчали і репетирували протягом багатьох годин. На зворотному шляху до причалу я сказала меру, що хочу залишити подарунок, який буде корисним для острова. Наблизившись до причалу, ми почули звук катера, що наближався. Це був катер швидкої допомоги, який я приготувала як подарунок острову Ґоре для транспортування пасажирів і пацієнтів, котрим потрібна невідкладна допомога. Назвавши його «Вікторія», я вірила, що він стане відображенням нашої спільної надії на те, що через відсутність медичного катера більше не буде загублено безлічі життів, як це тривало раніше протягом століть.

Становище багатьох африканців досі є скрутним. Попри великі природні ресурси і дивовижну мальовничу красу довкола тут надалі панує бідність. Бог покликав африканців засяяти, як яскраве незмінне небесне творіння. Африка змусила мене відчути Шімджон нашого Творця, нашого Небесного Батька.

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Материнська нація

Коли б ми не проводили заходи в нашому комплексі на берегах озера Чонпьон у Кореї, в них завжди беруть участь тисячі японських членів Руху об’єднання. Це місце є нашою первісною духовною батьківщиною. Я завжди переймаюся, щоби прийняти та розмістити там від 3000 до понад 6000 осіб, оскільки для цього потрібно докласти неймовірних організаційних зусиль. Зі свого боку японські члени руху відчувають радість, коли відвідують свою духовну батьківщину в Кореї. Вони цінують молитву на святій землі, як-от у районі Помнекколь у Пусані, де Батько Мун побудував свою першу церкву з коробок від військових пайків та глини. Також вони цінують церкву головного офісу в Чонпадоні. Багатьом така нагода і честь випадає раз у житті.

Видовище, коли тисячі посвячених японських членів церкви приїжджають до Кореї, справляє враження величної духовної хвилі, яка, я вірю, принесе позитивні зміни в Азії. Азію вважають континентом майбутнього, й для цього є чимало підстав. Зокрема, одна з них полягає в тому, що тут найдинамічніше відбувається відродження і розширення Руху об’єднання. Японія стала другою країною, де розвинувся Рух об’єднання. Місіонерська робота там розпочалася доволі драматично. У липні 1958 року місіонер Че Бонг Чун у Пусані сів на корабель, що прямував до Японії. Його місіонерська робота — це справжній марафон труднощів. Позаяк він приїхав без правильної візи, його заарештували, ув’язнили, а згодом і госпіталізували. Урешті-решт пан Че прорвався — і 2 жовтня 1959 року о 7:15 вечора на напівзруйнованому горищі в Токіо він провів першу публічну недільну службу японської Церкви об’єднання. Відтоді протягом 60 років Церква об’єднання поширилася на всю Японію.

Однак це був непростий шлях. Нас постійно звинувачували, що ми є сектою. У відповідь на нашу діяльність за перемогу над комунізмом ми зіткнулися з жорсткою опозицією з боку японських комуністів. Коли декілька відомих людей взяли участь у церемоніях Благословення шлюбу, дехто з японців злякався, відчувши, що наш рух дужчає. Вони почали протистояти нам через ЗМІ. Упродовж десятиліть мій чоловік не міг в’їхати до Японії, а дехто з наших улюблених членів церкви навіть помер. Головний наступ на свободу віросповідання проявлявся тоді, коли японська влада закривала очі на кримінальне викрадення наших членів церкви й утримання їх доти, поки вони не відмовлялися від своєї віри. Доходило навіть до того, що їх відправляли в психіатричні лікарні.

Попри значні труднощі, Рух об’єднання в Японії стабільно розвивався. Нині суспільство визнає хибність такого підходу. Адже наш рух є осяйним світлом для японського суспільства. Японія послала тисячі місіонерів по всьому світу. Вони абсолютно щиро присвячували себе, викладаючи Божий Принцип і служачи місцевим громадам.

До 1990 років дві групи корейських іммігрантів, що живуть у Японії, цуралися одна одну через ідеологічні розбіжності. Вони заснували дві організації: Міндан — продемократичну спілку корейців, що мешкають у Японії, і Чонрьон — пропхеньянську асоціацію мешканців із Кореї в Японії. Було дуже прикро, що громадяни, які належать до одного корейського народу, відокремилися одні від одних, як вода й олія. Позаяк ми займалися діяльністю, пов’язаною з «Перемогою над комунізмом», то налагодили зв’язки навіть із Чонрьон і запросили їх відвідати Південну Корею. Спочатку їм було важко нам довіряти, однак відчувши щирість наших пропозицій, вони таки приєдналися до поїздки. Згодом багато з них відійшли від комуністичних поглядів.

Влітку 2018 року на «Сайтама Супер Арена» в Токіо ми провели мітинг надії і рішучості за розвиток Божого провидіння в Небесній Японії. Так ми відзначили 60-річчя діяльності руху в Японії. Під час звернення я закликала Японію і Корею взятися за руки та разом рухатися вперед заради майбутнього. Я заохочувала дві нації досягнути душевної єдності і завершити будівництво корейсько-японського підводного тунелю, зв’язавши в такий спосіб дві країни і світ Міжнародним Шосе миру.

Із 1960-х років я відвідувала Японію при кожній нагоді, щоб зустрітися з членами церкви, поділитися власним досвідом та надихнути місіонерів. Я виступала публічно, доносячи Боже слово під час сотень зібрань у різних містах, включно з Токіо, Нагоєю і Хоккайдо.

У Нагано — японському місті, де проходили зимові Олімпійські ігри, — відбулася особлива подія, яка не залишила мене байдужою. Церква об’єднання в Нагано була маленьким приходом, що на початку складався з декількох десятків парафіян. Завдяки моїм постійним заохоченням вона почала стабільно розвиватися. Поруч із чудовою, затишною церковною будівлею розташувався тренувальний центр «Хваранг». Місцеві члени церкви назвали його так на честь шляхетного духу, який спрямовував еліту молодих лідерів у часи корейської династії Шила. Я не хотіла стояти осторонь від посвяти членів церкви, тож приїхала сюди, аби надихнути їх, і попросила принести там плоди Божої волі. Я посадила яблуню у дворі за церквою. Кілька років по тому, коли я знову туди повернулася, яблуня вражаюче виросла, і вродили смачні яблука. Подібно до тієї яблуні, слово, яке я посіяла в Японії, примножилося і дало великі плоди.

Я благословила Японію, щоб вона нині постала як Небесна Японія — країна з новою культурою і суспільством. Десятки тисяч японців і японок почали нове життя в Божих обіймах завдяки Істинним Батькам. Щороку багато з них перетинають Корейську протоку, аби відвідати батьківщину своєї віри. Ці зібрання членів церкви роблять наш кампус «Ейч Джей Чонвон» мостом гармонії між двома націями, що колись ворогували.

Японія завжди в моєму шімджон, а надто в часи природних катастроф та інших негараздів. Сильні землетруси в Тохоку і Кумамото та повінь у префектурі Окаяма призвели до незліченної кількості людських жертв і великих руйнацій. Коли трапилися ці лиха, я висловила свої співчуття і надала щиру підтримку. У світлі глобального Божого провидіння Істинні Батьки благословили Японію як країну матері. Мати віддає все своїм дітям без останку. Як матір безсонними ночами піклується про свою дитину, так само і Японія йде шляхом жертовності з материнським шімджон заради всього світу.

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Любов і служіння в Південній Америці

Коли я спілкувалася з мешканцями Південної Америки, багато з них казали: «Мабуть, ми гірші за африканців. Незважаючи на наявність чималих ресурсів і так званих демократичних інститутів, ми живемо дуже бідно».

Південноамериканський континент має свою гірку історію експлуатації та бідності. Він понад триста років був окупований потужними європейськими країнами, які поневолили місцевих мешканців і привласнили їхнє золото, срібло та інші багатства. Ба більше, європейці привезли незнані хвороби і в такий спосіб винищили населення, яке не мало імунітету до тих недуг.

На початку дев’ятнадцятого століття країни Південної Америки боролися за свою незалежність — і врешті-решт вибороли її. Багато з них прагнули до побудови демократії. Однак не поодинокими були випадки, коли уряди країн просякли корупцією. Як наслідок — там поставали комуністичні і фашистські рухи, які використовували образи людей, щоби підтримати встановлення суворих диктатур.

Усе це призвело до страждань мільйонів людей, які гинули через людську жорстокість. Перше, що я робила, коли сідала в літак до Південної Америки, — молилася, щоб змогла втішити цих людей у духовному світі і звільнити їх від болю.

Я бачила, що, попри всі ці негаразди, південноамериканці ведуть гідне і чесне життя, працюючи навіть заради незначного покращення. Їхня віра в Бога дуже міцна. Більша частина континенту має чималий потенціал, бо розташована в помірній кліматичній зоні та багата на корисні копалини. До того ж Південна Америка — це Божий подарунок, адже вона має великі території незайманої природи. Кожен, хто відвідає Південну Америку, відчує глибокий потяг до її безмежних земель, вражаючої краси природи і добрих та привітних людей.

У Південній Америці ми з чоловіком постійно молилися і присвячували себе, називаючи це «чонсон». Першими кроками Церкви об’єднання на цьому континенті стали поїздки мого чоловіка 1965 року до п’яти латиноамериканських країн. У наступні десятиліття наші місіонери заклали основу в Центральній і Південній Америці. Вони будували церкви і свідкували, збільшуючи чисельність наших членів церкви. Вони працювали задля оздоровлення шлюбу і сім’ї, пов’язуючи ці країни з глобальними зусиллями заради миру і порозуміння. Більшість південноамериканців — католики, але протестантизм там теж розвивається. Як і інші народи світу, латиноамериканці відкриті до вивчення нових шляхів розуміння Бога, тож ми поширювали Виклад Божого Принципу, щиро вкладаючи свої душі.

Найвпливовіший проєкт, у який ми інвестували в цих країнах, — освітня програма CAUSA. Ми з Батьком Муном заснували CAUSA в 1980-х роках, позаяк в Центральній і Південній Америці дужчав вплив марксистських революціонерів. Інколи здавалося, що весь континент може стати комуністичним. Ми знали: якщо Мексика стане комуністичною, Сполучені Штати будуть змушені забрати свої війська в усьому світі, щоб захистити свій південний кордон. Виведення американських військ дозволило б комуністичному впливу охопити чимало країн, зокрема Південну Корею і Японію.

Завдяки лекціям CAUSA тисячі лідерів та молодих людей із Латинської Америки й інших країн світу почули нищівну критику комунізму та контрпропозицію. Ці освітні семінари допомогли багатьом колишнім та діючим очільникам країн відмовитися від комуністичної ідеології та оманливого заклику до революції.

1993 року ми з чоловіком здійснили турне шістьма країнами Латинської Америки, виступивши з промовою «Істинні Батьки та епоха Завершеного Заповіту». 1995 року ми відвідали 17 латиноамериканських країн із виступом «Істинна Сім’я та я». Під час цих турне ми зустрілися з президентами восьми країн. Кожен з них дякував нам із чоловіком за припинення поширення комунізму в їхніх країнах. Завдяки цим підвалинам ми заснували економічний проєкт, щоб пов’язати Парагвай, Уругвай, Бразилію та Аргентину, а також об’єднати Південну Америку в єдину сім’ю країн.

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Первозданна краса матінки природи

Наші простенькі моторні човни з двигунами шумно пихтіли, пересікаючи глибоку блакитну річку Парагвай. На півдорозі котрийсь із пасажирів неочікувано підвівся, і човен почало шалено розхитувати з боку в бік. Інші пасажири з переляку гучно закричали, що човен от-от перекинеться. Тільки-но всі всілися назад на свої місця, як хтось вигукнув: «О боже, що це?».

На наших очах химерна риба вистрибнула з води і плюхнулась на палубу. Вона звивалася на сонці, смикаючи своє тіло розміром з лосося, і скреготала десятками зубів, гострих немов лезо. Налякані пасажири відсувалися від неї, ховаючи свої ноги, а човняр, не вимовивши ні слова, зіштовхнув її назад у річку довгою палицею.

Хтось сказав: «Це було жахливо. Що це за риба?».
«Це дорадо, — відповів човняр. — Іспанською означає “золота”».

Дорадо — один із численних видів риб, що водяться у водах Мату-Гросу-ду-Сул, одному зі штатів Центрально-західного регіону у Бразилії. Річка Парагвай, що розмежовує цю частину Бразилії і Республіку Парагвай, багата не тільки на таку рибу, а й на всі можливі живі організми. Погода на Південноамериканському континенті, зокрема в регіонах біля екватора, або по-весняному тепла, або спекотна, як улітку. Там повсякчас буяють квіти і рясніють стиглі фрукти. Це благодатний край для гармонійного співіснування з флорою та фауною.

Якщо рай на землі визначається одночасним проживанням величезній кількості різних створінь у пишному зеленому саду, то Мату-Гросу-ду-Сул і є тим раєм. Ці неосяжні краї вкриті пралісом і заболоченими місцями. Це ідеальне місце для фермерства та вирощування фруктів. Величезні дерева дають притулок і харчування багатьом різновидам птахів, комах і тварин. Там понад 20 водоспадів, включно з відомим Ігуасу, який гуркоче в місці, де зустрічаються Бразилія і Аргентина.

Незважаючи на те, що найспекотніший південноамериканський сезон був саме в розпалі, у грудні 1994 року ми привезли наших старших місіонерів з усього світу, щоб вони взяли участь у семінарі з риболовлі на річці Парагвай. Сонце нещадно палило тими днями. Місцеві мешканці з цікавістю спостерігали за нашою рибалкою. Вони заходили в річку і якийсь час лежали у воді, щоб охолодитися.

Попри красу Пантаналу необхідно постійно бути напоготові. Човном ми пливли вгору по річці, причалювали та досліджували місцевість. Іноді ми ледь продиралися крізь сплетіння ліан, що звисали з величезних дерев; нерідко нам доводилося повзти по-пластунськи. Часто ми поверталися до човнів лише після опівночі, тримаючись за сталеві тросики, протягнуті через ліс, які допомагали знайти дорогу назад у темряві.

Щодня ми прокидалися до сходу сонця і йшли далі; щоденно ми мусили справлятися з палючим сонцем і хмарами комарів. Це був непростий шлях. Найскладнішим для мене було вмивання. У вузькому човні я незграбно ставила ширму, щоб закритися, і милася каламутною річковою водою. Проте у своєму шімджон я вітала такі примітивні природні умови.

У Мату-Гросу-ду-Сул, поруч із містечком Жардим, ми побудували штаб-квартиру глобальної освіти, назвавши її Штаб-квартирою Освіти ідеальних сімей заради миру в усьому світі. Також ми заснували ферму «Нова надія», щоб закласти підвалини для побудови Божої нації. Місцеві мешканці розповіли нам, що існує давнє пророцтво, згідно з яким Господь прийде в Жардим.

Уперше ми з Батьком Муном поїхали в Жардим наприкінці 1994 року. Перший семінар, який ми проводили там для лідерів, проходив у приміщенні закинутого складу, де не було ні туалету, ні кухні. Мені навіть важко описати, наскільки це було незручно. Та водночас це було і дуже добре, адже ми хотіли, щоб наші лідери отримали освіту на реальному досвіді. Під час цього семінару, сповненого шімджон, з самого ранку учасники дихали гарячим повітрям і обливалися потом, читаючи слово Бога, а опісля рибалили в незабрудненому первозданному середовищі.

Згодом це місце в Жардимі ми перетворили на чудовий сімейний центр відпочинку. Ми інвестували у ферму «Нова надія» довкола цього центру. Місіонери і члени Руху об’єднання з усього світу переїхали сюди, прагнучи відновити Едемський сад, створений Богом ще від початків. У жардимській громаді ми також збудували школу, щоб сім’ї з різних куточків світу відчули Божу любов, мешкаючи серед чудової природи. Ми подарували машини швидкої допомоги містечку, займалися фермерством і вирощували велику рогату худобу, покращуючи побут місцевих жителів. У кінці 1990-х років тисячі членів руху з усього світу протягом 40 днів навчалися, молилися і відпочивали серед природної краси ферми «Нова надія», неподалік від Жардима.

Пантанал, з яким межує Жардим, — найбільша у світі заболочена місцевість із прісною водою. Розташувавшись по обидва боки від річки Парагвай, ця місцина є справжнім раєм на землі. Усе, що Бог створив на цій території, має свій первісний вигляд. Мене глибоко вражало розуміння того, що саме так має виглядати Едемський сад — з рибами, усіма цими тваринами і рослинами, які існують так споконвічно. Капібари, крокодили, дикі кабани і птахи нанду вільно живуть у дикій природі. У річках водяться тигроголові соми і паку, а також піраньї, небезпечні навіть для людей. Багато видів, що живуть тут, вважають зникаючими, як-от ягуари, пуми, олені, вовки, видри, армадилли чи мурахоїди. Також тут ростуть унікальні дерева і кактуси. Це найбільші у світі водно-болотні угіддя, які є світовою спадщиною і перебувають під охороною ЮНЕСКО. Це особлива місцевість, де можна створити ідеальне поселення.

Хоч таке надзвичайне природне середовище таїть у собі небезпеку, однак водночас воно може стати головним регіоном, здатним вирішити проблему нестачі їжі. Ми почали займатися сільським господарством і спорудили рибну ферму, аби покращити життя місцевого населення. Ще одна з наших ідей — виготовлення рибної їжу, яку можна постачати в бідні райони, щоби збагатити раціон тамтешніх мешканців. У нас був план вирощувати велику рогату худобу на нашому ранчо і завдяки цьому забезпечити яловичиною 160 країн. Щоби захистити природний ландшафт, ми висадили багато дерев уздовж річки Парагвай.

Ще одна територія, яку ми розвивали, — Чако. Ця віддалена місцевість є частиною регіону Гран-Чако, розташованого в Болівії, Парагваю та Аргентині. 1999 року ми надихнули наших членів церкви створити там поселення з назвою «Проєкт Пуерто-Ледо». Якщо переправитися через річку Парагвай у Пуерто-Ледо, то на шляху з Парагваю до Бразилії — якщо їхатимете машиною — будете лише за кілька годин від Жардима.

Пуерто-Ледо було найскладнішим місцем для життя в усій провінції Чако. Проте наші японські брати закачували рукави і дуже старанно працювали. Усього за кілька років їм вдалося перетворити ту місцину на ідеальне село, в якому люди живуть у гармонії з природою, в якому кожен з радістю би оселився. Вони навіть збудували басейн для плавання. Це було зразкове екологічне поселення, з водоочисними спорудами і рибною фермою. Президент Парагваю визнав це під час свого візиту до Пуерто-Ледо. Замість того, щоб будувати церкви, ми віддали перевагу цьому проєкту. Однак зі зростанням кількості людей, які відгукнулися на невтомну відданість наших членів церкви, збільшувалася й наша громада віруючих.

Я часто плакала через біль людей, життя яких було сповнене труднощів на великих просторах Латинської Америки. Мій шімджон розривався від болю за дітей, які жадали навчитися писати, але не могли цього зробити. У 1970-х роках наші місцеві місіонери розповідали, як непросто було нести Боже слово людям, котрі з дня на день боролися, щоб вижити. Усе, що я тоді могла зробити, — це мовчки поплескати їх по плечу. Ми молилися разом: «Ми повернемося сюди незабаром і побудуємо щасливий край. Небесний Батьку, будь ласка, не забувайте про цих людей». У 1990-х роках Бог відкрив нам двері, й ми змогли почати втілювати ті молитви.

Коли ми вперше приїхали в Пуерто-Ледо, там не було навіть основної інфраструктури. У селі поруч не було ні школи, ні лікарні. Їм конче потрібно було створити економічну основу, щоби подолати голод. Наші члени церкви з усіх куточків світу, зокрема японці, відгукнулися на заклик і зробили внески для «Проєкту Пуерто-Ледо». Нічого неможливо змінити миттєво. Проте наших церковних членів втішала надія, яку вони бачили в очах дітей, та зміни, що відбувалися в серцях молоді. Нове покоління пуертоледовців почало думати: «Ми теж можемо жити добре».

Ми не забували, що необхідно зупинити поступове руйнування екосистеми. Ми знали, що заради економічного розвитку втрачаємо дощові ліси Амазонки. Великий вилов риби чи хиже вбивство цінних тварин заради миттєвої вигоди також становило серйозну проблему. Водночас понад 800 мільйонів людей в усьому світі постійно голодують. Деякі країни Південної Америки мають нескінченні запаси яловичини та зерна, проте вони не можуть запобігти недоїданню. Коли ми будували нашу спільноту і давали освіту в Латинській Америці, то насамперед досліджували рослини і тварин, щоб зрозуміти, який спосіб використання природних ресурсів й одночасного захисту природи є найкращим.

Розмах крил метелика монарх усього декілька сантиметрів, проте ці комахи щозими долають понад 5000 кілометрів між Канадою і Мексикою. Ніхто не вчив їх цьому, це просто закладено в їхній природі. Людина і природа мають тісний зв’язок. Тож якщо ми житимемо на природі, піклуватимемося про неї і вивчатимемо — бо саме природа є відображенням Бога — ми зможемо отримати просвітління щодо Божого акту створення і Його містичної істини. Ми зуміємо відчути ту безмежну радість та любов, яку відчував Бог, коли створював цю землю для нас. Щойно ми спроможемося на це, наша душа наповниться любов’ю і радістю від кожного прожитого дня. Земля, де ми змогли пізнати цю істину — це Латинська Америка. Завдяки любові у сім’ї, яка є єдиною родиною на чолі з Богом, ми зможемо пізнати нашу первісну батьківщину в краях, де природа є Божим дарунком.

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Єдність душ парламентарів з усього світу

Відсутність узбережжя в Непалі компенсує наявність височенних гір. Незліченно багато скелелазів та багатих туристів приїжджають у Непал, бо тут є 10 найвищих гірських вершин світу. Кордон Непалу проходить через найвищу з них — гору Еверест. Однак Непал оточують Китай та Індія, і розвиток його переважно аграрної економіки не поспіває за сусідами.

Коли влітку 2016 року я прибула в аеропорт Катманду, помітила, як дві собаки мирно дрімали на підлозі в залі очікування, і ніхто не намагався їх вигнати. Рух машин і мотоциклів неочікувано зупинили, бо десь удалині корова безладно прямувала вздовж дороги. Тільки після того, як тварина зійшла з дороги, рух було відновлено. Це Непал.

Утім великі зміни відбулися в Непалі, відколи туди прийшов наш рух. Наприклад, 2016 року в країні пройшли вражаючі події, які зробили цей рік незабутнім у площині зусиль нашого руху, спрямованих на побудову миру. У липні сотні політичних, економічних, релігійних та освітніх лідерів з усіх країн Азії приїхали в Катманду. Ці поважні чоловіки та жінки зібралися на інавгурацію регіонального відділення Міжнародної асоціації парламентарів за мир (IAPP — Association of Parliamentarians for Peace), яка є проєктом Федерації всесвітнього миру.

Дозвольте мені коротко розповісти про ІАРР. Неможливо побудувати мир у всьому світі тільки завдяки зусиллям людей чи, точніше, завдяки зусиллям невеликої групи осіб. Багато людей — від пересічних громадян до урядових високопосадовців — подолавши соціальну прірву, мають взяти в цьому активну участь. Кожна країна світу — маленька чи велика — має конгрес, парламент або національні збори, що представляють людей цілої країни.

Упродовж років, буваючи в різних країнах світу, я зустрічалася з парламентарями і просила не забувати про важливу місію, яку доручили їм країни та люди. Я переконувала: якщо представники, яких обрали люди, об’єднають зусилля і сфокусуються на розв’язанні конфліктів, мир настане швидко, і це відбудеться природним шляхом. Я вела мову про світовий альянс парламентарів, спрямований на пошук мирних рішень, — і парламентарі погоджувалися зі мною.

Це погляд Небесного Батька, який є тим початком, що об’єднує є парламентарів світу в єдине ціле. Вийшовши за межі націй, рас чи культур та рівняючись на Єдинородну Доньку, парламентарі, працюючи пліч-о-пліч, зможуть вилікувати хвороби, які дошкуляють людству.

Коли я ділилася цим поглядом, то люди, з якими в мене були доволі тісні стосунки, намагалися розповісти мені про політичні міжусобиці. Вони запитували: «Гадаєте, лідери різних партій захочуть згуртуватися і працювати разом?». І стверджували: «Зібрати впливових людей і миротворців разом непросто. Уряди країн обтяжені конфліктами та чварами, спричиненими розбіжностями між сторонами». Однак я була непохитною. Я не мала й тіні сумніву в тому, що нині парламентарі вже готові. Я вірила, що Бог спрямовуватиме кожного з них, аби дослухалися до того, що я кажу.

Міжнародну асоціацію парламентарів за мир було засновано в лютому 2016 року в Національній асамблеї Республіки Корея. Ця подія пройшла під гаслом: «Подолання критичних викликів нашого часу: роль урядів, громадянського суспільства та релігійних організацій». Далі хочу трохи розповісти про перший і низку наступних заходів, що відбулися на всіх континентах.

У липні 2016 року під палючим сонцем Непалу зібралося багато людей, щоби запустити діяльність ІАРР в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Приїхало близько 166 парламентарів і 350 оглядачів із 29 країн. Чимало громадян Непалу також узяли участь у цій події. Високошляхетна Президентка Бідх’я Деві Бхандарі особисто висловила свою глибоку вдячність. Ті, хто казав, що це не спрацює, помилялися. Від своїх початків конференція мала великий успіх. Пізніше велика кількість людей дякували ІАРР, наголошуючи на тому, що ця організація є вкрай необхідною.

Відразу після конференції в Непалі у серпні 2016 року ми заснували Західноафриканське відділення ІАРР. У будівлі парламенту в Буркіна- Фасо понад 600 людей із 24 країн стали активними учасниками обговорення. За декілька тижнів було відкрито Європейське відділення ІАРР у Лондоні, куди з’їхалося 300 учасників зі 40 країн. Як засновниця ІАРР я намагалася надихнути всіх присутніх. Зокрема, під час зібрання в Лондоні я виголосила: «Щоби побудувати вічний мир у світі, політичним лідерам усіх країн необхідно дотримуватися моралі, етичних цінностей і слухати голос свого сумління. Світ зміниться, якщо парламентарі з різних країн об’єднаються і співпрацюватимуть заради миру».

Незабаром у жовтні ми відкрили відділення ІАРР у Центральній і Південній Америці, Коста-Риці і Парагваї. Услід за цими подіями на початку листопада учасники зібралися в Замбії на інавгурацію відділення ІАРР у Південній і Центральній Африці. У Північній Африці осінь уже вступила в свої права, тоді як у інших регіонах материка учасники ІАРР змушені були працювати в спекотних умовах. Проте, сфокусувавшись на ідеології миру, врешті-решт ми змогли досягнути порозуміння і знайти шляхи зцілення нашої історії, наповненої болем.

Фінальні події ІАРР проходили в Японії та Сполучених Штатах. У Японії люди хвилювалися, чи багато представників уряду візьме участь у заході. Однак занепокоєння розвіялося, коли понад 200 японських лідерів і прибічників, включно з 63 діючими членами парламенту прийшли на цю грандіозну подію. Незалежно від політичних поглядів і культурних розбіжностей, без сумніву, вони зібралися заради побудови миру у світі. У зверненні до японських парламентарів та головних лідерів я передала свою тугу за миром і запропонувала шлях його досягнення. І мої слова відгукнулися у їхніх серцях.

Завершальне зібрання ми провели 2016 року у Вашингтоні (округ Колумбія). Важливо було обрати місце проведення конференції ІАРР, яка мала стати кульмінацією всіх попередніх зусиль. Урешті члени Сенату Сполучених Штатів запропонували провести подію в дорадчій кімнаті Кеннеді — одному з найпрестижніших історичних приміщень кімнаті сенату. Спонсори зі Сенату сказали мені: «Є багато кімнат, доступних для проведення церемонії відкриття. Однак з погляду значущості цієї події для нас ми приготуємо дорадчу кімнату Кеннеді».

30 грудня 2016 року: заснування Міжнародної асоціації парламентарів за мир, дорадча кімната Кеннеді, Офісна будівля сенату Рассела, Вашингтон, округ Колумбія

1960 року саме в цій кімнаті Джон Ф. Кеннеді проголосив, що йде в президенти. 2009 року Сенат США проголосував за надання їй імені Кеннеді — на честь трьох братів Кеннеді. У дорадчій кімнаті Кеннеді відбулося чимало різних зібрань, які відіграли важливу роль не тільки в історії Сполучених Штатів, а й усього світу. Тому це було найвідповідніше місце для проголошення Міжародної асоціації парламентарів за мир у Північній Америці.

30 грудня 2016 року, попри зимову мряку на вулиці, в дорадчій кімнаті Кеннеді зібралося 300 американських й іноземних парламентарів із 56 країн. Багато учасників уже зустрічалися під час попередніх подій ІАРР, тож вони радісно обіймалися зі своїми колегами із сусідніх країн. У цій чудовій будівлі панувала атмосфера великої радості та надії, бо представники як великих, так і малих країн висловлювали своє задоволення від участі в глобальній події заради миру. Звернення шановного Гілберта Бангана, представника Голови Парламенту Беніну, не залишило людей байдужими: «У молодості я дізнався про принципи миру Батька та Матері Мунів, і донині я практикую їхню філософію миру».

$284 - 30 ноября 2016 года Мать Мун с сенатором США.jpg$
30 листопада 2016 року: Мати Мун зі сенатором США Орріном Гетчем у Капітолії Сполучених Штатів

Багато людей дякували мені за пропозицію нового підходу до побудови миру. Наш давній друг, американський сенатор-республіканець і тимчасовий заступник Голови Сенату США Оррін Гетч допомагав в організації і безпосередньо взяв участь у події. Після мого звернення до учасників він вийшов до трибуни і висловив вдячність за незмінний рух побудови миру. Сенатор Гетч, який обіймав цю посаду з 1977 до 2019 року, завжди підтримував нашу діяльність. Сенатор Едвард Маркі, який представляв демократичну партію, своєю чергою подякував за наш внесок у збереження навколишнього середовища і пообіцяв свою підтримку.

Захід у Вашингтоні завершив моє світове турне інавгурації ІАРР. Майже рік я мандрувала світом й відвідала шість континентів, щоби провести ці події. Понад 20 000 людей, включно з 2 500 діючими парламентарями зі 190 країн світу взяли участь у інавгураціях і зробили цю ініціативу справді успішною.

Інавгурація ІАРР у кожному регіоні стала історичною подією, адже згуртувала парламентарів з багатьох країн в одному місці. Ці чоловіки і жінки вийшли за межі власних національностей, рас та релігійних переконань, забувши про почуття ворожості до інших держав. Провівши декілька днів разом, вони тепер завжди ставитимуть собі питання: «Що ми можемо зробити для розбудови миру?»

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Мис Доброї Надії і праведний хьоджьон

Мис Доброї Надії розташований на півдні Африканського континенту. Ми з чоловіком обрали це місце як вихідний пункт міжнародного Шосе миру, яке ми запропонували збудувати. Як Матір миру я маю подарувати надію африканцям і витерти їхні сльози. Під час Святого Одруження Істинних Батьків 1960 року я пообіцяла Богу, що виконаю Його волю під час свого земного життя — і я ні на мить не забувала про цю обітницю. Із шанобливим шімджон до Небес я завжди поширювала Боже слово — зі Сходу на Захід та з Півночі на Південь. 2012 року, після вознесіння мого чоловіка, прощаючись із ним, я попросила: «Будь ласка, залиш усю свою роботу на землі та спокійно увійди до небесних воріт, щоби заспокоїти нашого Небесного Батька».

Відтоді мій розклад став ще напруженішим, адже доводилося кидати виклик ще й власним обмеженням. Я подорожувала земною кулею, щоб виконати обітницю, яку дала Небесам і своєму чоловікові. Після вознесіння мого чоловіка, виконання Божих прагнень та досягнення Його ідеалів лягло на мої плечі. Заради цього я мала стати на шлях, сповнений сліз. Я крокую цим шляхом протягом останніх семи років.

Дуже непросто створити небесний рід, небесну країну і небесний світ на чолі з Богом. Аби здійснити свій намір — відновити сім країн до 2020 року — я провела незліченну кількість годин у молитві та посвяті. Мій покійний чоловік жив, повторюючи мантру: «Щирість розчюлує Небеса», і ми відчули результат. Небеса надихнули багатьох, зокрема і доктора Юн Янг Хо, який став генеральним секретарем міжнародного головного офісу Федерації сімей за мир та єдність. 17 червня 2017 року він отримав одкровення, в якому Батько Мун дав йому золоті ключі.

На ту пору доктор Юн готував декілька подій одночасно: виступ «Мир починається з мене» в межах європейського турне у Відні (Австрія) і Латиноамериканський саміт 2018 у Сан-Паулу (Бразилія). Після того як він розповів про свій сон, я запросила трьох «золотих ключів», трьох релігійних лідерів взяти участь у наступному фестивалі «Мир починається з мене» у Сполучених Штатах. Це були шейх Мансур Дюф з Сенегалу, пророк Самуїл Радебе з Південної Африки та архієпископ Йоганнес Нданґа із Зімбабве. Під час цієї події в Нью-Йорку ми встановили тісні відносини, які стали підвалинами для майбутніх досягнень.

Я вже описувала вище, що у січні 2018 року їздила до Сенегалу на перший Африканський саміт. Тоді я провела його в Сенегалі, позаяк там Бог приготував праведну людину — шейха Мансура Дюфа, поважного мусульманського лідера. Завдяки його зусиллям чимало його колег-лідерів — а декотрі навіть з мільйонами послідовників — від душі привітали мене. Вражений нашими ідеалами й ініціативами, шейх Дюф приділив багато часу підготовці саміту. Поставивши на кін свою репутацію, він надихнув Президента Його Високість Макі Салла стати співорганізатором саміту. «Істинна Мати приїжджає, щоб дати Благословення Африці», — сказав він президенту Саллу. — Цей саміт стане історичним, і ваша підтримка дуже важлива».

Президент Макі Салл радо привітав мене і надав найкраще приміщення в Сенегалі для проведення саміту — Дакарський міжнародний конгресовий центр. На додаток до такої щедрої підтримки пан Макі Салл запропонував і свій президентський автомобіль та охоронців, які оберігали мене від небезпеки, куди б я не їхала.

Утім один момент досі був незʼясованим. Навіть після мого прильоту до Сенегалу ми ще не мали підтвердження участі президента Салла в саміті. Напередодні події він люб’язно погодився провести приватну зустріч. Після його теплого привітання я розповіла президенту про історію Божого провидіння, Небесне провидіння в Африці, мою ідентичність Єдинородної Доньки та бажання благословити країну і континент. Президент Салл вислухав мою розповідь і сказав: «Я візьму участь у завтрашньому саміті».

Після нашої зустрічі мені розповіли, що президента Салла зворушила моя щирість, з якою я хотіла благословити Африку і принести спасіння людству, зокрема те, що я не шукала пошани, впливу або якоїсь вигоди. Мені складно перевірити цей неймовірний звіт, але він відповідає моєму досвіду взаємодії з президентом Саллом, що засвідчив його лідерство та галантність. Уряд було мобілізовано для проведення саміту, його транслювали наживо на всю країну по національному телебаченню, про нього писали національні і міжнародні ЗМІ. Я виступала без підготовки і розповідала про Небесне провидіння та Африканський континент. Я завершила свою промову проголошенням Небесної Африки як континенту надії, благословенного Небесами, а відтак запросила всіх присутніх долучитися до цієї ініціативи. Невдовзі президент Макі Салл висловив своє бажання працювати разом.

Наступного літа, в червні 2019 року, я відвідала Йоганнесбург, що в Південній Африці, щоби провести фестиваль «Благословення сімей хьоджьон», у якому взяло участь 100 000 пар. Команда пророка Самуїла Радебе і моя працювали разом заради цього Благословення. На підтримку руху «За Істинні сім’ї» в події взяло участь понад 500 посадовців, серед яких були представники уряду, парламентарі та релігійні лідери, включно з дванадцятьма колишніми президентами та прем’єр-міністрами. Під час молитви Благословення я благала, щоб Африка зі 100 000 учасників фестивалю стала Небесною Африкою, й освітила цілий світ.

Пророк Радебе є засновником Божої церкви одкровення та «Інкулулеко є сізве» — головних релігійних організацій, що мають мільйони послідовників у всій Африці. Пророк Радебе є нащадком давнього роду пророків, добре відомого в Африці. Під час Благословення він сказав мені: «Північна Африка, та й Африка загалом, вітають докторку Хан Хак Джа як людину, котра присвятила все своє життя побудові миру як Істинна Мати, як Божа Єдинородна Донька». Уся країна перебувала у святковому настрої, коли Південноафриканська телерадіомовна корпорація (SABC) транслювала церемонію Благословення.

Хочу коротко розповісти передісторію цього Благословення. Я вже згадувала, що в листопаді минулого року організувала саміт і Благословення в Кейптауні, щоб відсвяткувати сторіччя від дня народження Нельсона Мандели. Тоді пророк Радебе перебував у Мозамбіку через відкриття нової церкви. Після того, як доктор Юн Янг Хо поговорив із ним, він одразу винайняв літак і прилетів до Кейптауну перед самою церемонією Благословення. Коли ми зустрілися в зеленій кімнаті, я відкрила своє серце, пояснюючи Божий ідеал творіння, Боже провидіння спасіння людства, зокрема і гріхопадіння, провидіння Істинних Батьків і Божої Єдинородної Доньки. Я відчула, що мої слова не залишили байдужими пророка Радебе. Він назвав мене Істинною Матір’ю під час свого виступу, незважаючи на те, що наші теологічні погляди відрізняються. Він свідкував про мене як про Єдинородну Доньку, яку послали Небеса.

Після Благословення доктор Юн розповів йому про мої наміри: «Істинна Мати хоче провести Церемонію Благословення 100 000 людей наступного року». Пророк Радебе радо відгукнувся, сказавши: «Так і зробімо!». Я відчувала, що пророк Радебе зрозумів мету мого приїзду до Африки — дати Благословення. Палко бажаючи працювати разом і допомогти розпуститися квітам істинної любові на континенті, пророк Радебе ретельно підготував церемонію Благословення на стадіоні «Орландо». Пророк Радебе присвятив усього себе — від привітання в аеропорту й до готелю, в якому я жила, — та заклав основи церемонії Благословення.

7 червня 2019 року, напередодні Благословення, я відвідала історичне містечко Совето. Воно відоме в усьому світі як місце першого повстання проти апартеїду в 1976 році й домівка таких глобальних світил, як Нельсон Мандела та архієпископ Десмонд Туту. Ці люди відіграли важливу роль у встановленні руху за права людини в Південній Африці.

Із 1948 до 1990 років узаконене расове розшарування, відоме як апартеїд, було насаджено в Південній Африці. Південноафриканська біла меншість домінувала в політиці, економіці і суспільних інститутах, активно дискримінуючи інші раси. Білий уряд відселяв чорношкірих людей із їхніх земель, змушував вивчати африканську мову і вимагав отримати спеціальні дозволи, щоб мати змогу мандрувати за межами визначених територій. Вони не могли їсти в одних і тих же ресторанах та їздити тими самими автобусами з білими людьми. Міжрасовий шлюб був під забороною. Чорношкірі люди не мали права володіти землею на територіях, призначених лише для білих.

1976 року студенти вищої школи в Південній Африці почали протестувати проти впровадження африканської мови як офіційної. Це почалося в Совето, а далі поширилося і в інших містах. Тисячі людей постраждали або були вбиті під час придушення протестів, які стали головним рухом проти апартеїду. Архієпископ Десмонд Туту й інші засудили закон про вивчення африканської мови, посилаючись на те, що він примушує дітей вчити мову гнобителів. Жертва, яку понесли молоді студенти під час цих протестів, справді розпачлива. Поліція відкрила вогонь по учнях, і 12-річного хлопчика Гектора Пітерсона було вбито. Фото Гектора, яке ніс Мбуіса Макхундо, і сльози його сестри Антуанетти змінили Південну Африку та шокували весь світ.

За день до фестивалю Благословення я відвідала меморіальний пам’ятник Гектору Пітерсону в Совето, щоби висловити пошану і помолитися за жертв апартеїду й усіх расових дискримінацій. Я молилася Богу і просила звільнити чорну расу від історичного болю расової дискримінації, звільнити всіх студентів, яких було вбито і позбавлено надії та мрій, а також благала, щоби Бог благословив Південну Африку та Африку. Мене найбільше зворушило те, що я побачила Антуанетту разом із 400 молодими людьми з Південної Африки, які зібралися на запрошення пророка Радебе. Вони були зі мною біля меморіалу Гектору Пітерсону. Молоді люди затанцювали і заспівали чудову пісню надії. Я відчула, що ця молодь — то мої діти.

Подія, що відбулася в червні 2019 року, стала поворотним моментом, завдяки якому пророк Радебе підготував церемонію Благословення для 100 000 пар, яку було проведено в грудні в Південній Африці.

Архієпископ Йоганнес Нданґа — голова Апостольської християнської ради Зімбабве, яка є найбільшою в цій державі, з тисячами дочірніх церков і мільйонами послідовників. Доктор Юн визнав архієпископа Нданґа як третього праведника, на якого вказав Батько Мун у його сні.

Стосунки архієпископа Нданґа з нашим рухом почалися тоді, коли він приїхав до Кенії, щоб виступити з привітанням на міжконфесійній церемонії Благословення. Поки він виголошував промову, Небеса відкрилися й архієпископ почув: «Не обмежуйся лише привітанням, отримай також Благословення!». Йоганнес Нданґа поспішив одержати Благословення і з радістю приїхав взяти участь у фестивалі «Мир починається з мене», що проходив 2017 року в «Медісон-сквер- гарден». Архієпископ Нданґа сказав: «Я визнав Істинну Мати Єдинородною Божою Донькою завдяки одкровенню Небес. Я вдячний за те, що зміг отримати Благословення, і зараз поширюю благу новину про Істинних Батьків, куди б не поїхав. Сподіваюся, що ідеал миру Істинних Батьків буде втілено».

Напередодні фестивалю в «Медісон-сквер-гарден» я запросила трьох «золотих ключів» — релігійних лідерів повечеряти зі мною в нашому маєтку «Іст-Гарден». Тоді архієпископ Нданґа сказав: «Ви — Істинна Мати, на яку людство так чекало і за якою сумувало». Наступного дня він поділився цими думками з іншими релігійними лідерами: «Істинна Мати — це наша Істинна Мати. Я — її благословенна дитина». Надихнувшись перебуванням у США, архієпископ Нданґа після повернення до Зімбабве разом із лідерами Федерації сімей за мир та єдність мобілізував 300 єпископів із Апостольської християнської ради, і для них провели спеціальний семінар із Викладу Божого Принципу та Благословення. За підтримки уряду Зімбабве кожен з єпископів дав освіту та благословив 210 пар. Загалом понад 60 000 пар отримали Благословення.

11 листопада 2017 року архієпископ Нданґа звернувся з привітанням до 80 000 людей, які зібралися на стадіоні чемпіонату світу «Сангнам» у Сеулі, щоб взяти участь у мітингу надії на підтримку мирного об’єднання Корейського півострова. Коли він уже зібрався повертатися додому, то отримав новини, що в Зімбабве відбувся політичний переворот і зміна уряду. Політичні потрясіння були серйозними: почалися заворушення на вулицях міст по всій країні. Архієпископ Нданґа занепокоївся цією ситуацією. Прибувши до Хараре, він побачив, що декількох міністрів було затримано й ув’язнено. Однак сталося так, що його приїзду ніхто не помітив. Він швидко вийшов з аеропорту і безпечно дістався додому. Серед заворушень, що охопили країну, його життя як видатного християнського лідера однозначно було під загрозою. Він промовив: «Це все диво Істинної Матері». Адже був переконаний, що це я захистила його від небезпеки.

У 2018 році я призначила архієпископа Нданґу спеціальним посланцем Чонільґук у Зімбабве. Він рішуче відповів: «Я стану слухняним сином, який свідкуватиме всьому Зімбабве і Африці про Істинну Матір як Єдинородну Божу Доньку».

Усі люди — Божі діти. Бог не відрізняє нас за кольором шкіри. Істинні Батьки благословили Африку як Небесну Африку і молилися за її звільнення від минулих страждань. Ми почали писати нову історію, у якій африканські сім’ї народилися згори як Істинні Сім’ї завдяки Благословенню. Це заклало підвалини змін, які піднімуть Африку до рівня сяючого континенту, який несе надію всьому людству.

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Сан-Томе і Принсіпі як модель відновлення країни

Відразу після інавгураційного Африканського саміту, який пройшов 2018 року, різні країни з усіх куточків Африки висловили бажання провести в себе саміт і Благословення. Завдяки місіонерській діяльності протягом майже чотирьох десятиліть — на основі діяльності попереднього року та Світового саміту 2019 — уряд Сан-Томе і Принсіпі висловив велику охоту реалізувати в країні низку ініціатив, що передбачало проведення саміту, фестивалю Благословення і фестивалю студентів за мир.

Навесні 2019 року я надіслала до Сан-Томе свого представника, який зустрівся з Президентом, Його Величністю Еварісту Карвалью, прем’єр-міністром, Його Величністю Джорджем Бом Джезусом, і Головою Парламенту, Його Величністю Делфімом Невесом. Як наслідок — було підписано договір про наміри між Федерацією всесвітнього миру та урядом Сан-Томе. Коли я почула про прагнення Сан-Томе співпрацювати з метою втілення декількох головних ініціатив, я вирішила благословити цю країну і закласти основу небесної нації. Я проголосила, що проведу в Сан-Томе і Принсіпі Африканський саміт 2019 і фестиваль «Благословення сімей хьоджьон».

Ця чудова острівна нація розташована біля екватора, в Гвінейській затоці, на узбережжі Центральної Африки. Вона стала незалежною від Португалії у 1975 році. Після нашої подорожі, що тривала 40 годин з двома пересадками, уряд Сан-Томе влаштував надзвичайне прийняття. Міністри тепло зустріли мене в аеропорту, і наступного дня Його Високість Президент Еварісту Карвалью влаштував мені прийняття в Президентському палаці. Після нашої щирої зустрічі президент надав свою почесну варту, яка супроводжувала мене до Будинку парламенту на відкриття саміту.

4 вересня 2019 року: в Президентському палаці Сан-Томе і Принсіпі

Понад 800 лідерів із Сан-Томе та інших куточків Африки взяли участь у події. Парламент щиро запропонував скористатися його власністю для проведення саміту і Благословення. О 9-й годині ранку головний зал та дотичні кімнати були переповненими. Крім Його Величності Президента Карвалью, Прем’єр-міністра Джорджа Бома Джезуса та спікера парламенту Делфіма Невеса, були присутні сотні парламентарів, десятки міністрів, сотні релігійних діячів і лідерів громадянського суспільства. Також подію відвідали декілька колишніх президентів африканських країн. Саміт, Благословення та фестиваль студентів за мир національне телебачення транслювало наживо, й він отримав дуже позитивні відгуки від глядачів.

Саміт розпочався з виступів діючих та колишніх глав держав. Відтак Його Величність Джонатан Гудлак, колишній президент Нігерії і африканський голова Міжнародного саміту за мир (ISCP — International Summit Council for Peace), представив мене. Під час виступу я запропонувала Сан-Томе і Принсіпі співпрацювати зі мною з метою побудови небесної нації. Я благословила Сан-Томе і Принсіпі як Небесне Сан-Томе — країну, благословенну Богом. Аудиторія зустріла це проголошення бурхливими оплесками.

Президент Карвалью, який звернувся до присутніх після мого виступу, висловив свою вдячність, високо оцінивши як різноманітні ініціативи, які проводилися в країні, так і погляди, які я висловила під час своєї промови. Президент Карвалью також виявив велике бажання щодо зміцнення стосунків та подальшої довготривалої співпраці. Він був дуже радий почути назву Небесне Сан-Томе і навіть назвав мене Матір’ю Мун.

Того вечора президент Карвалью запросив мене та інших глав держав на офіційну вечерю в чудовому ресторані, розташованому на узбережжі, який було зарезервовано для державних потреб. Президент галантно супроводжував мене вздовж розкішного буфету, рекомендуючи смачні місцеві страви. Мене розчулило прагнення уряду Сан-Томе розвивати свою країну як державу ввічливості і принципів.

Наступного дня державні діячі, включно з президентом, прем’єр-міністром та спікером парламенту, разом із головами інших країн зібралися на фестиваль Благословення. Це було вражаюче видовище. 600 пар, переважна більшість з яких — урядовці, релігійні лідери та лідери громадянського суспільства з усіх куточків Сан-Томе і сусіднього Принсіпі — прийшли отримати Благословення.

Понад 10 000 пар взяли участь у попередніх церемоніях Благословення, і їхніх представників було обрано для участі в цьому заході. Мене неабияк зворушували розповіді про пари, які, перебуваючи на межі розлучення, змогли розв’язати свої суперечності і дати обітницю стати ідеальною родиною завдяки Благословенню. Це був вражаючий фестиваль сімей. Про завзятість сімей свідчив той факт,що о 8-й ранку приміщення, в якому мала проходити церемонія, вже було заповнене вщент, незважаючи на те, що початок заходу запланували на 5-ту годину вечора. Декілька пар прийшло навіть ще до сходу сонця. Святковий настрій у стінах парламенту був справді неймовірним. З наближенням часу проведення церемонії Благословення можна було відчути, як сильно пари очікують цієї події і прагнуть взяти участь.

П’ятнадцятеро діючих і колишніх глав держав з усієї Африки сиділи на подіумі, а я спільно з 60-ма парами, що представляли урядову, релігійну сферу і громадянське суспільство, окропила їх святою водою. Це була вражаюча урочиста подія. Ентузіазм, з яким усі три гілки влади Сан-Томе, включно з людьми, брали участь, зробив цей захід справді національною церемонією Благословення. Під час молитви я проголосила, що Сан-Томе і Принсіпі заслужили кваліфікацію першої країни, яка стала моделлю національного відновлення.

Справді захопливою стала та частина програми Благословення, в якій представники молоді Сан-Томе дали обітницю чистоти. Під час приготувань до події місцевий католицький пастор опублікував лист, в якому різко критикував Церкву об’єднання, церемонію Благословення і Федерацію всесвітнього миру. Проте завдяки міцним відносинам, які ми встановили з урядом Сан-Томе та людьми, ми довели, що здатні подолати будь-які теологічні розбіжності. Уряд був послідовним у своїх обіцянках, і люди справді насолоджувалися участю в багатьох програмах, які ми проводили.

Дехто казав, що молодіжний фестиваль, який наступного дня після Благословення провела Міжнародна асоціація молоді та студентів за мир, був найбільшим молодіжним фестивалем серед тих, що коли-небудь проводили в країні.

Перед моїм від’їздом президент Сан-Томе і Принсіпі під час душевного прощання сказав мені дуже добрі слова: «Сан-Томе — це ваш дім і ваша країна, тому приїжджайте, коли тільки матимете змогу».

Глава 10. Виклики на шляху до побудови небесного світу Світлий континент

Енергія та оптимізм Європи

Мені надзвичайно подобається маленька європейська країна Албанія. За часів холодної війни Албанія була однією з найбідніших країн світу. Однак протягом останніх 20 років албанці зробили великі кроки, спрямовані на розвиток своєї країни. Їхня енергія та оптимізм нагадує мені наш корейський народ.

2005 року президент Альфред Мойсю привітав мого чоловіка й мене на державному рівні під час нашого світового інавгураційного турне Федерації всесвітнього миру. Він був першим діючим главою країни, хто це зробив. Пригадую, що сказала йому: «Якщо ви надасте нам 2000 молодих людей, яким ми дамо освіту, ми зможемо допомогти вам змінити цю країну».

Цей виклик було виконано в жовтні 2019 року в межах Південно-східного європейського саміту за мир. Зокрема, в Тирані було проведено фестиваль молоді і студентів за мир, який зібрав 3000 енергійних школярів та студентів. Після фестивалю стартувала подія «Балканські дороги миру».

Перед тим колишній президент Мойсю, 90-річний жвавий чоловік, та міністр Еліза Спіропалі запросили мене від імені уряду звернутися до албанців під час саміту. На сцені до нас приєдналися президент Косова Хашим Тачі і президент Північної Македонії Стево Пендаровські. Подію транслювали наживо по національному телебаченню.

26 жовтня 2019 року: Південно-східний європейський саміт за мир 2019, Парламентський палац, Тирана, Албанія

Я заохочувала албанців: «Вам не варто розчаровуватися через те, що ви не змогли приєднатися до Європейського Союзу. Позаяк ви перші, то вам необхідно попіклуватися про Європу, яка остання… Бог буде з вами, куди б ви не ішли. З цього погляду, якщо Албанія зможе подолати увесь біль минулого, за який ви так тримаєтеся, і народитися знову як Небесна Албанія, що служить Богу, об’єднання Європи не буде проблемою».

Наступного дня я провела церемонію Благословення для 1 200 пар, які представляли 12 000 пар з усієї Албанії, які отримали благословення у 2018 і 2019 роках. Албанія — поміркована мусульманська країна, і, на щастя, вона є домом різних релігійних традицій, які співіснують у гармонії. Отець Едмонд Брахімай, голова світового ордену Бекташі, разом з імамом і священниками благословили всіх спільною молитвою.

Моніка Кримаді, дружина президента Албанії Іліра Мети, у своїй вітальній промові сказала, що це була найкрасивіша подія, яка коли-небудь відбувалася у стінах Парламентського палацу. Того дня я проголосила, що ця країна насправді стала Небесною Албанією. Заглядаючи в майбутнє, я бачу, що Албанія стає величною нацією завдяки її життю заради інших країн.

Глава 11. Відновлення Ханаану на небесах і на землі

Земля смерті — це земля життя, а земля життя — це земля Небес

Я намагалася вийти за рамки своїх обмежень, щоб виконати обіцянку, яку дала Небесному Батькові, Істинному Батькові та нашим членам церкви в усьому світі — відновити сім небесних країн до початку проведення наших заходів у День заснування в лютому 2020 року. Зусилля семи років від вознесіння Істинного Батька наближалися до моменту кульмінації. Щоби все завершити, 40 днів — зі середини листопада до кінця року — я присвятила тому, аби пройти шлях відновлення Ханаану на небесах і на землі.

У різних куточках світу є люди, які знають мене як Матір людства, Матір миру, Матір світу. Отже, незважаючи на величезні виклики, моя рішучість заради нашого Небесного Батька, Небесного провидіння і всього людства — абсолютно непохитна. Вона опирається на обітницю, яку я дала, схиливши голову перед святим тілом Істинного Батька: «Я встановлю Чонільґук на землі».

40-денний шлях розпочався в Камбоджі. 19 листопада 2019 року на особисте запрошення премʼєр-міністра Хун Сена, яке я із задоволенням прийняла, я вилетіла у Пномпень. Азіатсько-тихоокеанський саміт став першою подією, яку уряд Камбоджі проводив спільно з неурядовою організацією. Він відбувся у Пномпені в офісі премʼєр-міністра, відомому під назвою Палац миру. На прийнятті перед початком саміту Хун Сен зібрав світових лідерів-учасників.

Премʼєр-міністр розповів про важливість Азіатсько-тихоокеанського саміту, необхідність гармонії та співпраці між країнами Азії та про зусилля, які він доклав до розвитку Камбоджі. У своєму виступі я наголосила на значущості цієї події. «Мета цього саміту, — сказала я, — донести те, що Бог — Творець, від якого ми віддалилися через гріхопадіння людини, є Небесним Батьком людства. Наше майбутнє сповнене надії, бо ми проводимо Азіатсько-тихоокеанський саміт під керівництвом Бога».
Учасники підтримали цілі саміту та схвалили новаторську ініціативу уряду Камбоджі і співпрацю з UPF. Премʼєр-міністр Хун Сен також схвалив мою ініціативу Азіатсько-тихоокеанського обʼєднання як шляху співпраці, який призведе до миру в Азії. Після нашої зустрічі він провів мене до головної зали, де розпочався захід.

У події взяли участь понад 800 представників із 46 країн, зокрема і декотрі глави держав. Я розповідала їм про нашу роль у сприянні здійсненню Небесного провидіння та про майбутню епоху тихоокеанської цивілізації — остаточного пункту поселення, згідно з провидінням. Я заявила, що тихоокеанська цивілізація стане єдиною з істинною любовʼю, яка вирізняється ставленням до Бога як до Небесного Батька. У присутності кількох нинішніх та колишніх глав держав і послів Його Високоповажність Хун Сен підтримав погляд регіонального миру, який ліг в основу ініціативи Азіатсько-тихоокеанського обʼєднання, яку я запропонувала.

$пленарне засідання Азіатсько-тихоокеанського Саміту.jpg$
19 листопада 2019 року: пленарне засідання Азіатсько-тихоокеанського Саміту, Палац миру в Пномпені, Камбоджа

Ісус сказав, що перші можуть стати останніми, а останні — першими. Свідченням цього стало те, що делегати, які хоч і перебували далеко від батьківщини Ісуса, таки підписали Пномпенську декларацію та активно підтримали погляди щодо Азіатсько-тихоокеанського обʼєднання. Так багато було зроблено для провидіння; здавалося, ніби тисяча років спресувалися в той один день. Я думала, що Небесний Батько та Істинний Батько, напевно, були дуже задоволені результатами саміту.

Наступного дня в престижному театрі «Кох Піч» у Пномпені ми зібрали Фестиваль молоді та сімʼї задля розбудови країни і миру. У ньому взяли участь понад 4 000 учасників: глави держав з усього світу, віцепремʼєр-міністр Бін Чхін, Головний секретар Міністерства внутрішніх справ Ім Нолла та багатьох урядовців. Коли я проводила церемонію Благословення, що стала кульмінацією Фестивалю молоді та сімʼї, я благословила цю державу як Небесну Камбоджу — країну, де може оселитися наш Небесний Батько.

Готуючись до цієї історичної події, я щиро молилася та присвячувала себе заради Камбоджі. Із 1975 по 1979 роки через хибну ідеологію пролилася кров багатьох невинних. Близько двох мільйонів людей заморили голодом до смерті через комунізм. Сьогодні, майже 40 років по тому, Небесний Батько послав Єдинородну Доньку і Матір миру в Камбоджу, щоби благословити цю землю як Небесну країну.

Небесне провидіння має багато вимірів. З людського погляду мій візит до Камбоджі, можливо, виглядав як поїздка до країни для проведення заходу. Однак провидіння Небес не таке одновимірне. Мені потрібно було звільнити як душі жертв, які були несправедливо замордовані, так і душі тих молодих людей, яких уряд змушував вбивати і поводитися зі своїми ближніми надзвичайно жорстоко.

Під час молитви благословення я спершу втішила Небесного Батька, серце котрого розривалося через масові вбивства в Камбоджі. Далі я звільнила душі тих, хто загинув унаслідок жорстокості. Через церемонію Благословення я благословила минуле, сьогодення та майбутнє Камбоджі, щоб її молодь могла почати підготовку до багатообіцяльного майбутнього.

Глава 11. Відновлення Ханаану на небесах і на землі

Нова надія для Китаю

З давніх часів у багатьох культурах і традиціях океан сприймали як матір. Китайські ієрогліфи на позначення словосполучення «Тихий океан» перекладаються як «великий океан миру», а його назва англійською «Pacific» означає «миролюбний за характером чи намірами». Тихоокеанська цивілізація може стати великою колискою миру, якщо відкриє епоху цивілізації, що відзначатиметься синівською відданістю Небесам (хьоджьон), істинною любовʼю і життям заради інших. Вона зможе досягнути цього, тільки якщо піклуватиметься про інших з жертовним і альтруїстичним серцем матері, відмовившись від звичайних грішних методів спокус, завоювань та експлуатації.

Тихоокеанська цивілізація виникне на останніх етапах провидіння на чолі з Істинною Матірʼю людства, Єдинородною Донькою. Саме тоді через Єдинородну Дочку повинен відкритися жіночий аспект Бога як Небесної Матері, що був прихований протягом історії. Бога більше не можна розглядати лише як Небесного Отця; Бог є Небесними Батьками — гармонійним, досконалим союзом Небесного Отця і Небесної Матері. Тихоокеанська цивілізація визначається ідеалом єдиної родини людства, що природно проявляється, коли ми ставимося до Небесного Батька як до вертикальних батьків людства.

2017 року я проголосила культуру шімджон, зосереджену на істинній любові, на 12 мітингах надії, що проходили в Кореї, Японії, США, Таїланді та інших країнах. Сотні тисяч людей відвідали ці заходи. Я й надалі проголошувала тихоокеанську цивілізацію та культуру серця протягом 2018 року, починаючи з Африканського саміту в Сенегалі та закінчуючи Азіатсько-тихоокеанським самітом у Непалі. Але для того, щоб твердо встановити епоху тихоокеанської цивілізації, важливою є участь регіону Великого Китаю з населенням 1,7 мільярда осіб.

Упродовж десятиліть Рух обʼєднання в Китаї пройшов чимало випробувань. 2017 року ми розпочали підготовку до заснування Китайської народної федерації за мир у всьому світі (Chinese Peopleʼs Federation for World Peace — CPFWP), обʼєднавши закордонних та інших етнічних китайців. Перші — це китайці, які покинули країну та переїхали за кордон, зберігши своє культурне коріння та звʼязок із країною. Другі — це китайські емігранти, які втратили мовні та культурні звʼязки з Китаєм. Кажучи «Китайська народна федерація», ми маємо на увазі обидві групи.

2019 року постало завдання створити Китайську народну федерацію за мир у всьому світі та Азіатсько-тихоокеанське обʼєднання. Тільки після цього може досягнути сталого розвитку епоха тихоокеанської цивілізації. У цьому історичному контексті Всесвітня асамблея Китайської народної федерації за мир у всьому світі була дуже важливою. Всесвітня асамблея пройшла 22—23 листопада 2019 року в Тайвані, після того як ми відкрили Китайську народну федерацію за мир у всьому світі у восьми країнах, включно з Канадою, Малайзією, Таїландом та Індонезією.

Це був справді історичний день. У церемонії відкриття взяли участь понад 300 китайських лідерів. Президентка Чанг По-я з Тайванського управління Юань вийшла на сцену як основний доповідач і представила мене такими словами: «Істинна Матір — велика жінка, яка присвятила своє життя служінню іншим. Ми маємо рідкісну і цінну можливість зустрітися з нею особисто».

Після Всесвітньої асамблеї у виставковому центрі «Нанган ми провели фестиваль «Благословення сімей хьоджьон». Залу заповнили близько 7000 пар з усього Тайваню. Вони прагнули взяти участь у цьому натхненому фестивалі та отримати Благословення на шлюб. Колишня віцепрезидентка Люй Сю Лянь, яку глибоко поважають на Тайвані, представила мене, сказавши: «Завдяки діяльності преподобного доктора Мун Сон Мьона та докторки Хан Хак Джа, яка повʼязана з Небесами, ми стали однією сімʼєю, що виходить за межі рас, національностей та цивілізацій. Для мене честь бути частиною цієї чудової події».

Двоє дітей із Тайваню поділилися своїм вражаючим досвідом щодо підготовки події. Маленька 9-річна дівчинка на імʼя Цзя Джен щодня після школи упродовж 20 хвилин запрошувала на фестиваль, роздаючи листівки. У своїй розповіді вона згадала, що не могла бути без діла, поки її Істинна Мама подорожує світом заради втілення Бачення 2020. Одного разу з нею трапилося щось особливе: 60-річну власницю ресторану, котра часто гуляла цією вулицею, зворушила посвята дитини, яка щодня о тій же порів одному й тому ж місці роздавала листівки. Вона зупинилася, щоб поговорити. Ця маленька дівчинка поділилася тим, що в неї на душі, зі значно старшою дамою, яка врешті-решт відвідала фестиваль.

Щоб не відставати, її старший брат Дін Джун також наполегливо працював задля майбутнього Благословення. Він щодня, присвячуючи себе, рекламував фестиваль і шукав кандидатів на Благословення. Позаяк він так багато часу приділяв запрошенню людей, то занедбав навчання й отримав низькі оцінки на шкільних іспитах. Стурбовані батьки почали запитувати: «Оскільки ти учень, хіба не навчання має бути головним для тебе?»

«Я буду навчатися після візиту Істинної Матері на Тайвань», — відповів він і почав ще більше часу приділяти на те, аби запросити людей. У підсумку, він привів 27 пар на Благословення, зокрема й сільського голову та його дружину. На Тайвані сільські голови представляють від 5 000 до 10 000 жителів. Юнак присвятив цей чудовий результат Небесам. Їхні з молодшою сестрою досягнення є справді зворушливими прикладами прекрасної традиції синівської шанобливості.

Майбутнє Чонільґук дійсно сповнене надії. Синівська шанобливість другого та третього поколінь стосовно Істинної Матері схожа на соняшники, що повертають свої голівки до сонця, яке рухається небом. Така синівська відданість — дуже радісний дарунок. Мене запитали: «Істинна Мамо, як ви почуваєтеся сьогодні, після завершення мітингу надії на Тайвані?»

«Я пишаюся вами у глибині своєї душі, — відповіла я. — Це було справді дивовижно».

Мене найбільше розчулила наша тайванська молодь, яка організувала культурний захід «Хьоджьон». Я дала їм велике благословення, знаючи, що наближається день, коли регіон Великого Китаю почне поважати Небесних Батьків та Істинних Батьків.

Регіон Великого Китаю може досягнути гармонії на основі загальнолюдських сімейних цінностей, якщо ми будемо Благословляти шлюб. Церемонію Благословення, в якій взяло участь близько 14 400 осіб, можна вважати вихідним пунктом втілення єдиного світу через гармонійні сімʼї. Відтепер усі цивілізації будуть приносити такі ж плоди, як тихоокеанська. Це шлях Небес. Тихоокеанська цивілізація не повинна бути егоцентричною, яка ґрунтується на завоюваннях і грабунках. Наше завдання — щоб тихоокеанська цивілізація збільшилася і пустила глибоке коріння в культурі синівської відданості Небесам (хьоджьон); культурі, заснованій на істинній любові, яка прагне віддавати знову і знову, забувати про віддане і прагнути віддати ще більше.

Завдяки цьому тихоокеанська цивілізація забезпечить гармонію та єдність між цивілізаціями, що сформувалися протягом історії людства: континентальною та океанічною, східною та західною, розвиненими та тими, що розвиваються. Центром тихоокеанської цивілізації є Корея, батьківщина Божого провидіння.

Глава 11. Відновлення Ханаану на небесах і на землі

Матір миру в мусульманському світі

Коли 27 листопада 2019 року я приземлилася в аеропорту Ніамея (Нігер), мене зустріли посадовці за найвищим рівнем протоколу. Нам сказали, що президент і громадяни радіють з приводу мого приїзду, і це виявилося більше ніж правда. Мене неабияк вразило тепле прийняття з боку премʼєр-міністра Брігі Рафіні, керівника його апарату, кабінету міністрів та інших високих представників цієї мусульманської країни Центральної Африки.

Наша зустріч була довгоочікуваною. Адже премʼєр-міністр та десятеро міністрів кабміну мали прибути до Сеула ще в лютому на Всесвітній саміт 2019 року. Але невідкладні державні справи завадили премʼєру здійснити поїздку, тому він відправив міністерську делегацію. Чиновники, які прибули до Сеула, були зворушені до глибини душі. Повернувшись до Нігеру, вони подали докладний звіт про Всесвітній саміт 2019 та нашу діяльність. Премʼєр-міністр погодився відвідати Африканський саміт, який було заплановано на вересень 2019 року в Сан-Томе і Принсіпі.

Проте знову ж таки — цього разу через загрози безпеці внаслідок терористичних актів на півночі Нігеру — премʼєр-міністр не зміг взяти участь у саміті. Він через міністра з планування передав власноручно підписане звернення. У листі йшлося про його сильне бажання провести Африканський саміт та церемонію Благословення під керівництвом Істинної Матері.

Отже, після кількох невдалих спроб ми нарешті побачилися, і зустріч ця стала ще особливішою та радіснішою. В аеропорту мене зустрічали премʼєр-міністр і міністр закордонних справ, привітала почесна варта й провідна трупа традиційного танцю. Та найбільше мене вразила почесна варта і я тоді подумала: «Сини Нігеру такі галантні, моторні і патріотичні». Як Істинна Мати я відчувала, що хочу усиновити цих легенів із Нігеру.

Увечері, коли я прибула, Його Високоповажність Президент Махамаду Іссуфу любʼязно запросив мене на вітальний банкет президентського саміту. На банкеті було триста учасників, серед яких — діючі і колишні очільники держав, спікери парламентів, міністри та інші VIP-особи. Я радісно згадую, як президент Іссуфу називав мене тоді Матірʼю миру і висловлював свою щиру приязнь та повагу до Республіки Корея.

Десь за два роки до того, 18 січня 2018 року, я проголосила Небесну Африку під час свого виступу на першому континентальному Африканському саміті, що проходив у Дакарі (Сенегал). Завдяки цьому проголошенню Всесвітня федерація миру та інші організації із червня почали працювати над тим, аби забезпечити підтримку та участь африканських урядів у програмі «Проєкт Небесної Африки». Цей проєкт охоплює 10 програм, зокрема і Рух Благословення Істинної сімʼї, які зосереджені на встановленні миру та розвитку. Іноді нашій делегації потрібно було чекати до 10 днів, щоб зустрітися з главою держави. Оскільки перенесення зустрічей — доволі звична річ, наша делегація нерідко навіть пропускала прийоми їжі, перебуваючи в режимі постійного очікування.

29 листопада 2019 року: Фестиваль оновлення та Благословення сім'ї у Ніамеї, Нігер

Завдяки щирій посвяті та енергійності наших посланців, 10 країн підписали меморандуми про взаєморозуміння та угоди про участь у «Проєкті Небесної Африки». Звичайно, Нігер входив до переліку цих країн. Ідеал єдиної сімʼї людства — це мрія Небесного Батька та бажання людей. Президент Нігеру дуже мудро підійшов до втілення цієї мети. Завдяки його активній підтримці та відданості 2019 року відбувся континентальний саміт Африки та Фестиваль оновлення сімʼї. Щоби провести ці події, ми йшли новим, незвіданим раніше шляхом. Це був справжній виклик і святе починання, яке вдалося реалізувати завдяки надзвичайній підтримці уряду, країни та континенту. Під час саміту я перед головними особами, які керують цим континентом, виголосила істину, якою наш Небесний Батько не міг поділитися протягом 6000 років. Проголошення того, що Благословення Небесного Батька настає, коли люди перебувають в єдності з Єдинородною Дочкою, прокотилося, як грім, не лише Нігером, а й усією Африкою.

Після відкриття пленарного засідання саміту ми з президентом Іссуфу підписали Ніамейську резолюцію в присутності 2000 лідерів, які зібралися там. На сцену вийшли офіційні представники 54 країн, а також чимало дійсних та колишніх глав держав. Президент Іссуфу підкреслив важливість саміту, який сприятиме розвитку Африки, своє захоплення з приводу зростання Кореї після Корейської війни та вдячність за спільне проведення цього масштабного заходу та мою особисту участь у ньому. Цю велику перемогу саміту я подарувала Небесам.

Я цілком усвідомлюю посвяту пророка Мухаммеда справі утвердження багатої релігійної традиції ісламу, і багатьох видатних мусульманських лідерів, яких мені доводилося зустрічати, вважаю своїми синами. Завдяки цій події глави держав та лідери ісламського світу поглянули на мене зовсім з іншого боку — як на Істинну Матір та Матір миру. Саміт став чудовою подією, унікальною в історії Руху обʼєднання.

Наступного дня після саміту в Нігері відбувся історичний Фестиваль оновлення та Благословення сім'ї. Оскільки це була перша церемонія Благословення, яку я проводила в мусульманській країні, я молилася ревніше, ніж будь-коли раніше.
Зранку, перед Благословенням, президент поцікавився, чи добре я спала в новому домі — Нігері. Я радісно відповіла, що виспалася чудово завдяки теплому та привітному прийняттю. Після того, як ми коротко обговорили саміт, що пройшов напередодні, президентський ескорт провів мене до місця Благословення.

Дипломатичний протокол іноді називають «війною без зброї». Ось чому я називаю протокол Чонільґук «Небесним протоколом». Було заплановано, що під час Благословення з привітальним словом від імені уряду звернеться премʼєр-міністр. Отже, відповідно до протоколу, того дня я мала вийти на сцену для проведення Благословення разом із премʼєр-міністром. Однак голова Національних зборів зазначив, що як представник народу він повинен також вийти разом із нами.

Премʼєр- міністр погодився на це неочікуване прохання. Я вирішила оновити протокол, тож попросила премʼєр-міністра як представника уряду і голову Національних зборів, який представляв народ, стати по обидва боки від мене і разом вийти до місця, де мало відбутися Благословення. Це була особлива мить для мене, бо я відчула, якими близькими стали наші душі.

Місце проведення події заповнили пари, які вже знали, що таке Благословення, і прагнули його отримати. Красиві, одягнені в білий традиційний одяг, вони з гідністю та вдячністю брали участь у церемонії. Розвіявши попередні побоювання, мусульманські лідери врочисто пройшли священну церемонію Благословення. Серед присутніх було багато діючих та колишніх глав держав, спікерів парламентів, міністрів, парламентарів, релігійних лідерів та інших провідних очільників громадянського суспільства з усієї Африки.

Благословення розпочали з церемонії Святої води. Віддавши шану мусульманській релігійній чутливості, замість окроплення я занурила свої руки в миску зі святою водою й обережно торкнулася тильних сторін схрещених рук кожної представницької пари. Глядачі були зворушені: вони аплодували, й оплески не стихали, поки тривала церемонія.

Благословення шлюбу є всеохопним, воно виходить за межі рас, релігій та національностей. Завдяки небесним діям, узгодженим із місцевими традиціями, Небеса подарували Благословення в Нігері, а це наблизило створення єдиної родини людства на чолі з Небесним Батьком. Я пригадала, що 1991 року, коли моєму чоловікові повідомили, що мусульмани не сприймають звання «преподобний», він, не замислюючись, відповів: «Без проблем. Називайте мене Батьком Муном».
Вісімдесят відсотків території Нігеру займає пустеля. У такому суворому середовищі Небеса підготували Благословення для країни, зростивши праведних лідерів. Одним із тих праведників, що доклали найбільших зусиль до проведення саміту, був Касум Майга, депутат парламенту Нігеру. Він — найвідданіший серед синів — засвідчив, що в нього потекли сльози радості, коли я вийшла з літака, бо здійснилася його найзаповітніша мрія. Він першим подарував мені квіти на честь перемоги, яку здобула перша національна церемонія Благословення в мусульманській країні Африки. Після цієї події з усього світу почали надходити подяки та привітання: «Істинна Мати, Матір миру, обійняла іслам».

Фестиваль оновлення та Благословення сімʼї в Нігері став натхненою, навіть надзвичайною драмою. Коли заходи вже добігали кінця, доктор Юн, генеральний секретар нашої штаб-квартири Чонджонгун, від імені Чонільґук підписав меморандум про наміри розвитку Проєкту Небесної Африки з представниками Комісії Африканського Союзу, Економічним співтовариством країн Західної Африки (ЕCОWАS) та G5 регіону Сахель.

Завдяки цим подіям африканський континент і цілий світ докорінно змінилися; цей саміт запамʼятається надовго. Незважаючи на складні обставини, саміт обʼєднав усіх, хто був до нього причетним. Це створило передумови, й Небеса не могли не підтримати цихподій.

Я усвідомлюю, що мені вже майже 80 років, і я наближаються до межі тривалості життя на землі. Однак я як єдина Єдинородна Донька і Мати світу то хочу побувати скрізь, де на мене чекають. Небесний Батьку, я справді глибоко вдячна Вам за все.

Глава 11. Відновлення Ханаану на небесах і на землі

Проливний дощ, сльози радості

В Африці дощ вважають благословенням.
Дощ під час сьогоднішньої церемонії Благословення —
це сльози радості Небес.

Проливні дощі — поширене явище в Південній Африці. Однак ніхто не очікував, що дощитиме впродовж усього періоду мого перебування в Йоганнесбурзі в грудні 2019 року. Дощ лив годинами та днями. Перед прибуттям у мене майнула думка, що африканська континентальна церемонія Благословення буде надзвичайно складною. І ця думка стала пророчою.

Багато років ми планували провести континентальний саміт і церемонію Благословення в ПАР. На жаль, рівень Федерації сімей у Південній Африці не був достатнім для того, щоби спільно з урядом ПАР організувати саміт та Благословення. Однак 2018 роу ми нарешті налагодили звʼязки з народом та урядом ПАР під час спільного святкування сторіччя від дня народження Нельсона Мандели в Мвезо, а також саміту і церемонії Благословення в Кейптауні у 2018 році. На цій основі, завдяки ініціативам пророка Радебе та інших впливових релігійних лідерів, ми заклали підвалини для проведення саміту і Благословення на континентальному рівні.

Наші благословенні сімʼї і місіонери запросили до безпосередньої участі в подіях понад 100 000 пар. До того ж ми очікували, що мільйони громадян Африки та інших людей з сього світу візьмуть участь онлайн. І зусилля, спрямовані на мобілізацію людей, таки дали результат — ми отримали багато позитивних відгуків. Більшість учасників були з Йоганнесбурга, де розташований «ФНБ-стадіон», але були й такі, хто добирався кілька днів, щоби взяти участь у події. Загалом у церемонії взяли участь пари з 54 країн світу, найбільше осіб було з Мозамбіку, Замбії та Зімбабве. Державне телебачення, радіо Південної Африки та інші впливові ЗМІ з усієї Африки готувалися до прямого ефіру.

Однак пророк Радебе та господарі нервували, поглядаючи на небо. Упродовж восьми днів ішов дощ, і Йоганнесбург почало потроху затоплювати. У день Благословення почалася безперервна злива. Іноді вона ненадовго стихала, але потім знову дужчала. Підʼїзди до стадіону та дороги навколо нього були залиті водою; деякі райони затопило. Більшість представників уряду переконували нас перенести подію, бо не вірили, що люди прийдуть. Близько тридцяти відсотків орендованих автобусів скасували замовлення, розуміючи, що не зможуть дістатися до місць посадки пасажирів.
За день до церемонії пророк Радебе сказав мені, що ні вітер, ні дощ не відвернуть людей від участі в Благословенні.

Напередодні події, коли, мов дощ, полилися повідомлення про скасування автобусів, пророк Радебе та його команда перейшли в аварійний режим роботи і якимось чином замовили ще 500 автобусів. Пророк так наполегливо працював, бігаючи туди-сюди, щоб реалізувати те, чого,на його думку, прагнули люди — взяти участь у Благословенні. І коли день церемонії континентального Благословення настав, люди втілили своє велике бажання. Із 5-ої години ранку пари почали заходити на стадіон. Утворилися довгі черги, але всі терпляче чекали. Заходячи, учасники прямували на третій поверх, який мав захист від дощу.

Незважаючи на непогоду, святковий настрій охопив стадіон. Люди танцювали і співали, дякуючи за історичне Благословення, яке вони отримають від Єдинородної Божої Доньки. Панувала фестивальна атмосфера. Їхня посвята стала ще виразнішою, коли на прохання пророка Радебе учасники з третього рівня почали спускатися на перший поверх і виходити на поле. Навіть під плащами та парасольками більшість людей промокли вщент. Проте ніщо не могло зіпсувати їхнього настрою. Навіть після того, як усі зайняли місця на стільцях, учасники часто підхоплювались і починали танцювати, співати чи аплодувати. Посвята пророка Радебе та членів Церкви обʼявлення Божого була колосальною.

Прибувши на стадіон, я побачила наречених у смокінгах та весільних сукнях, які чекали Благословення. Коли мене помітили, то здійнявся галас. Я почула «Матір Мун! Матір Мун!», пролунали оплески. Я відчула, що хмари випускають зливи радості та благословення.

Однак несподівано трапилася ще одна прикра ситуація: коли я вже вийшла зі зеленої кімнати і от-от мала зайти в ліфт — вимкнулася електроенергія. Неймовірно, хоч музика і припинилася, учасники продовжували співати та аплодувати! Оминувши ліфт, я пішки пройшла три поверхи, щоб ні великі, ні малі перешкоди не стали на заваді проведення свята Благословення. Дійшовши до вхідного тунелю, я побачила пророка Радебе, який очікував мене, широко й привітно посміхаючись. Я дуже зраділа, побачивши його, і сказала: «Зробімо сьогодні все можливе!».

Він запросив мене вʼїхати на стадіон у машині з відкритим верхом. Ідея полягала в тому, щоб я обʼїхала поле стадіону і привітала учасників, перед тим як пройти до сцени. Через дощ ми дещо скоригували план, і закрили дах автомобіля. Попри це, коли ми виїжджали з тунелю на поле, натовп оглушливо вирував. Учасники вставали, махали руками, вигукуючи «Матір Мун», коли ми проїжджали повз почесну варту.

Після того як наш автомобіль проїхав кілька метрів полем, сталося диво. Сильний дощ раптово припинився. Натовп рушив до нижніх трибун без даху, щоби побачити мене, і відразу стало помітно, що стадіон переповнений. Мене знову охопило відчуття вдячності до нашого радісного Небесного Батька, який завжди працює за лаштунками. Відкривши дах автомобіля, ми з пророком Радебе почали махати руками, вітаючи захоплений натовп. Овації та вигуки глядачів справді вражали. Це було дивовижне видовище. Пророк Радебе поглянув на мене і з гордістю сказав: «Матір! Увесь стадіон заповнений».

7 грудня 2019 року: церемонія Благословення шлюбу 200 000 осіб, Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка

Я вийшла на сцену, щоби провести церемонію. Уперше в історії людства ми провели континентальну церемонію Благословення, а Африка стала першим континентом, який удостоївся такої честі. Сто шістдесят дві пари представляли 54 країни; серед них, зокрема, було 54 пари молодят, 54 раніше одружені пари і 54 пари релігійних, урядових діячів та вождів племен. На сцені розмістилося понад 100 представників, поміж яких були пʼять діючих глав держав та офіційні урядові делегації. Учасниками Благословення, окрім зазначених VIP-персон, були також шестеро колишніх глав держав, дванадцятеро спікерів парламенту, 140 парламентарів, 219 традиційних правителів, 127 релігійних лідерів та понад 80 представників засобів масової інформації з 30 країн.

Серед них був і король зулусів — найбільшого племені ПАР. Це племʼя славилося тим, що чинило опір завоюванню європейських сил. Зулу відіграє головну роль у формуванні самобутності та традицій сучасної Південної Африки. Тож така плеяда відомих пар і свідків на сцені додала вагомості церемонії Благословення.

Отже, я провела церемонію Святої води, від усієї душі благословляючи відроджений континент, Небесну Африку, континент надії та благословення. Пророк Радебе вийшов на сцену, щоби взяти чашу зі святою водою і допомогти мені. Нехтуючи дотриманням протоколу, що відповідає його посаді, пророк Радебе з радістю допомагав мені. Я відчула, що він і є тим шанобливим сином, який прагне допомогти матері.

Після церемонії Святої води відбулося проголошення та молитва Благословення. Цього благословенного дня я вилила свою душу Африці: «Надія численних пророків, королів і традиційних правителів цього континенту полягає в тому, щоб через служіння Небесному Батькові настав день сталого миру. Я щиро молюся, щоб Небеса благословили цей континент».

Поки я молилася, знову пішов дощ. Ми всі відчули, що це були не сльози скорботи, а Божі сльози радості. Згодом пророк Радебе сказав: «Дощ, який падав, немов водоспад у Південній Африці, під час Благословення, символізував сльози радості Небес. Дощ змив Божий біль, якого йому завдали нещастя в Африці». Мене також неабияк зворушили слова пророка Радебе, коли він звернувся з привітальним словом: «Сьогодні особливий день Благословення для африканського континенту. Ми всі щиро вітаємо Істинну Матір, Єдинородну Божу Доньку, яка обʼєднує всі раси та народи світу. Я вважаю, що нині починається нове майбутнє Південної, та й усієї Африки. Вона дійсно наша Істинна Мати».

Континентальна церемонія Благословення стала великим історичним тріумфом. Отже, 2019 рік завершився ідеально, відчинивши ворота в 2020-й! Коли ніхто не вірив, що ми зможемо відновити країну, ми заклали основу для створення небесної країни та небесного континенту. Ми стали першими на цьому незвіданому шляху — й здобули велику перемогу Небес на континентальному рівні. Це був справді чудовий день.

Глава 11. Відновлення Ханаану на небесах і на землі

Небесний об’єднаний світ в Океанії

Я прагнула, щоб у 2019 році кілька поколінь Істинної Сімʼї відіграли провідну роль, встановивши зразковий шлях до відновлення країн. Щоб, успадкувавши цю сферу перемоги, вони відновили сім країн і в такий спосіб підготували подарунок Небесному Батькові та Істинному Батькові. Тож запросила членів своєї сімʼї як спеціальних посланців, що представляють небесний і земний світи, керувати двома мітингами надії. Родини Мун Хьо Джина (Мун Йон А) та Мун Хин Джина (Мун Хун Сук) очолили події в Палау, а Мун Сон Джин та Пак Ін Суп керували заходами в Домініканській Республіці.

Республіка Палау розташована в західній частині Тихого океану. Країна складається з 340 прекрасних островів, які нагадують про первісне творіння Бога. Ми з чоловіком вперше відвідали Палау 2005 року, щоб відкрити там філію Федерації всесвітнього миру. Я вдруге навідалася туди у 2006 році з кількома своїми дітьми, виступивши перед великою аудиторією.

Коли настав час планувати саміт перших леді 2019 року, ми вирішили, що ідеальним місцем для його проведення стане Палау. У цій країні саме матір є центром сімʼї, суспільства та традиційної культури. Президенти та перші леді Палау активно підтримують наш рух ще з 1992 року. Мене неабияк розчулило те, що перша леді Палау приїхала до Кореї, аби віддати шану моєму чоловікові на церемонії його вознесіння.

Те, що жінки мають відіграти головну роль у створенні тихоокеансьської цивілізації, є проведенційною необхідністю. А отже, в тому, що Азіатсько-тихоокеанський саміт перших леді та церемонія Благословення, які позначають початок Небесного обʼєднаного світу, пройшли в матріархальному суспільстві Океанії в Палау, приховано глибокий сенс. Зважаючи на ту обставину, що чисельність наших членів церкви в Палау доволі мала, проведення там саміту та церемонії Благословення стало справжнім викликом. Тому я вдячна всім місцевим членам церкви та волонтерам, які допомогли нам з організацією.

9 грудня 2019 року, напередодні головної події, ми провели вітальний банкет для понад 300 поважних гостей із 36 країн. Серед них були Президент та перша леді Палау Томас і Деббі Ременгесау, а також восьмеро як нинішніх, так і колишніх перших леді, спікер законодавчих зборів Тонги та його дружина, парламентарії з Бутану та Шрі-Ланки. Вечеря проходила під спокійним чистим нічним небом, усіяним зірками. У своєму вітальному слові президент сказав: «Хоч я є президентом цієї країни, сьогодні ж прийшов у гості на запрошення своєї дружини, першої леді, котра є господинею цьогорічного саміту». Це було святкове та дружнє зібрання, на якому кожен учасник почувався, як удома. Водночас це був тужливий бенкет, бо багато учасників, включно з президентом та його дружиною, любʼязно говорили про те, як довго вони чекали зустрічі з Істинною Матірʼю.

Наступного дня, 10 грудня, учасники Азіатсько-тихоокеанського саміту перших леді 2019 зібралися в культурному центрі «Нгарачамайонг». Церемонія відкриття розпочалася зі звернення першої леді. Тоді моя посланниця і невістка, президентка Міжнародної федерації жінок за мир у всьому світі Мун Хон Сук прочитала моє звернення як засновниці. Через неї я передала свою любов не лише Палау, а й усій Океанії, вихідній точці тихоокеанської цивілізації. У минулому Батько Мун проголосив настання «Епохи тихоокеанського регіону», підкреслюючи провіденційну важливість Азіатсько-тихоокеанського регіону. 1992 року він каліграфічно написав китайськими ієрогліфами «Обʼєднаний світ почнеться з Океанії», вознісши Богу молитви та виконавши інші духовні умови заради відновлення Океанії.

Завдяки 40-денному всесвітньому шляху відновлення Ханаану для заснування Чонільґук було закладено основу для Азіатсько-тихоокеанського обʼєднання. Мене на національному рівні підтримали на Камбоджійському і Тайванському мітингах надії в листопаді, які були повʼязані з китайськими громадами в усьому світі. На Африканському саміті в Нігері я заручилася підтримкою Африки на континентальному рівні. Саміт мітингу надії та церемонія Благословення в Палау стали підґрунтям Азіатсько-тихоокеанського обʼєднання.

Дружини президентів, учасниці Азіатсько-тихоокеанського саміту перших леді, з материнським серцем вирішили взятися за розвʼязання фундаментальних проблем світу. Вони назвали цей захід Днем визволення жінок, який встановила Істинна Матір людства. Це був справжній жіночий день з іще однієї причини — на відміну від інших самітів, тут підготовку проводили саме жінки, яким чоловіки допомагали.

Наступного дня, 11 грудня, за підтримки уряду відбулася церемонія Благословення. Історичні події завжди долали певні труднощі, тож і ця не стала винятком. Напередодні церемонії близько опівночі секретаріат президента повідомив нам, що наш захід збігається в часі із засіданням з питань державного бюджету, тому президент не зможе прийти. Ця звістка була немов грім серед ясного неба, й ми відчули моральне спустошення. Однак наш дух відродився, коли наступного ранку перша леді Палау разом з іншими дружинами президентів увійшли до центру, де проходила церемонія Благословення, і ведучий радісно оголосив, що прибув президент і прямує до сцени.

Саміт перших леді і Благословення в Палау стали важливою віхою в Божому провидінні. Отже, Океанія стала вихідним пунктом тихоокеанської цивілізації, прикметною рисою якої є материнське серце, здатне віддавати знову і знову. Тихий океан відомий як символ миру, жіночності і, зокрема, материнства. Ми здобули цю перемогу не лише завдяки керівництву та населенню цієї прекрасної острівної держави, а й обидвом моїм невісткам і членам Федерації сімей Азійсько-Тихоокеанського регіону, котрі обʼєдналися в щирій молитві, із серцем, яке не могло залишити Небеса байдужими.

Ми — єдина сімʼя і єдина Свята спільнота Небесного Батька. Я переконана, що зупинитися — означає зазнати невдачі; тоді як наполегливо продовжувати рух — це досягати успіху. Тому я безперервно прямую вперед, незважаючи на труднощі, які постають переді мною. Я маю бути матірʼю любові і доброзичливості, котра за будь-яких обставин, не помічаючи помилок, попіклується про все з материнським шімджон, широким, як океан. Тож нині я прокидаюся вночі, щоби вкрити всіх дітей світу ковдрою, коли вони сплять.

Глава 11. Відновлення Ханаану на небесах і на землі

Квіти надії розквітають у Небесній Латинській Америці

Ми з чоловіком часто розмовляли про Латинську Америку. «Це місце, яке ми ніколи не забудемо», — казав він. «Саме Латинській Америці ми присвятили значну частину наших золотих років», — відповідала я. Мені зараз боляче, бо розумію, що багато ще належить зробити. Порівнюючи з іншими частинами світу, найревніших зусиль ми з чоловіком доклали в Латинській Америці. Ми присвячували себе й виконували умови під палючим сонцем; ми вкривалися пилом зголови до ніг, орючи поля надії. Навіть зараз, заплющивши очі, я яскраво бачу сцени провидіння, що розгорталися в Латинській Америці. Ця земля просякнута нашими з чоловіком сльозами і потом. Сьогодні, попри те, що іноді цей регіон здається пустелею відчаю, ми знову ростимо там квіти надії.

2005 року ми з Батьком Муном прибули до Сан-Паулу з метою заснування бразильського відділення Федерації всесвітнього миру. У цьому місті часто проходили засідання регіональної Ради миру. Я обрала Сан-Паулу для проведення там у серпні 2018 року саміту Латинської Америки та мітингу надії. Ці події запалили дух національного відновлення у всій Латинській Америці. Опираючись на цей дух, Домініканська Республіка, що в Карибському басейні, прийняла мітинг надії, який пройшов 14-15 грудня 2019 року.

Урочисте відкриття саміту Латинської Америки та Карибського басейну відбулося в готелі «Hodelpa Gran Almirante» та державній будівлі уряду в провінції Сантьяго Домініканської Республіки. У події взяли участь понад 500 осіб із 43 країн, включно з Бразилією, Мексикою, Аргентиною, Колумбією та Гватемалою. Були присутні, зокрема, Його Високоповажність Президент Гватемали Джиммі Моралес та пʼятеро колишніх глав держав із Тринідаду і Тобаго, Нікарагуа, Еквадору, Болівії та Гаїті. Від Домініканської Республіки Президент Даніло Медіна призначив своїм офіційним представником губернаторку Сантьяго Анну-Марію Домінгес. Серед інших гостей — 10 діючих і колишніх спікерів парламентів, 30 парламентарів та десятки лідерів міжконфесійних і громадських організацій, бізнесу та медіа.

Колишня перша леді Нікарагуа Марія Флорес віддала шану нашим ідеалам у своєму вступному слові, а відтак моя посланниця і дочка, віцепрезидентка Міжнародної федерації жінок за мир у всьому світі, докторка Мун Сон Джин звернулася до присутніх, зачитавши мою промову. «Зрештою, справжній тривалий мир зможемо досягнути, лише коли пізнаємо і зрозуміємо Бога, нашого Небесного Батька, — сказала вона. — Тільки поєднавшись із Божою волею і провидінням, ми знайдемо незмінні рішення».

Потім докторка Мун вручила нагороди представникам з 15 країн і отримала сертифікат на моє імʼя, згідно з яким мене визнано Матірʼю миру та удостоєно звання почесної громадянки Домініканської Республіки.

Саміт завершився відкриттям відділення Міжнародної ради на вищому рівні за мир у Латинській Америці. Президент Міжнародної федерації всесвітнього миру доктор Томас Волш сказав, що рада служитиме форумом, на якому глави держав та урядів — як теперішні, так і колишні — зможуть обʼєднати свій унікальний досвід у подоланні найсерйозніших проблем на шляху до побудови миру сьогодні. Четверо колишніх президентів — Ентоні Кармона (Тринідад і Тобаго), Розалія Артеага (Еквадор), Хоселерме Приверт (Гаїті) та Хайме Пас Самора (Болівія) — виступили з промовами і висловили свою рішучу підтримку. Колишній член Палати представників США, співголова Міжнародної асоціації парламентарів за мир (IAPP) Ден Бертон офіційно запропонував цю ініціативу, і всі присутні діючі та колишні глави держав погодилися поставити свої підписи.

Після саміту учасники приєдналися до дванадцятитисячної аудиторії Фестивалю миру і сімʼї на стадіоні «Гран-Арена-дель-Сібао». Родзинкою цієї прекрасної події стала церемонія Благословення 6000 пар. Президент Моралес відкрив церемонію, а мої дочка і зять, Мун Сон Джин і Пак Ін Суп, її провели. Муніципальна поліція Домініканської Республіки була співорганізатором цього Фестивалю миру і сімʼї, а сімʼї та друзі 4000 міських та 600 національних поліцейських прийшли, щоб відстояти ідеал «єдиної родини людства на чолі з нашим Небесним Батьком». Ін Суп і Сон Джин вручили нагороди 10 представникам цих мужніх громадян.

Мітинг надії в Домініканській Республіці пройшов успішно завдяки відданості лідерів та членів церкви усієї Латинської Америки, які не зупинилися, попри складні умови. Вони принесли квітку надії, яка розквітне в Небесній Латинській Америці. Я впевнена, що в майбутньому ця квітка ще довго примножуватиме благословення.

Глава 11. Відновлення Ханаану на небесах і на землі

Шлях до єдиного небесного світу

Коли це все відбулося, я зрозуміла, що навіть якби ціле небо було паперовим, а всі моря — чорнильними, їх би не вистачило на те, щоб описати цей шлях сліз. Подолавши фізичні обмеження, ми далі рухалися вперед, навіть ризикуючи життям. Це був переможний шлях, завдяки якому втілилися наші сподівання та бажання. Нарешті в історії провидіння настала довгоочікувана епоха Небесної країни та Небесного континенту.

У кожної країни та континенту — свій унікальний шлях відновлення. Перші сім країн завершували його впродовж семи років після Святого Вознесіння Істинного Батька у 2012 році. Бог відтворив ці сім країн як Небесні країни.
На підставі реальної перемоги семи Небесних країн та Небесного континенту ми наблизились до історичного дня, коли, сповнені рішучості, зможемо досягнути кінцевої мети нашої подорожі — єдиного небесного світу.

Сполучені Штати — християнська країна на веденому духом континенті. Я хочу розповісти про шлях становлення США як Небесної країни. Шляхи християнства та США переплетені. Римська імперія легалізувала християнство 313 року. З Італійського півострова християнство, пройшовши Європою, зміцніло на Британських островах. Однак протягом наступного тисячоліття Велика Британія не спромоглася практикувати вчення Ісуса «любити свого ближнього, як самого себе». Вона поставила монарха главою церкви і створила державну монополію на релігію. До XVII століття Велика Британія міцніла, та разом з тим почала гнобити багатьох щирих послідовників Ісуса. Боже провидіння більше не могло там розвиватися, тож рушило на Захід із пуританами, які мужньо перепливли неспокійний океан, шукаючи свободу віросповідання. Сполучені Штати, які ми бачимо сьогодні, зʼявилися завдяки тим жертовним християнам.

Ми з чоловіком провели багато десятиліть у Сполучених Штатах. Завдяки глибокому християнському корінню і вірі її народу в Бога, ця країна має провіденційне значення для Небес. Проте ми зіткнулися з багатьма важкими випробуваннями на нашому шляху. Я вже розповідала, що в липні 1984 року уряд США відправив Батька Муна до вʼязниці. Так само, як і десятиліттями раніше в Північній та Південній Кореї, це був випадок, коли комуністи та невідомі християни обʼєдналися навколо спільної мети — протистояти Божій діяльності через Істинних Батьків. На щастя, багато праведних американських християн та політичних лідерів, як лівих, так і правих, виступили проти увʼязнення Батька Муна. Деякі пастори на знак протесту створили за Білим домом імпровізовані тюремні камери. Тисячі християнських лідерів відвідали тижневий семінар «Братство спільних страждань» у Вашингтоні, округ Колумбія, і приєдналися до Міжнародного альянсу меншин та Коаліції за свободу віросповідання. Люди честі з американського уряду, засобів масової інформації та духовенства засуджували увʼязнення Батька Муна як кричущий напад на свободу віросповідання. 1987 року ці люди обʼєдналися в Американський конституційний комітет, а згодом — в Американську коаліцію свободи.

Протягом трьох років після звільнення Батька Муна з Данбері ми організовували поїздки 7000 представників духовенства до Кореї та Японії на розширену Міжконфесійну конференцію духовенства. Тисячі американських пасторів молилися біля Скелі сліз у Пусані, як десятиліттями раніше пророкував Батько Мун. 1996 року 5000 членів американського християнського духовенства взяли участь у наших семінарах з теми «Істинні сімейні цінності» та розпочали рух Благословення духовенства.

У листопаді 1997 року служителі всіх конфесій молилися на Благословенні 40 мільйонів пар на Роберт Ф. Кеннеді Меморіал Стедіум у Вашингтоні, округ Колумбія. На цьому підґрунті в 2000 році на кордоні Північної та Південної Кореї ми заснували Конференцію американського духовенства з лідерства (American Clergy Leadership Conference — ACLC). Наступного року ACLC організувала тур виступів з темою «Ми вистоїмо» пʼятдесятьма штатами, під час якого ми з чоловіком проголошували в церквах правду про Ісуса та Істинних Батьків. ACLC стала рушійною силою близькосхідної мирної ініціативи, яка в 2003 році поховала хрест образи між євреями, християнами і мусульманами та в Єрусалимі коронувала Ісуса як справжнього короля.

Завдяки цьому та нашій діяльності протягом наступного десятиліття на великій зустрічі ACLC у Лас-Вегасі 2015 року я вперше заявила: «Я прийшла як Єдинородна Донька Бога та людства. Тож давайте разом втілювавати Божу волю!». Священники вітали мої слова оваціями. «Чому ми досі не знали цієї істини?» — запитував дехто з них. «Чому цей очевидний факт ніколи не спадав нам на думку?» Я кинула виклик цим тисячам служителів: «21 століття — це епоха Істинних Батьків. Хто є обраним народом цього віку? Відповідь: ви! Ви — обрані люди 21 століття на чолі з Істинними Батьками».

Квітень 2019 року: Мати Мун з єпископом Ноелем Джонсом у церкві «Місто біженців», Лос-Анджелес, США

Відгукнувшись на цей заклик, Федерація сімей за мир та єдність і ACLC організували церемонії Благословення та мітинги надії «Мир починається з мене» для встановлення єдиного небесного світу в нью-йоркському «Медісон-сквер-гарден» у липні 2017 року, в «Нассау Колізей» на Лонг-Айленді в листопаді 2018 року, а також у Лос-Анджелесі і Лас-Вегасі у квітні та червні 2019 року. У Лос-Анджелесі, натхненний не лише ACLC, а й молоддю лос-анджелеської CARP, єпископ Ноель Джонс із церкви Місто біженців, колишній наставник президента США Барака Обами, засвідчив, що я — Мати миру.

«Докторку Хан Хак Джа спеціально послано для обʼєднання людства», — оголосив він перед пʼятитисячною аудиторією і запросив усі пари отримати Благословення шлюбу. Наприкінці мітингу церква «Місто біженців» підняла прапор нашої Федерації сімей.

За пів року, 31 жовтня 2019 року, в готелі «Лотте», що в Сеулі, близько 700 представників духовенства, зокрема і 40 американців та 400 корейців, взяли участь у відкритті Конференції корейського духовенства з лідерства (Korean Clergy Leadership Conference — KCLC ). 28 грудня 2019 року, на завершення мого 40-денного всесвітнього шляху відновлення Ханаану для заснування Чонільґук, духовенство з усього світу зібралося, щоби заснувати Всесвітню конференцію духовенства з лідерства (World Clergy Leadership Conference — WCLC). У пруденційному центрі в Ньюарку, що в штаті Нью-Джерсі, зібралося 25 тисяч учасників мітингу «Мир починається з мене»: до 400 американських церковнослужителів приєдналося понад 600 християнських служителів із 70 країн, зокрема 160 пасторів з Південної Кореї, а також видатні духовні лідери з Японії, Латинської Америки, Азії та Африки. З Європи прибули пастори із Всесвітньої ради церков — найбільшої у світі ради християн. Загалом 1000 християнських провідників обʼєдналися під прапором єдиного небесного світу на чолі з нашим Небесним Батьком.

Я глибоко вдячна Небесам за Всесвітню конференцію духовенства з лідерства. Обʼєднання християнства було частиною мого проголошення про те, що слід довести працю Істинного Батька до остаточного завершення, тож ця подія стала важливою віхою в цьому провидінні. На мітингу преподобна Пола Вайт, духовна радниця президента США Дональда Трампа, розповіла, в якому напрямку має рухатися США заради нашого Небесного Батька. Тоді виступили шестеро християнських лідерів як представники різних регіонів світу. Серед них Америку, зокрема, представляв архієпископ Джордж Август Столлінгс, Південну Корею — співголова KCLC преподобний Кім Су Ман й Африку — пророк Самуїл Радебе.

28 грудня 2019 року: Всесвітня конференція духовенства з лідерства (WCLC), Мітинг надії, Ньюарк, Нью-Джерсі

«Тільки цьогоріч ми провели два Благословення в Південній Африці, — сказав пророк Радебе. — У червні під час національної церемонії Благословення, у якій взяли участь понад 60 000 людей, Істинна Мати вознесла молитву за звільнення молодих людей, які пожертвували своїм життям, борючись проти гноблення та несправедливості. Після цього 7 грудня на «ФНБ-стадіон» у Йоганнесбурзі ми провели континентальну церемонію Благословення для 200 000 людей та проголосили Небесну Африку. Нині Африка — це Африка в центрі з Богом».

Тоді єпископ Ноель Джонс засвідчив: «Істинна Мати відкрила особливий погляд не тільки американському духовенству, а й усім нам. Хто зможе втілити цей глибокий бачення?».

На цьому підґрунті я проголосила своє послання: «Християнам слід зосередити увагу не тільки на Другому пришесті Христа, а й на його нареченій, Єдинородній Доньці. Небеса обрали корейський народ у цей історичний час і породили не лише Батька Муна в 1920 році, а й послали 1943 року Матір Мун, Єдинородну Доньку. Ми повинні знати, що Благословення, яке сьогодні дарувала Єдинородна Донька, Істинна Мати — це довгоочікувана мрія людства і бажання нашого Небесного Батька впродовж шести тисяч років». Промовивши ці слова, я заплакала. Серця всіх присутніх відчули ці сльози.

Під час заходу багато представників духовенства кардинально змінили свої попередні уявлення про наш рух. Я вірю, що Небеса можуть прийняти навіть слова одного священника як представника всього християнства: «Завдяки цій події я усвідомив, що чутки про Церкву обʼєднання далекі від істини. Я зрозумів, що закривав очі та вуха перед істиною цієї групи, почувши що це “культ” чи “єретики”. Але ознайомившись із головною ідеєю Федерації сімей, я отримав потужне усвідомлення, що без небесного керівництва преподобний Мун Сон Мьон і докторка Хан Хак Джа не здійснили б такої неймовірної роботи».

Інші також ділилися схожими поглядами:
— Тепер мої релігійні уявлення змінилися; я відчуваю, наче став новонародженим християнин.
— Чому я виступав проти них? Я шкодую, що протистояв їм, не знаючи насправді, хто вони.
— Я зворушений. Я знаю, що Рух обʼєднання виконує доручення Бога, тож відтепер я буду щиро допомагати їм у їхній діяльності.
— Мене зворушили усвідомлення того, що докторка Хан Хак Джа — Єдинородна Донька, а також її обіцянка побудувати чистий Едемський сад за принципами Істинної Сімʼї.

Мій чоловік і я всім серцем любимо Америку та живемо заради її спасіння. Ця любов дозволила нам витримати роки критики та переслідувань, зокрема і дуже несправедливе увʼязнення Батька Муна, та зробити приношення всього цього заради Небесного Батька та людства.

Після Святого Вознесіння Істинного Батька в 2012 році я взяла на себе велике зобовʼязання. Бог направляв мене, коли я долала тяжкі обставини та болючі випробування. І ось я завершила семирічний шлях, спрямований на навернення країн в обійми Бога. Останній 40-денний шлях наприкінці 2019 року — це незвіданий шлях пустелею як на небі, так і на землі. Моя мета — заснувати Боже Царство Чонільґук у світовому Ханаані. Цей шлях відновлення історії було завершено на глобальному саміті Бачення 2020 у Кореї в лютому 2020 року. Він став маяком надії, який запалили напередодні глобальних перетворень.

Глава 11. Відновлення Ханаану на небесах і на землі

Народження небесного світу

Протягом десятиліть я тримала одну фотографію біля свого серця. І коли я заплющую очі, вона відразу постає перед очима. На світлині — жінка з маленькою дівчинкою на спині, яка тримає прапор Кореї. Її було зроблено на ринку Анджу мого рідного міста. Обличчя жінки сповнене відчаю, і здається, ніби вона хоче вхопитися за когось і розповісти про свої складне становище.

Це фото моєї бабусі по материній лінії Чо Вон Мо, котра несе свою дочку — мою маму Хон Сун Е — на спині під час участі в Русі Першого березня за незалежність 1919 року. Мій дядько розповідав мені цю історію, коли ми розглядали це фото. На жаль, ми не взяли його зі собою, коли тікали з Півночі. Можливо, воно ще десь збереглося в моєму рідному місті.

І ще була дуже схожа фотографія бабусі Чо, яка махає прапором Кореї. Це фото було зроблено 15 серпня 1945 року, і на цій світлині вона несе на спині вже мене. Цього разу її обличчя сповнене радості, і вона готова обіймати всіх, кого зустріне.

Вирази її обличчя на обох фотографіях є протиставленням смутку втрати нації та радості її повернення. Так і наша скорбота за тим, що ми втратили Божий світ, незабаром перетвориться на радість з приводу його повернення.

З тієї миті, як я почала розуміти мову, моя бабуся, мамина мама, казала мені: «Бог — твій Батько». Її слова стали основою моєї віри. Вони вивели мене на шлях, яким я йду. Ми з чоловіком, Батьком Мун Сон Мьоном, усе своє життя прожили заради звільнення Божої Батьківщини. Нам немає чого соромитися або приховувати. Я ніколи не озиралася назад — ні ліворуч, ні праворуч; я завжди дивилася лише вперед. Я ніколи не залежала від обставин: удень чи вночі — я ніколи не перебувала без Небесного Батька. У Кремлі ми сказали керівникам, що вони повинні знести памʼятники Леніну і прийняти Бога. Ми також відкрито говорили в президентській резиденції в Північній Кореї. На цій основі президент Михайло Горбачов та голова Кім Ір Сен відкрили свої душі. Ми ніколи не вагалися на шляху до визволення Божої Батьківщини.

Щоразу, коли виникали кризи, Небесний Батько спрямовував нас стовпами вогню та хмар.

$Церемонія Святого Сонхва Батька Муна.jpg$
15 вересня 2012 року: Церемонія Святого Сонхва Батька Муна, який вознісся 3 вересня у віці 93 років. Близько 250 000 людей з усього світу зібралися, щоб віддати йому шану

Стоячи перед святим тілом Істинного Батька в 2012 році, я пообіцяла зі сльозами на очах: «До кінця своїх днів я обовʼязково засную Чонільґук на землі!». За кожної нагоди я повторюю ці слова. Після вознесіння Істинного Батька я рушила вперед, як той Дон Кіхот, поширювати наше вчення та обіймати світ. Я кожного дня жила з думкою про свою обіцянку Батькові Муну.

22 лютого 2013 року: Мати Мун проголошує прихід Божого Царства Чонільґук у Всесвітньому центрі миру, HJ Чонвон, Південна Корея

Республіка Корея не віддала шану Істинному Батькові під час його церемонії Сонхва. Ось чому я публічно зобовʼязалася відновити сім країн до 2020 року та заснувати Чонільґук як подарунок йому. Після цього звершення до Кореї повернулася провіденційна можливість. Заклик тихоокеанської культури хьоджьон віддавати знову і знову має пустити коріння і дати видимі плоди в цій країні. Ці двері будуть відчинені не завжди.

Напередодні Нового року (наприкінці 2018) члени церкви з усієї Кореї зібралися у Всесвітньому центрі миру Чоншім, щоби помолитися за встановлення епохи Обʼєднаної Небесної Кореї. Із вечора 2018 до ранкових годин нового 2019 року ми слізно просили Бога відновити корейську націю та звільнити Батьківщину нашого Небесного Батька.

Тієї зими та навесні я виступала на пʼятьох мітингах надії в Південній Кореї. У Сеулі взяло участь 100 000 людей. Ми популяризували обʼєднання Північної та Південної Кореї під гаслом «Успадкуйте небесну удачу, принесіть єдність країні».

Ми також провели мітинг на честь військ Організації Обʼєднаних Націй, які допомогли Кореї під час Корейської війни. У провінції Чунчон наш мітинг проходив під гаслом «100-річчя Руху Першого березня та Руху за мир між Кореєю та Японією». У провінції Кьонсан ми провели мітинг для лідерів міст та громад, а в регіоні Хонам темою мітингу обрали «Нове життя на чолі з Істинною Матірʼю та становлення епохи тихоокеанської цивілізації».

В окрузі Ганджін були села, які багато років не чули крику новонароджених. Схожа ситуація склалася і в багатьох сільськогосподарських районах Кореї, тому що молоді жінки переїхали до міст. Ми провели «Мітинг надії за народження дітей та Істинні Сімʼї в окрузі Ганджін» та церемонію Благословення в трьох селах. У всьому окрузі Ганджін панувала святкова атмосфера. Я надіслала святі одежі, які дуже цінувала, в подарунок зрілій парі, що була однією з представницьких пар під час церемонії Благословення. Пізніше вони подякували мені, бо в них народилися близнюки, після того як вони одягали цей одяг! Дивовижно, але три пари-учасниці цих церемоній Благословення народили близнюків. Крім того, наче впіймавши хвилю, корова місцевого фермера також народила телят-близнюків.

Голова округу надіслав відеозвернення, на якому він вклоняється на знак своєї подяки. Він сказав, що Корея переживає демографічний спад, бо надто мало укладають шлюбів та народжують дітей, тому кількість робочої сили скорочується. Він сказав, що церемонія Благословення Федерації сімей — це шлях справжнього патріотизму, адже тільки вона може врятувати країну.

Іноді я запитую себе: «Що принесе спасіння цьому світові для нашого Небесного Батька?». Не тільки в Кореї триває демографічний спад. Японія, Китай, Європа, Росія — в багатьох країнах і частинах світу народжуваність падає. Єдине розвʼязання цієї проблеми — нести радість через Благословення шлюбів у гармонії з Небесним Батьком. Благословення обдаровує нас миром зсередини, приносить його в наші сімʼї і громади, країни та світ, на небо і землю — Святу спільноту Небесних Батьків.

Сто років тому заради звільнення своєї Батьківщини моя бабуся підняла прапор Кореї, який вона до цього ховала біля грудей. Сьогодні, щоб звільнити батьківщину нашої глобальної родини, ми повинні підняти прапор Небесних Батьків, який ми ховали у своїх грудях. Так само, як і вона, ми повинні пристрасно жити заради Божого Царства Чонільґук.

Світанок нової історії стає дедалі яскравішим. Поява Єдинородної Доньки в провидінні відновлення подарувала людству нову надію. Ми завершуємо Небесне провидіння, несучи нашому глобальному селу послання Матері миру. Погляд 2020 привів нас на вершину гори. Тож нині усією душею привітаймо сонце, що сходить. Крокуймо разом у світлу, нову, багатонадійну епоху заснування Божого Царства Чонільґук.