Ти мій духовний вчитель
Перетнувши річку Імджін, ми продовжили нашу мандрівку через Сеул, Вонджу і Кьонджу до Пусана. Нарешті ми прибули в Пусан 27 січня 1951 року. Місто кишіло біженцями з півночі. Було таке відчуття, що там зібралася вся країна. Усяке житло, придатне для проживання, було вже зайняте. У нашій крихітній кімнатці ледве вистачало місця, щоб сидіти. Тому єдиним варіантом було піти спати вночі в ліс, забравшись на дерево, а потім удень повернутися до міста шукати їжу.
Моє волосся, коротко стрижене під час тюремного ув’язнення, знову добряче відросло. Штани, підшиті зсередини бавовною з-під ковдри, потерлися. Одяг на мені був настільки засмальцьований, що краплі під час зливи не вбиралися в тканину, а просто скочувалися донизу. І хоч верхня частина моїх черевиків все ще трималася, від підошв практично нічого не лишилося, тому це було майже як ходити босоніж. Тобто, по суті, я займав найнижче положення, був жебраком серед жебраків. Роботи не мав, і в кишенях гуляв вітер. Єдине, що нам лишалося, аби поїсти, — це старцювати.
Але, навіть жебракуючи, я зберігав гідність. Якщо хтось відмовлявся підтримати, я чітко і впевнено казав: «Слухайте, якщо ви не допоможете таким, як ми, тим, хто потребує помочі, ви матимете серйозні проблеми. Навіть не сподівайтесь на благословення в майбутньому!» Коли люди замислювалися над цим, вони допомагали. Зібравши таким чином їжу, ми знаходили місце, де могли сісти всі разом. Десятки людей їли так само, як і ми. У нас нічого не було, ба навіть заради їжі доводилося жебракувати, проте нас завжди зігрівало дружнє тепло.
Одного дня я раптом почув, як хтось закричав: «Ти диви! Скільки часу минуло?» Озирнувшись, я побачив, що переді мною стоїть Ом Док Мун, мій друг часів навчання в Японії. Його вельми зворушила та пісня, яку я заспівав, і відтоді ми з Ом Док Муном стали друзями на все життя. Сьогодні він один з найвидатніших архітекторів Кореї, який спроєктував культурний центр «Седжон» і готель «Лотте».
— Ходімо, — сказав він, обіймаючи мене в моєму жалюгідному одязі. — Ходімо до мене додому.
Ом Док Мун уже одружився і жив разом зі своєю сім'єю в маленькій кімнатці. Щоб мені було де спати, він повісив ковдру посередині кімнати, розділивши її на дві частини: з одного боку був я, з іншого спав він із дружиною та двома малолітніми дітьми.
— А тепер, — мовив він, — розкажи про своє життя. Мені завжди було цікаво, де ти був і що робив, адже ми були близькими друзями. Хоча ти був і є для мене більше, ніж другом. Ти ж знаєш, що я завжди дуже поважав тебе?
До цього часу я ніколи відверто не ділився ні з ким з друзів, чим я живу. У Японії я навіть приховував той факт, що часто читаю Біблію. Варто було комусь зайти до моєї кімнати, коли я читав Біблію, я швиденько ховав її. Але в домі Ом Док Муна я вперше вилив йому свою душу.
Я говорив усю ніч. Розповів йому про свою зустріч з Богом, про те, як я перетинав 38-у паралель, започаткував церкву і вижив у Хиннамській в'язниці. Моя розповідь тривала три дні. Після її завершення Ом Док Мун піднявся та вклонився мені, зробивши повний церемоніальний поклін.
— Що ти робиш? — вражено та здивовано запитав я. І схопив його, намагаючись зупинити, але мої зусилля були марними.
— З цієї миті, — заявив Ом Док Мун, — ти мій великий духовний учитель. Цей уклін — моє вітання тобі як учителю, тож, будь ласка, прийми його.
Відтоді він зі мною і як мій друг, і як учень. Незабаром я знайшов роботу на четвертому пірсі в порту Пусана. Я працював у нічні зміни. Отримавши зарплату, я купив квасолеву кашу на станції Чорян. Щоб зберегти страву теплою, її продавали в обмотаному ганчіркою глечику. Купивши кашу, я завжди притуляв її до тіла і тримав понад годину перед тим, як зʼїсти. Це допомагало мені зігрітися, коли я замерзав після тривалої роботи холодними ночами.
Я знайшов кімнату в притулку для робітників, розміщеному на околиці Чорян. Вона була такою малою, що, навіть лежачи по діагоналі, мої ноги впиралися у стіну. Але це була кімната, де, нагостривши олівець, я з великою обережністю писав Воллі Вонбон. Щодо грошей, то я був злидарем, але для мене це не мало значення. Навіть для того, хто живе на смітнику, немає нічого неможливого, якщо ця людина сповнена рішучості.
Кім Вон Пілю нещодавно виповнилося двадцять, він заробляв на хліб усюди, де тільки можна було. Працюючи в ресторані, він приносив додому підгорілий рис, який уже не можна було подавати клієнтам, і ми їли його разом. Кім Вон Піль добре малював, тому незабаром улаштувався художником до військовослужбовців США.
Зрештою ми з ним побудували дім на Помнеколь у Помільдоні. Оскільки ця територія сусідила з кладовищем, то поблизу неї не було нічого, крім скелястого яру. Ми не мали власної землі, тому, зрівнявши ділянку крутого схилу, спорудили там хатинку. У нас навіть лопати не було! Ми взяли в когось маленьку кухонну лопатку та повернули її ще до того, як власник спохопився. Ми з Кім Вон Пілем довбали ту скелю, копали землю й тягали щебінь. Змішавши глину із соломою, ми виготовили цеглу і склали стіни. Діставши кілька порожніх коробок з-під американських пайків, ми розрівняли їх і поклали замість даху. За підлогу нам була велика пластина чорної пластмаси.
Найпростіші хатини, і ті будуються краще за нашу. Оскільки халупу було зведено впритул до валуна, то велика його брила займала частину кімнати. Єдиним нашим майном був маленький письмовий столик, який стояв за цією скелею, і мольберт Кім Вон Піля. Коли йшов дощ, струмок протікав прямо посередині нашої кімнати. Як романтично було чути звуки води, що дзюрчала просто під нами! Вранці, прокидаючись у неопалюваному приміщенні з дірявим дахом і потічком, який струмився з гори, ми відчували нежить. Попри це, все ж раділи нашому маленькому простору, де ми могли лягти й розслабитися. Наше оточення було жалюгідним, але наше крокування шляхом Божої волі сповнювало нас надією.
Щоранку я супроводжував Кім Вон Піля до підніжжя пагорба по дорозі на його роботу на американській військовій базі. Коли він приходив додому ввечері, я зустрічав і вітав товариша. Решту часу я присвячував написанню «Воллі Вонбона». У нашій кімнаті завжди було багато заточених олівців. І навіть тоді, коли ми не мали рису, в нас усе одно були олівці.
Кім Вон Піль багато в чому допомагав як матеріально, так і духовно. Завдяки цьому я міг зосередитися на своєму рукописі. Навіть виснажившись після цілого дня праці, він казав: «Учителю, вчителю!», і ходив за мною, шукаючи, чим допомогти. Оскільки я спав дуже мало, то засинав і в туалеті, знаючи про це, Кім Вон Піль ішов по мене навіть туди.
І це було далеко не все. «Я хочу бодай чимось допомогти вчителю у написанні книги», — сказав хлопець і почав малювати портрети для американських військових, щоб купувати мені олівці. У той час американські військові полюбляли, повертаючись до Америки, привезти портрет дружини чи дівчини. Кім Вон Піль наклеював шовкові листи на дерев'яні рамки, малював портрети і продавав їх по чотири долари за кожен.
Я був безмежно вдячний за його відданість. Коли він малював, я сидів поруч і робив усе, щоб допомогти йому. Поки Кім Вон Піль був на роботі на американській базі, я наносив клей на шовк, нарізав деревину для рамок і склеював усе докупи. До його повернення додому я промивав пензлі та купував потрібні фарби. Повернувшись, він брав 4B олівець і малював.
Спочатку Кім Вон Піль написав декілька портретів, проте незабаром його витвори стали такими популярними, що йому доводилось малювати по двадцять-тридцять штук на день. Дійшло до того, що наш дім був настільки заповнений портретами, що було важко знайти місце для сну.
Коли роботи побільшало, я став не просто допомагати, але виконувати певну роботу. Вон Піль малював контури облич, а я розфарбував губи та одяг. На зароблені гроші ми купували олівці та матеріали для малювання, а решту витрачали на свідчення людям. Важливо записувати слова Бога, але ще важливіше розповідати про Його волю людям.
Воллі Вонбон — (кор. 원리원본, «Первісний Принцип») власноруч написаний Мун Сон Мьоном з 11 травня 1951 р. до 10 травня 1952 р., перший виклад основного вчення Руху обʼєднання.