Церква без деномінації
У корейців є приказка: «Хто зʼїдає багато прокльонів, той довго живе». Якби я жив пропорційно до кількості отриманих прокльонів, то міг би прожити ще сто років. Часто мій живіт замість їжі наповнювався прокльонами, тому я можу себе вважати найситішою людиною на світі. Коли я заснував церкву в Пхеньяні, традиційні церкви протистояли мені й закидували мене камінням, і тепер вони відновили свої переслідування, цього разу в Пусані. Ми не встигли повноцінно почати нашу діяльність як церква, а вони вже стали завдавати нам клопоту. Слова «єретик» і «псевдо» так часто додавали до мого імені, що здавалося, вони були його невід'ємною частиною. Словосполучення «Мун Сон Мьон» стало просто синонімом єресі та псевдорелігії. Навіть важко почути моє ім'я без цих епітетів поряд.
Переслідування досягли свого апогею. Ми закрили нашу хатину в Пусані та переїхали спочатку до Тегу, а 1954 року вже до Сеула. Ми орендували будинок у Букхакдоні в околицях міста, неподалік парку «Джанчундан», і вивісили табличку з написом «Асоціація святого духу за об’єднання світового християнства». Ми вибрали цю назву, оскільки хотіли показати, що не належимо до жодної конфесії і одночасно не плануємо створювати нової.
Кажучи «світове християнство», ми мали на увазі християн усіх часів в усіх куточках світу. «Об’єднання» — це мета, якої ми прагнемо досягти, а «святий дух» означає гармонію між духовним і фізичним світами, яка досягається завдяки любові між батьком і сином. Отже, це означає: «Духовний світ на чолі з Богом, з нами». Зокрема «об’єднання» — має на увазі моє прагнення втілити Божий ідеальний світ. Об’єднання — це не союз. Союз — це коли двоє збираються докупи. Об'єднання — це коли двоє стають одним цілим. Згодом саме «Церква об’єднання» стала нашою загальновідомою назвою, але це інші стали нас так називати. Спочатку студенти університету називали нас «Сеульською церквою».
Мені не подобається використовувати слово «кьохе» (церква) в його загальному значенні. Але мені подобається закладений у цьому слові сенс китайських ієрогліфів. «Kьo» означає «навчати», а «хе» —«збори». Тобто у буквальному перекладі з корейської це означає «збори для навчання». Слово «релігія», «чон-ґьо», складається з двох китайських ієрогліфів, що означають відповідно «центральний» і «вчення». Отже, кажучи «церква», ми маємо на увазі збори, де навчають основ. Але зазвичай люди не вживають слово «кьохе» у значенні ділитися чимось один з одним. Тому я не хотів використовувати слово «церква», щоб не відокремлювати нас від інших. Я не хотів засновувати ще одну деномінацію. Я сподівався розвинути церкву без деномінації. Справжня релігія намагається спасти націю, навіть якщо для цього доведеться пожертвувати самою релігійною організацією; вона намагається спасти світ, навіть пожертвувавши своєю нацією; і намагається врятувати людство, навіть якщо для цього треба пожертвувати цим світом. Керуючись таким ставленням, жодна деномінація ніколи не повинна претендувати на першість.
Нам потрібно було вивісити знак церкви, але в душі я був готовий зняти його будь-якої миті. Варто повісити табличку з назвою «церква», відразу виникає розподіл між церквою і не церквою. Неправильно розділяти одне єдине ціле. Я ніколи про це не мріяв і не прагнув так робити. Якщо мені потрібно буде зняти цей знак, щоб спасти націю чи світ, я готовий це зробити хоч зараз.
На жаль, я не мав вибору, тому ми повісили нашу табличку біля парадного входу. Було б краще, якби ми повісили її якнайвище, та наш дах був занизьким, щоб це зробити. Зрештою, ми повісили її приблизно в дитячий зріст. Отже, діти знімали її, щоб погратися, і врешті розбили навпіл. Ця табличка мала історичне значення, тому ми не могли її викинути. Тож ми з’єднали обидві частини докупи дротом і надійніше закріпили її. Можливо, через те, що наша табличка зазнала такої наруги, наша церква також зазнала приниження, яке навіть важко описати.
Наш будинок був настільки низьким, що людям доводилося нагинати голови, щоб пройти крізь вхідні двері. У Кімнаті завбільшки 2,5 м. кв було так тісно, що, коли шестеро з нас молилися, ми могли битися лобами один об одного. Сусіди сміялися з нашої таблички. З нас кепкували, питаючи, про яке таке об'єднання світу ми мріємо в тому крихітному будиночку, до якого «потрібно заповзати навкарачки»… Вони не намагалися зрозуміти, чому ми обрали саме таку назву. Вони просто дивилися на нас, як на божевільних.
Однак ми не переймалися через це. У Пусані ми жебракували, щоб вижити, а тепер в нас було приміщення для проведення служби. Нам не було чого боятися. Я носив американську військову форму, пофарбовану в чорний колір, і чорні гумові черевики, та, незважаючи на це, в мене не було й тіні сумніву.
Наші прихожани називали одне одного «шіку», що означає корейською — член сім’ї. Ми відчували себе сп'янілими від любові. Варто було комусь згадати про церкву, як душа казала: «Хочу туди піти». І хай де була людина, вона приходила, щоб побачити все, що я роблю і про що розповідаю. Ми були пов’язані внутрішньо любов’ю, яка дозволяла нам спілкуватися з Богом. Наприклад, одна жінка готувала вдома рис і раптом побігла до церкви. Вона спочатку хотіла перевдягнутися в нову сукню, але, передумавши, побігла туди у старій, дірявій. Коли свекруха та свекор постригли її налисо, щоб вона не ходила до церкви, вона все одно приходила навіть з лисою головою.
Коли кількість наших членів зросла, ми почали проповідувати в університетських містечках. У 1950-х роках студенти університетів були інтелектуальними лідерами корейського суспільства. Ми розпочали нашу діяльність перед Жіночим університетом Іхва та університетом Йонсе. Невдовзі дедалі більше студентів стали приходити до церкви і проводити час разом.
Викладачка музики з Іхва Ян Юн Йон і вчителька Хан Джун Хва, комендантка гуртожитку, приєдналися до нашої церкви. Але приєднувалися не тільки викладачі, але й студенти. Причому вони приєднувалися не по одному чи двоє, а приходили десятками, і їхня кількість зростала в геометричній прогресії. Це вражало не тільки традиційні церкви, а й нас самих.
Два місяці по тому, як ми розпочали нашу проповідницьку роботу в кампусах, наша громада значно зросла переважно завдяки студентам з Іхвa та Йонсе. Швидкість поповнення наших лав була неймовірною. Ніби весняний вітерець дмухнув і зворушив за мить серця всіх студентів. Десятки студентів Іхвa, зібравши свої речі, виїхали з гуртожитку. Це все сталося протягом одного дня. Коли хтось намагався їх зупинити, вони відповідали: «Чому? Чому ти намагаєшся мене зупинити? Якщо ти справді хочеш мене зупинити, тобі доведеться мене вбити. Убий мене!» Вони просто перелізали через стіни навколо гуртожитку та йшли до нас. Я намагався їх зупинити, але марно. Вони не хотіли бути в своїх чистих аудиторіях; вони хотіли бути в нашій маленькій церкві, у якій смерділо брудними шкарпетками. І ніхто нічого не міг з цим вдіяти.
Нарешті ректорка Іхва Кім Хваль Лан послала до нас професорку Департаменту релігійної соціальної опіки Кім Янг Ун. Професорка Кім вивчала теологію в Канаді й була теологом, на якого університет Іхва покладав великі надії. Вибір пав на професорку Кім, тому що вона за фахом була теологом. Ректорка гадала, що професорка теології зможе остаточно розвінчати нашу доктрину, і це допоможе нарешті зупинити відтік студентів. Але через тиждень після зустрічі зі мною професорка Кім приєдналася до нашої церкви і стала однією з найзавзятіших наших членів. Це суттєво підвищило наш авторитет серед інших професорів і студентів Іхвa. Кількість наших членів стрімко зросла.
Ситуація вийшла з-під контролю традиційних церков, і вони знов почали нас звинувачувати у викраденні членів. Я вважав це несправедливим. Я ніколи нікому не наказував слухати мої проповіді чи відвідувати нашу церкву. Коли я виганяв людей за двері, вони приходили крізь чорний вхід. Якщо я зачиняв хвіртку, вони перелазили через паркан. Я був безсилий їх зупинити. Найбільше ця ситуація спантеличила керівництво університетів Йонсе тa Іхва, які підтримувалися християнськими фондами. Вони не могли стояти осторонь і нічого не робити, коли їхні студенти та викладачі переходили до іншої релігійної групи.